Село не люди - Дашвар Люко. Страница 15

За село вийшла – змерзла. Глянула в бік кургану, і ніби такий міцний вітер над курганом свище… От-от знесе курган, а кволої копи й не торкне. А як курган із землею зрівняється, вітер за Катерину візьметься, закрутить і кине в поле – подалі від копи.

Катерина кофтину запахнула щільніше, повернула й пішла до баби Килини.

Рудий і Чубчик признали. Хвостами крутять, ластяться.

– Та нема в мене нічо' – Катерина каже, а тут і баба Кили-на з мазанки виповзає.

– Проходь, проходь, сердешна, – каже.

Катерині від тих слів – сльози з очей. «Трималася, трималася, а баба мовила, я й розквасилася», – сердилася.

Баба біля мазанки сіла й заспівала тихо:

– Бабо! Звідки? – дівча плаче, а не спитати не може. Це ж її пісня… Її. Тільки вона її знає, сама вигадала.

– Почула…

– Ви ж глуха!

– То й що?

Баба Катерину за руку взяла і в мазанку повела. До столу посадила.

– Пригощати не буду.

– Яке там їсти?! – Катерина їй. – Серце розривається, і знов я, бабо, сліпа… Онде так усюди вдивляюся, аж очам болить, а нічо'… Нічо' не бачу, бабо! Тільки… його. Весь світ синім став.

– Дала б тобі узвару такого, щоб заснула. Помолилася б над тобою, та не час. Додому біжи. Мамка вже, мабуть, на сполох б'є.

– Дайте хоч із собою узвару того, – Катерина просить.

– А от ковтни трохи та йди… – баба простягнула глиняний глечик.

Катерина ковтнула раз, другий…

– Що це? Ніби сила влилася…

– Іди.

Дівча вибігло, зупинилося.

– Я ще прийду…

Баба Килина перехрестила Катерину у спину й тихо мовила:

– Ще раз побачимося…

Катерина дісталася Шанівки, порожньою хатою пройшлася.

– Усі біля тебе, Сашко… – і заплакала.

На ліжку сіла, під ніс шепоче тихо:

Незчулася, як заснула. І сниться їй: от ніби Сашко стоїть. І такий гарний, усміхнений. Очі сині сяють.

– Я живий, – сміється. – А ти, Катька, дурна! Мелеш усяку глупоту, а важливого не кажеш.

– Якого такого важливого? – Катерина йому. І на себе дивиться. Ніби спека, а вона у пальті рожевому пріє.

– Що батька мого любиш! – Сашко каже – і змарнів на лиці вмить.

– Звідки ти знаєш? – дивується Катерина.

– А я тепер усе чисто знаю, – Сашко відповідає.

– Таж то добре, – Катерина каже.

– Та ні, то сумно, – Сашко їй.

– Та не сумуй, ти ж живий, – Катерина підбадьорює.

– А ви – ніби мертві, – Сашко відповідає. І – нема його. Катерина дивиться, дивиться, а звідусіль сліпить щось яскраве, різке…

– От дурний! От дурни-и-й! – Катерина шепоче, а в пальті їй зовсім зле. – І чого це ми мертві?! Вигадає ж таке. Он у мене пальто нове, і ліфчик є. Свиню заколемо, то й чобітки будуть. Мамка казала, як перезимуємо, то, може, швейну машинку купимо. І таткові велосипеда. І замовкла, бо звідкись на неї велосипед котиться.

– Як проїдуся Шанівкою, Людка вмре від заздрощів! – Катерина у пальті рожевому на велосипед залізла. Педалі давить. Онде й вулиця Імені Леніна. Виїхала, а Шанівки впізнати не може. Уся вулиця – з отих страшних великих покинутих будинків. Вікна побиті, дахів нема. І шанівців щось не видко.

Бачить Катерина – від одного будинку йде хтось. Вона до нього. А це – Сашко. Лізе на постамент, Катерині каже:

– Я тут постою. Добре? Катерину сльози душать.

– Та, звичайно, що постій, – каже. – Тобі там ізверху все чисто видно. Глянь, Сашка, де шанівці ділися? І чого село таке побите? Може, побачиш…

Сашко розреготався. Відлуння – аж до кургану.

– Яка шана селу, така і Шанівка! – сказав і впав із постаменту.

Катерина на ліжку підскочила:

– Мамцю, рідна… І з порожньої хати геть.

Бігла, бігла, під Романовою хатою стала. А тут Людка крутиться.

– Ой, Катька! Як же страшно… А Сашка такий… як ангел.

– Людка, сходи до хати, мамку мені поклич, – Катерина просить.

– А сама чого? – Людка сльози втирає, на подругу дивується. – Іди! Сашку побачиш…

– Не піду, боюся, – Катерина їй. – Поклич мені мамку.

Мамка вибігла.

– Отакої! І що це ти, доню?

– Мамо… Не можу сама в хаті. І тут – боюся.

– А я тобі діло знайду, – мамка каже. – Підеш вулицею, квітів нарвеш. Багато… Щоб усю підводу обкласти.

– Яз тобою піду, – Людка каже.

– Мамо, немає на вулиці квітів, – Катерина озивається.

– До кожного двору зайдеш і нарвеш найкращих, – мамка повчає. – І ніхто лаятися не буде?

– Ні, доню. Ніхто лаятися не буде, – і мамка пішла.

Усю ніч шанівці не відходили від Романової та Раїсиної хати.

До поминального столу позносили, хто що мав.

Баби на кухні по черзі поминальну їжу готують. Плачуть і курчат скубуть, плачуть і буряки на борщ чистять, а потім із Раїсиної вітальні хтось із сусідок зайде:

– А йдіть! Посидьте біля Раїси, а ми тут вас підмінимо. І йдуть баби з кухні до вітальні, де на ліжку лежить спокійний Сашко, а поряд сидять німі, сліпі й глухі від горя Роман із Раїсою. Присядуть баби поряд і тільки – то на Сашка, то на Раїсу – уважно, щоб устигнути підхопити, як раптом упаде.

Мужики – все більше на ногах. За селом на кладовищі яму рівненьку викопали, труну зробили, оббили її матерією. Підводу не дуже стару знайшли, коняку сумирну, щоби не жахалася. У підводу сіна свіжого поклали, рядном гарним застелили – на це рядно труна ляже. А потім хреста зробили, рушниками обв'язали, а Залусківський заприсягся, що привезе на ранок батюшку.

– Ой, це таке гарне діло! – із шаною кивала головою стара Ничипориха. – Таке благо для душі! Навіть перехрестила вантажівку Залусківського, коли той із Шанівки по темному рвонув.

На десяту ранку мужики переклали Сашка з ліжка у труну, і Раїса вперше ворухнулася. Виболілі очі підвела, труну побачила, впала біля неї і так моторошно завила, що вся Шанівка задихнулася.

– Синочку мій… Сонечко моє ясне! Дитино моя дорога! Прокинься, любий мій! Прокинься, бо жити без тебе не зможу… Синочку…

Баби відтягли Раїсу, всадовили на стілець. Мамка Раїсу за плече тримає, а сама на Романа дивиться. А той стоїть – мов стовбур. Ні тобі пари з вуст, ні сльозинки. Чорний увесь! Із тіла зійшов за добу. Тільки голова геть біла стала й волосся купи не тримається. Чогось віється… Глянути збоку- кульбаба зів'яла, а не чоловік.

Мужики шепотіли, що треба вже тіло з хати виносити, а баби протестували.

– Треба Залусківського дочекатися! – шипіла Ничипориха. – Хай би батюшку привіз.

Залусківський обіцянку перевиконав. Близько одинадцятої привіз священика, двох тіток-півчих і завідувача килимівського клубу Степана з акордеоном.

– Святий чоловік! – сплеснула руками Ничипориха, а мужики зітхнули з полегшенням: мовляв, можна вже виносити? Баби головами закивали: виносьте, виносьте, бо яке ж це серце треба мати, аби Раїсині плачі витримати. Не вернути вже Сашка… Край ховати треба!

Мужики труну винесли, на підводу поклали. Таткові довірили хреста нести. За підводою – Роман із Раїсою та чоловік зо п'ять, щоби пильнувати за ними. Позаду батюшка, тітки-півчі та Степан із інструментом. Залусківський командує:

– Давай музику! До цвинтаря грай мені без передиху, а на цвинтарі батюшка службу відправить. А ти, Степане, перепочинеш.