Село не люди - Дашвар Люко. Страница 1

Люко Дашвар

Село не люди

Розділ 1

Глухої, як баба Килина, вересневої ночі, коли мамка від утоми просто засинала під татком, а він, чортяка, все не вгамовувався, тринадцятирічна дочка їхня Катерина сиділа на колінках у траві за домом. Очі – якраз на рівні ремінця, яким затягував штани Роман, кремезний чоловік за тридцять, із загрубілими від важкого руками.

Катерина витерла губи, спитала:

– То це і є любов?.. Слизька…

Роман знітився:

– Це… чоловіче молоко.

– А казали… любов.

– Іди… – наче батогом ото.

– Піду… До побачення, дядечку.

– І чого ти мене дядьком звеш, Катерино?

– А як мені вас звати? Ви ж дорослий, а я малолєтка.

– Іди, – повторив і сам пішов.

А вона ще довго не йшла. Рукою по траві – роси повні долоньки. Умитися лишень вистачить, а хотілося напитися.

– І що воно тепер у роті? Дні зо два відпльовувати ту любов.

Пішла врешті до хати. Повз мамку під татком. Мамка аж прокинулася.

– Доню, а чого це ти досі не спиш? Завтра ж до школи рано…

А ліжко під мамкою й собі підтверджує: ра-но, ра-но…

– Та нічо'… Не просплю.

Уся Шанівка у свідках: сонцю ще ніколи не вдавалося мамку розбудити. Завжди вона попереду. От і сьогодні: надворі тільки сіріє, а мамка вже підскочила. Татка у бік:

– Льончику, сьогодні ж наша черга до череди. Гайда, гайда!

– Устаю вже…

А мамка собі далі. Усіх по ранжиру:

– Катю! Вставай, доню. Допоможеш таткові. Я до курей, потім у контору. Казали, може, олії за трудодні дадуть чи цукру. Льоню, свиням даси?

Тато – ноги вже в штанях, а в голові одне:

– А поїсти?

– А тобі б усе їсти! – мамка сміється. – Буде, буде… Я тільки до курей гляну. І знову доньці:

– Катруся! То допоможеш таткові?

Довелося оченьки розплющити.

– Мамцю, ти ж казала, щоб до школи…

І татко:

– Та чого їй плентатися? Мені зовсім не довіряєш?

Глянув на мамку спідлоба, дверима – грюк! Свиням те грюкання – бальзам на п'ятачки. Татко – грюк, вони у відповідь – рох-рох, мовляв, не барися, мерщій до нас, ми за ніч зголодніли, хоч і не схудли.

Мамка на постіль сіла, Катерину обійняла і на вушко:

– Як не підеш із батьком, знову нап'ється… Корови розбредуться, сусіди скаржитимуться… Ану кажи, які у вас сьогодні уроки? Важливі чи не дуже?

– Уроки як уроки…

– То що?..

– Мамо…

– От біда! Добре вже, збирайся до школи.

– Мамо…

– Та нічо'… Може, якось воно й пронесе. Якщо Ромка до батька не приплентається…

– Дядько Роман казав, що треба трактора терміново зібрати, – ляпнула дівка і язика прикусила.

Мамка з подивом:

– І звідки?.. – Ішла від Людки, а біля кіоску мужики тирлувалися. Почула…

– Отож, доню, біля кіоску. Я б тій Тамарці-бізнесменці всі патли повискубувала. Зараза…

– Зара-а-за! – Катерина – ноги з ліжка. Зойкнула: у п'ятку мов гвіздок хто забив. Мамка з кухні глянула:

– Доню, ти що, боса швендяла?

– Та нічо'…

Дошкандибала до шафки, у шухлядці голку знайшла. Татків одеколон «Лісова пісня» теж згодився. Залила ним усю п'ятку, голкою скабку виколупала, а зверху знов одеколоном. Краса… Татко з двору зайшов – задихнувся:

– Аби добро переводити!

– Та вона лікарем буде, не інакше… – мамка сміється.

– Лікарем… – татко яєшню із салом бачить, а тхне вона йому «Лісовою піснею». – А їсти тепер де?! Надворі?..

– Льоню, вже пів на шосту. Не барися, любчику. До череди треба… – мамка вміє вмовляти лагідно.

До шостої ще хвилин двадцять. Мамка з татком із дому здиміли, а в Катерини ще – справ і справ. Води зігріти, вмитися, запхати у маленький поліетиленовий пакет «Adidas» босоніжки, смугасту хустинку, який не який гребінець із дзеркальцем на ручці… ну й книжки із зошитами, якщо увійдуть. А ще ті коси…

Розплелася. Волосся ноги лоскоче. Катерина бідкається:

– Чи обрізати, поки мамки нема?..

І обрізала би, та знадвору чути:

– Ка-атя! Кать! Ти до школи підеш?

Катерина з дому вискочила:

– Люд! Зайди! Я зараз…

Біля хвіртки – руда Людка при повному параді. У голові дві дивовижні заколки, кожна з картоплину завбільшки: одна на маківці, друга на потилиці. А з-під заколок рідке руде волосся стирчить. Губи червоним наведені, спідничка коротка. Якби не чоботи гумові – картинка. Катерині заздрощі аж дух забили.

– Людка… Ти така красива…

– Цілий ранок збиралася! – Людка дівка серйозна. – А ти? Чекати не буду…

– Будеш, будеш… Та ходи сюди. Я швидко.

Людка заколки помацала – на місці. По вулиці оком пройшлася… Онде Сашко із Сергієм ідуть! Чого ж їй у Катерининій хаті час гаяти?

– Тут почекаю. Збирайся скоріше.

Як для Людки з Катериною, то й Сашко, і Сергій – хлопці дорослі. Уже по п'ятнадцять обом. У школі кажуть, всіх однокласниць устигли перемацати, а може, й того більше.

Людка оченятами стрельнула: і Сашко симпатичний, і Сергій незгірший. Якби ж то їй вибирати! Сашко, хоч і невисокий, зате міцний. А очі… Такі ясно-сині, такі глибокі… Як озера. Та й ніс – нічого, не картоплина. А Сергій, той вищий. І волосся в нього в'ється. І голос красивий, коли матюки не гне. Ет, якби ж то Людці вибирати!

– Привіт, джентльмени. Куди зібралися? – Людка аж занадто голосно вигукнула, навіть Катерина в хаті почула.

У Сашка із Сергієм зранку серйозна розмова. Так захопилися, що Людчине вітання збило їх із пантелику.

– Що? – Сашко аж зупинився. – Людка нам щось криконула?

Сергій іще на своїй хвилі.

– Саня, я от думаю… Спочатку треба дівку знайти… Щоби погодилася. А потім уже… З тим парафіном… У тебе свічки вдома є?

– Не знаю… – Сашко до Людки обернувся. – Люда! Ти нам щось казала?..

Людка чогось розгубилася.

– Вам… Кажу, привіт, джентльмени…

– Знову книжок начиталася?! – розреготався Сашко, а Сергій – руками по матні:

– Джентльмени мають члени! Ти про це, Людка?..

– От дурний! – Людка ледь од сліз утрималася. Хвірткою грюк – і до Катерини в хату.

– Ти скоро?!

Сашко штовхонув Сергія.

– Навіщо ти так?.. Вона ж мала.

– Мала?! А губи вже намазала. І спідниця – аж труси видно.

– Які труси?

– Червоні, – збрехав Сергій і оком не повів. – Не віриш, задери і перевір.

– Пішли… – Сашко на Катеринин дім глянув. – А от, приміром, Катька… Заради неї можна спробувати… того… з парафіном.

– Тоді Людка – моя! – Гоц – і є рішення в Сергія.

– Тільки підготуватися треба. Так усе зробити, щоби вони не втекли, – Сашко йому.

– Саня! Коли вони побачать оте диво… Вони помруть од щастя.

Катерина швидше би зібралася, але ті Людчині заколки…

Стоять перед очима, хоч лусни. І так Катерина косу крутила, і сяк… У дзеркало гляне й зітхне: одне слово – малолєтка.

Врешті вийняла з пакету «Adidas» смугасту хустину, обмотала косу… Ну, нібито й нівроку. А тут і Людка:

– Ти скоро?! – Ідемо.

Катерина – пакет у руки, ноги – в чоботи гумові.

– Людка, а ти босоніжки часом не забула?..

– Чого б це?..

Шанівка так ловко причаїлася у низині між пагорбами, наче од ворогів ховалася. Здавалося, впадеш сюди з неба – так навіки й залишишся. Аж ні.

За Шанівкою – три ґрунтові дороги. Після дощу всі три – суцільне болото. Однією підеш – за п'ять кілометрів потрапиш до сусідньої Килимівки зі школою, куди шанівські діти бігають, та облізлим клубом, де дядько Степан вечорами п'є горілку з мужиками, а як нап'ється, то горлає:

– Усе! Крапка! Тепер – тільки пісня!