Мати все - Дашвар Люко. Страница 5

— Ні, не зрозумію! І питатиму те, що тепер на язиці. — Обернувся до Ліди, прискіпливо в очі: — Хто замкнув хлопця у чотирьох стінах?! Твоя мати? Що за маячня! Якщо він хворий — хай його лікують у лікарні. Якщо здоровий — дайте йому повітря. Якщо геній — відправте до Оксфорда чи де там ще плекають надзвичайних… Що відбувається? Кому на користь — цілодобово скніти у ліжку?! Режим? Це вигадала твоя неперевершена матуся? А що вона запропонує нам? Тобі і мені? Який режим?.. Не знаєш?! Тоді слухай уважно.

Стас жбурнув недопалок у вікно, підійшов до Ліди, обхопив за плечі.

— Навіть не згадуй про них. Ти і я. Наша сім’я. Усе! Ти зрозуміла?.. Я ж не тягаю тебе щодня у гості до своєї матері і не пресую розповідями про своїх братів і сестер, хоч у них, до речі, проблем вистачає. Мені потрібна ти. Я не хочу втрачати тебе, а відчуваю… Шкірою відчуваю! Як тільки твоя мати і брат увійдуть у наше життя, наше життя… скінчиться.

Стас замовк. Гаряча промова, як яскравий феєрверк, — вибухнула, обпекла Ліду і згасла. Вона винувато всміхнулася:

— Дарма все це. Я давно тобі сказала — тільки ти…

Мабуть, Стас був управним підприємцем, бо та розмова, як міцна цеглина, лягла в основу їхнього сімейного життя: Ліда навідувалася до брата і матері, Стас телефонував своїм, але вдома, як ті сироти, вони ніколи не говорили про рідню. Іветта Андріївна і Стасові родичі зустрічалися у новій квартирі молодят двічі на рік — на днях народження Стаса і Ліди: випивали, бідкалися, що молоді нині надто заклопотані для підтримання тісних родинних стосунків, і зникали до наступного дня народження. І все котилося собі без перепон аж до того дня, коли Іветта врешті затребувала зятя для розмови про Платона.

— Хай твій чоловік прийде сьогодні на сьому тридцять, — сказала Ліді.

Та й обімліла. Стас перед очі: «Навіть чути про них не хочу!» Молола щось — такий зайнятий, до ночі працює, може, краще іншим разом…

Іветта Андріївна незворушно вислухала доньку, сіла у крісло і сформулювала:

— Твій чоловік не став частиною родини Вербицьких, Лідочко. Яка прикрість… — Помовчала і додала: — Розлучайся.

Ліда впала біля материних ніг і розридалася.

На шум із кухні вибігла нянька Ангеліна. Хрестом ся по животу.

— Свят-свят… Та що це ти, Лідусю?! Ану швиденько піднімися. А як Платосик почує?! І що тоді? Усім труситися? Та годі вже, дитино! Що за біда? — Та до Іветти. — Іветто Андріївно! Та скажіть же їй… Платосик нині нервовий після ваших нових пігулок…

Іветта — брила кам’яна. Застигла в кріслі. Що хотіла, сказала.

Ангеліна біля Ліди присіла, по голові її гладить, з підлоги тягне.

— Підводься, дитинко. Піди вмийся. Мати не говоритиме, поки не заспокоїшся. Сама знаєш. Заспокоїтися треба. І нащо нам ті нерви? Хіба допоможе? Чуєш? Ти ж у нас розумниця! Давай, Лідусю! До ванної…

Ліда впала на край ванни, притисла до лиця кулачки. «Ні… Ні! Не хочу! Не віддам!» І так відчайдушно. А кулачки — все міцніше, аж нігті у долоні вп’ялися. Якби не Ангеліна, так би й не вийшла. Та нянька побризкала Ліді в обличчя холодною водою, обійняла, зашепотіла:

— Дитино, не дратуй матері. Їй, бідолашній, і без тебе гірко. Чого завелася, як дурна? Хіба не знаєш: на неї це не діє. Давай уже — роби, як каже. Однаково на її вийде.

Ліда випручалася з няньчиних обіймів. Глянула на неї вовком, наче та в чомусь винна. Попленталася до вітальні.

Тихо опустилася в крісло навпроти матері. Завмерла.

Іветта Андріївна перевела погляд із дверей Платонової кімнати на доньку, ледь помітно всміхнулася. «От і добре, Лідочко, — говорили її очі. — Завжди роби так, як у нашому домі заведено. Хочеш поговорити — заспокойся, візьми себе в руки. По-інакшому тут не буде!»

У відповідь на материні думки Ліда раптом глибоко видихнула й опустила голову. «Останній штрих. Схили голову і слухай, — констатувала Іветта подумки. — По-інакшому тут не було ніколи». Поправила бездоганну зачіску…

— Річ навіть не в тому, що твій чоловік не став частиною нашої родини… Я не звернула б на це уваги, якби він не впливав на тебе так згубно. Ще трохи — і ти забудеш, що ти Вербицька. І ніякі успіхи на професійній ниві не допоможуть тобі повернути почуття самоповаги, гідності й упевненої рівноваги, якими завжди відзначалися всі представники роду Вербицьких. — Знизала плечима з прикрістю. — Ти вже ридаєш… Як невихована істеричка без краплі здорового глузду…

— Прости, мамо…

— А що буде далі? З таким істеричним, розбурханим світосприйняттям, яке є безумовним результатом твого невдалого шлюбу, ти сподіваєшся допомогти Платону? Ти погубиш його. Чи, може, ти плануєш взагалі не провідувати брата? Тоді ти теж його погубиш. У свідомості Платона жили чотири непорушні постаті — ми з татом, ти й Ангеліна. І не мені тобі переповідати, що сталося з Платоном, коли твій тато покинув нас. І не мені тобі жалітися, що скоро і я навіки піду слідом за татом. А потім Ангеліна. Ти лишаєшся єдиною людиною, спроможною вберегти брата від усіх небезпек цього страшного, безжального світу.

Замовкла. Подивилася на доньку.

— Час вибирати, Лідочко. Ми чи він.

«Ви! Ви!» — прокричала б. Та — ні. Ні! Кричати не можна. Узяла себе в руки, спокійно кивнула:

— Ви. Я ніколи не покину вас із Платоном, мамо.

Учепилася в крісло, аж нігті побіліли, очі з орбіт, ніби за мить голову відрубають.

— Я аналізую… Аналізую… — заговорила так старанно-спокійно, що і мед так не ллється. — Для нас усіх краще, щоб я зараз., не розлучалася. Розлучення… такий стрес. Я нервуватиму… Я точно нервуватиму і плакатиму… Бо я кохаю його. Люблю і нічого не можу з цим удіяти, мамо. Можливо, ти маєш рацію, і Стас — зовсім не та людина, яка мені потрібна, але я нічого не можу з собою вдіяти. Люблю. І він мене любить. Краще не розлучатися. Навіщо? Ти… забудь про Стаса. Забудь, матусю. Викресли його зі своєї свідомості, і я ніколи не нагадаю. Він ніколи не з’явиться тут, ніколи не потурбує Платона… А з часом… З часом я, певно, прозрію, бо ти завжди кажеш правильно, мамо, і розлюблю його… Обов’язково розлюблю і тоді… Тоді я неодмінно розлучусь, але вже не плакатиму і не переживатиму, не потривожу Платона, і ти… Ти побачиш, що так… краще…

Ліда замовкла, серце кричить: «Повір!»

— Ти рухаєшся шляхом надзавдань, Лідочко, — сказала Іветта Андріївна.

— Я зможу, — відповіла справді спокійно, бо уже вірила — зможе. А куди дітися?! Іншого шляху просто не було. За рік життя зі Стасом Ліда вже навчилася приховувати всі емоції, пов’язані з матір’ю і братом. Зробити те саме для Іветти не складніше.

Е-ех… Наївна. Вовчий хвіст в ополонці.

За три роки після одруження ні Стас, ні Іветта так і не забули одне про одного. То стикалися просто посеред вулиці, то чули неприємний голос відвертого ворога у телефонній трубці, то списували одне на одного будь-які негаразди, що траплялися з Лідою. Та й сама Ліда — наче дровиняка в оці: причина їхнього знайомства і нелюбові, як її не уколоти!

Вона не зважала. Вона знову і знову відчайдушно перекроювала власне життя, тільки б зберегти двох дорогих, потрібних як повітря, невблаганних людей, хоч точно знала: справа ця безнадійна, бо причина взаємної нелюбові Іветти і Стаса — Платон — була тотемною і недоторканною.

Платон… Якби не було Платона! Тоді б мама і Стас… Ліда лякалася власних думок, та вони примушували усвідомити ще один незаперечний факт: Стас і мама не єдині, заради кого вона ладна зі шкури пнутися. Ще є Платон, і коли їй вже розриватися, то не навпіл. На три шматки. Якби не було Платона…

Та Платон був. І щоб навідуватися до брата щоранку, коли Стас працює, Ліда покинула роботу в районній поліклініці й пішла працювати у приватну клініку — тут і навантаження менше, і графік прийомів зручніший. Іветта проковтнула новину без коментарів, але всміхнулася вдячно, бо тепер Ліда значно частіше спілкувалася з братом. Стас взагалі подумав, що це перемога над ненависною тещею, а Ліда…

Ліда раптом усвідомила, що затишний кабінет у приватній клініці — єдине місце, де вона має повне право не думати про маму, Платона і Стаса. І чомусь не засмутилася. І здивувалася тому, що не засмутилася. І пояснила собі це тим, що завжди любила свою професію. «Звичайно, цей шлях не можна вважати традиційним для Вербицьких, — розмірковувала. — Але тут по всьому більше перспектив для розвитку і набуття досвіду. Сучасне обладнання, колеги-професіонали. І Зоряна… Як добре, що тепер я знаю Зоряну…»