Мати все - Дашвар Люко. Страница 48

— Будеш моєю…

— Дружиною, — схвильовано підказала Іветта.

— …дружиною, — повторив Платон.

— Будь мужньою, Раєчко, — надто голосно, як для моменту, вигукнула Іветта. — Кажи тільки те, що на душі. Краще розбий Платонове серце, якщо ти не хочеш…

Рая стала червона як буряк. Мрії голову розхитують. Якби не руки красивої пані на плечах — улетіла би геть, бо серце у п’ятах, бо тут люду того — і всі на Раю витріщаються. Хіба можна відмовити? Засміють. А їй би з Платоном удвох залишитися… Як тої ночі. Щоб нікого поруч. Щоб вони тільки вдвох.

— Будеш моєю дружиною? — повторив Платон.

Рая задихнулася, імпульсивно кивнула, ніби спізнитися боялася. Стрільнула оченятами — витріщаються ще. А як не зрозуміють, що погодилася? А як… Оце б Вітка бачила. Чи ще хтось із хутора. Наштовхнулася поглядом на неприкаяні Лідині очі, вони кричали: «Геть! Геть!»

— Буду… — прошепотіла вперто. Перелякалася, замовкла, голову до плеча. Хоч убийте її просто тут! Нікому свій трофей не віддасть.

Платон розсміявся, ухопив Раю за зап’ясток із золотою любов’ю, і був би потяг до своєї кімнати, та Іветта за мить усадила всіх за стіл. Усе говорила, говорила:

— Яке щастя! Який неймовірний початок нового року! Наша Лідочка має люблячого чоловіка, тепер і в Платона буде любляча дружина. Ми не зволікатимемо. Завтра ж молодята подадуть заяву, за тиждень влаштуємо весілля. Як тобі такий план, Платоне? А тобі, Раєчко?

Рая опустила голову і прошепотіла:

— У мене паспорта немає…

Іветту і вселенський потоп не зупинив би. Ніби гарячої крові обпилася — фонтанувала енергією, лякала нею полохливу няньку, приголомшувала дівчину, вела Платона. Аж помолодшала. На Різдво Рая стала громадянкою України з документальним підтвердженням. На старий Новий рік запланували весілля. Клопоту — повні відра. Рая й словом із Платоном перекинутися не встигала: лікарні, паспортний стіл, стилісти, весільні салони… Вони з Іветтою поверталися додому увечері, Платон уже чатував біля дверей.

— Я відчував тебе, — усміхався Раї, хапав її за руку. — Ходімо, ходімо…

Іветта чіплялася дівчині в другу руку, пояснювала синові: спочатку ліки, потім вечеря. Хоч посидіти за столом, якщо їсти не хочеться, бо так набігалися за день — ноги гудуть. Платон слухав, кивав, а на третій день повідомив матері новим, до того нечуваним тоном:

— Хай пігулки дає мені Рая.

— Добре, синку, — здалася Іветта, подумала, що так навіть краще: хай жертва звикає до режиму. Розкладала пігулки в окремі пластянки, суворо пояснювала дівчині послідовність приймання ліків, попереджала питання, розставляла безжальні акценти.

— Платон не хворий, Раєчко. Це вітаміни, необхідні йому для душевного спокою. Адже він так страждав відтоді, як побачив тебе. Зазнав такого стресу. Так боявся, що ти відмовиш. Тепер йому треба поновити сили.

Рая винувато кивала, брала пластянки. Шкірою відчувала: красивій пані суперечити небезпечно. Вона її з хутора витягла, малих на ялинку відправила, рожеву кімнату подарувала і свого сина. Їй би ноги цілувати. Рая ніколи… ніколи не підведе красиву пані.

— Усе зроблю, — заглядала Іветті в очі.

Та варто було переступити поріг Платонової кімнати, усе зникало. Тут володарював він. Платон. Ішов до неї, кожен крок — ворожба. Рухи плавні, очі вологі. Обережно забирав із її рук пластянки, відставляв геть, сідав на килим, кликав її до себе. І коли суглоби тремтячих Раїних колінок підгиналися від несподіваного щастя, Платон вів долонею по довгих косах і щовечора питав одне й те саме:

— Ти мене ніколи не покинеш?

— Ні, — тремтіла.

— Добре, — кивав зважено, обіймав за плечі, повертав до себе і розглядав, як обновку в магазині, як диво, як кару, як трофей.

— Чому ти мовчиш?

— Іветта Андріївна наказала тобі пігулки випити, — бурмотіла винувато.

— Та краще бичка нагодуємо, — запропонував одного разу.

Рая плечима знизала: це що таке? Платон упав на підлогу, витяг з-під ліжка бичка-скарбничку з діркою для монеток на рудому глиняному хребті, зосереджено притис до живота й одну за одною повкидав у бичка всі пігулки. Рая заніміла, перелякано зиркнула у вікно, наче красива пані на мітлі містом літала і так до вікна знадвору і прилипла. Платон засунув бичка під ліжко, ліг на спину, усміхнувся.

— Це буде нашою таємницею. Добре, Раю?

— Тобі вже краще… Платоне? — прошепотіла й оце тільки тепер зрозуміла, що вперше наважилася назвати хлопця на ім’я.

— Мені легко, — відповів незрозуміло.

Назавтра Рая віддано дивилася Іветті у вічі, беручи пластянки з ліками, а вже за мить у Платоновій кімнаті сама вкидала їх у черево глиняного бичка. Так хотів він. Вищого закону не існувало.

Третього дня без пігулок, збуджений, сумний Платон випередив Ангеліну, що клопоталася на кухні з тим весільним меню, сам відчинив двері матері та нареченій, ухопив Раю за руку і запитав:

— Ти моя?

— Так, — прошепотіла перелякана Рая.

Платон вирвав із її рук пакет із фатою, відкинув — аж до вітальні полетів, підхопив дівчину на руки і стрімголов побіг до своєї кімнати. На шум вибігла нянька, усе зрозуміла без слів, кинулася до хазяйки:

— Іветто Андріївно, зараз він її…

Іветта важко обперлася об стіну, прошепотіла:

— А чого чекати?

— Та ви що! Я зараз побіжу якось відволікати його! — забідкалася нянька.

— Іди на кухню, Ангеліночко, — прошепотіла Іветта.

Пакети в передпокої. Переступила через них, у шубі та чобітках пішла до вітальні, опустилася у крісло-трон, чіплялася поглядом у зачинені двері синової кімнати. Поруч тихо і безпорадно голосила нянька:

— Хіба то по-людськи?! Хіба то проститься?..

— А скільки ж Платонові терпіти?

— Та дали б йому таких ліків, щоби хоч до весілля почекав! Перед дитиною сором. Що то за новий режим ви йому вигадали? То спав день і ніч, тепер геть іншим став. Ото все дивується й дивується.

— Думаю, це через появу нових постатей у свідомості Платона. Раєчка… Лідоччин Дезінфікатор. Відразу два нових обличчя. Бідний Платон.

— Дівча бідне! Дозвольте чимось грюкнути, щоб отямився. Воно ж, наївне, мабуть, із переляку вже знепритомніло.

— Наївне? У сім’ях алкоголіків наївні не виживають.

— Ех, не знаєте ви межі!

— Помовч, Ангеліночко, — прошепотіла Іветта. — Я повинна чути, що там відбувається.

Рая знала: це станеться. Вона думала — раніше, бо як мамка приводила додому нового кавалера, то на всі прелюдії йшло до п’яти хвилин — аби вигнати малих із хати. У першу ж ніч у розкішній столичній квартирі, коли вона вирішила втекти, та наштовхнулася посеред темної вітальні на Платона і мало не зомліла від шаленого щастя, вона знала: варто йому простягнути руку і розстебнути ґудзик на новій кофтині, вона не пручатиметься. Замре і… дозволить. І мамка казала: «Ох мужики дурні! Оце переспиш із ним — він твій!» А Рая вже з тої ночі затялася: нічого не хоче, аби лише Платон був її.

Рая знала, але красива пані впевнено втовкмачула нові уявлення про життя, де мамчиних істин не відшукати. Усе по честі. Спочатку тре’ весілля відгуляти. Він — чоловік, вона — законна дружина, а вже потім… Довірилася. Чекала і страшилася. Слова вчила… У кіно бачила. Там жінка заходила до кімнати з високим ліжком, повільно скидала прозорий пеньюар, пір’їнкою падала на простирадла, де супився міцний дядько, і шепотіла: «Навчи мене своєї любові, мій єдиний, бо своєї любові в мене не лишилося. Я віддала її тобі до останньої краплі».

— Навчи мене своєї любові, — шепотіла у Платонове фото, на яке й досі молилася щоночі, але того зимового вечора, за два дні до офіційного заміжжя, коли вони з Іветтою повернулися після чергових мандрів лікарнями, салонами і бутиками, слова застрягли в горлі, і вона лише встигла помітити, як округлилися очі красивої пані від несподіваного здивування, коли Платон підхопив її на руки і поніс до своєї кімнати.

Вона спочатку не зрозуміла. Тільки задихнулася від відчайдушної гордості — ніхто її на руках ще не носив, а сусід дядько Микола — не рахується, бо коли ото Рая з малими на кукурудзяному полі в багнюці застрягли, так дядько Микола брав їх на руки по черзі, матюкався зі смаком, та виносив на дорогу.