Мати все - Дашвар Люко. Страница 53

— Який жах! Який неймовірний, страшний жах! Та він не має нічого спільного з Платоном… По-перше, він хворий. По-друге, сам не хоче виходити з дому. А мама… Мама — свята! Вона робить усе можливе і неможливе, щоби Платону жилося… комфортніше.

— Дівчину йому купила…

— Оженила. І ніхто її на мотузці до Платона не тягнув. Сама!

— Пані Лідо, я не впізнаю вас. Ще восени… Коли ви втратили дитину…

— Знаєш, Зорянко. Дарма я розповіла тобі про нашу сім’ю. Мамина правда: нас ніхто й ніколи не зрозуміє. Треба народити… Треба над усе захотіти дитину і врешті народити, щоби зрозуміти…

Іветта городів нагородила — сама заплуталась. Думала, ляльку синові під бік підсуне, відпаде проблема з гумовими потворами, повіями та іншою наволоччю, так — на тобі! — Дезінфікатор став виявляти аж надмірну активність у стосунках

із Платоном. Після бунтарського походу до загсу він став проблемою номер один, та якось увечері, коли молоді заховалися у Платоновій кімнаті, а Іветта сиділа у кріслі і скляними очима дивилася на зачинені двері синового прихистку, нянька підсіла поруч, повідомила;

— Стасик сьогодні вдень заїжджав.

— Із Лідочкою? — недобре примружила очі Іветта.

— Сам-один. Умовляв Платосика їхати на лижах кататися. — Ангеліна замовкла, насторожено зиркнула на хазяйку: не впаде від новини? Та ні, сидить як вкопана. Зітхнула. Що ж, тоді можна добивати:

— А Платосик затявся: «Не хочу», — каже. Отаке дурне, прости Господи. Пішов би… Повітрям подихав. На лижі ті… Не сам же. Зі Стасиком.

— Платон щось ще казав? — спокійно запитала Іветта.

— Казав, казав! Я підслухала! — похвалилася нянька. — Сказав: «Стасе, не змушуй мене робити те, чого хочеш ти. Бо тоді я не зможу тебе любити».

— Все?

— їй-богу, все, — збрехала Ангеліна.

Дорікала собі подумки за ту брехню, та переповісти розмову до кінця не наважилася. Вона стояла біля причинених дверей, бачила: Стас і Платон сиділи на килимі. Платон сказав: «Я не робитиму те, чого хочеться тобі». Стасик загарячкував, смикнув його за руку: «Чого ж робиш те, що хоче твоя мати?! Хіба тобі в кайф у чотирьох стінах скніти?» Платон знизав плечима: «Мама не знає, що я роблю тільки те, що вважаю за потрібне. Це моя таємниця. Ти вмієш зберігати таємниці, Стасе?» — «І навіщо тобі ті таємниці?» — не вгавав Дезінфікатор. «Таємниці бережуть усіх, хто береже мене», — відповів розумник. Отакі справи! Ховається хворе від матері! І як їй про те сказати? Краще вже збрехати.

Іветта не помітила полохливого няньчиного погляду. Усміхнулася краєчками вуст: от і ще однією проблемою менше. Платон сам із Дезінфікатором упорався. Відкинулася на спинку крісла — хай спина спочине, — попросила няньку:

— Розігрій парафін на водяній бані, Ангеліночко.

Парафінові маски для втомлених рук Іветта робила нечасто, але регулярно і тільки тоді, коли день проходив без пригод, а ніч не віщувала проблем. Хвилина повного розслаблення. Забуття. Сьогодні можна. Дезінфікатор, певно, червоніє від роздратування і зганяє злість на Лідочці. А Іветта давно їй казала: розлучайся! Не наша людина. Сказала би матері, Іветта б Лідочці пару дібрала. У неї око пильне. З хутірською ж не прогадала!

Іветта обережно опустила долоні в теплий розплавлений парафін, задумалася. «Так! З Раєчкою я не помилилася. Платонові однозначно стало краще. Він став більш витриманим і передбачуваним. І здається, ця сіра миша йому подобається. Який жах! Треба якось звикнути до цього факту. До неї самої, бо вона не така проста, як здається. Так, тиха. Тиха і покірна, та вже надто напружена. Треба подарувати їй щось коштовне. Щось яскраве. Щось… домашнє, аби не виникало спокуси вирватися на вулицю і похвалитися. Щось неймовірне. Платон. Я замовлю золотий ланцюжок із медальйоном у вигляді імені “Платон” Головне, щоби Платон не забажав медальйона з іменем “Рая”. Ні! Не даруватиму золота. Може, годинник? Чудова ідея. Ні! Навіщо їй годинам лік вести. Каструлі! Я подарую їй набір каструль. Психологічно правильно: вона обростає власним господарством, готує для Платона у своїй каструлі… Ілюзія самостійності. Так! Я подарую їй каструлі!»

Наприкінці лютого, за півтора місяця по тому, як відбулося те дивне весілля, Іветта остаточно заспокоїлася. Після всіх тривог, появи дівчини, Лідоччиних нервів і підступного втручання Дезінфікатора життя нарешті повернулося до звичного режиму. Лялька вела себе бездоганно: зранку вже стояла перед Іветтою з пластянками. Іветта розкладала в них денну порцію ліків для сина, змушувала Раю випити протизаплідні пігулки і з усмішкою благословляла ляльчин день. Рая куховарила в нових каструлях, прала постільне, доглядала за Платоновим одягом і на вулицю не рвалася. Принаймні, коли Іветта повідомляла про черговий похід до перукаря чи в магазин, Платон вказував на няньку і казав:

— Піде Ангеліна.

— І в перукарню я? — дивувалася нянька. — Я би краще до храму Божого.

— А ти, Раєчко, хіба не хочеш причепурити волосся? — демонстративно привітно питала Іветта.

— Ми зайняті, мамо! — відповідав Платон, і вже саме те, що замість ляльки відповідав син, тішило Іветту.

— Чим? — все ж питала.

— Я вчу Раю користуватися комп’ютером.

— Добра справа… — здавалася. — Добре, у магазин піде Ангеліночка.

— Я і косу Раї помити можу! — сміялася нянька.

— Дякую. Я сама… — напружено відповідала дівчина, а Іветта вкотре відзначала ту напругу. І нові каструлі не допомогли.

Рая теж не пропускала настороженого пильного погляду красивої пані. Навчилася читати з очей. Ось коли та щось дарує, треба всміхатися. А коли вони з Платоном удень надовго в його кімнаті зачиняються, так у пані очі темні. Та найбільше пані дратує, коли ввечері Платон відмовляється вечеряти за круглим столом у вітальні. Кладе на тарілки всього чого хоче, тягне Раю до кімнати. Тоді пані кам’яніє за столом і майже не їсть. А це вже геть погано. Треба, щоби пані всміхалася. Можна було би просто сказати Платонові: «Повечеряємо у вітальні», та тоді пані здогадається, від кого милостиня. А як зробити, щоби Платон сам захотів того, дівчина й гадки не мала.

Нянька допомогла. Припхалася одного ранку до Платонової кімнати з пилососом.

— А ти як думав! — бурчала. — Ти тут знай кришиш собі на килим, а мені — гнися!

— Вийди, Ангеліно, — наказав Платон. — Ти заважаєш нам із Раєю.

— А ти, нечемо, вечеряй, як усі люди, за столом, тоді й мені легше буде.

Платон насупився, кивнув:

— Добре, Ангеліно. Ти і пилосос перемогли.

І все стало — як раніше. Уранці Іветта поспішала до пацієнтів, удень кілька разів телефонувала додому: перевіряла, чи дотримуються режиму, а ввечері втомлена і щаслива сідала за стіл, де на неї чекав Платон. Ну, і ця… То нічого. Її можна просто не помічати. Іветта брала в руки виделку, дивилася на Платона, питала:

— Як минув день, синку? Переконана, сьогодні ти дізнався про щось нове і зараз обов’язково розкажеш мені…

Платон кивав, згадував книжки та Інтернет, збивався на Раю: вона сьогодні у «ворді» написала Платонові лист. Класно ж! Вона пише, а він потім читає. А потім він їй пише. Треба ще один комп’ютер. Краще ноутбук. Ні! Два ноутбуки.

— Знаєш, мамо. Рая каже: про деякі речі їй легше написати мені, ніж сказати, — обмовився за день-два до Восьмого березня, коли Іветта вже затарилася подарунками няньці-доньці-невістці.

Вона б не звернула уваги на ту синову фразу, та хутірська раптом наїжачилася, так стисла виделку в руці — зараз кров бризне.

— Якщо не секрет… — обережно почала Іветта.

Платон не дав договорити. Розсміявся. Вигукнув:

— У нас буде дитина! Рая каже — у нас буде дитина!

Іветта бачила всміхнене лице сина, перелякані очі дівчини, ошелешену Ангеліну, чула, як Платон казав: «Чому ти мовчиш, мамо? Рая каже — тепер ти бабця! Це правильно?», як дівчина повільно повернула до сина голову і благально глянула йому в очі, як Ангеліна раптом дзеленькнула склянкою: «Води? Іветто Андріївно, води?..»