Мати все - Дашвар Люко. Страница 59

Нянька таки донесла руку до лоба, поклала хрест.

— Бережи нас усіх, Боже… — Пішла на кухню.

День мав спокійним бути. Іветта до вечора не з’явиться. Платосик не дає проводу для тривоги: як дівчина з’явилася, геть іншим став. Сплять… Хай сплять. І Ангеліна собі перепочине. Нянька вже намірилася була замкнутися у своїй кімнатці та кімарнути годину-другу, аж — телефон.

— Кому не спиться? — забурчала. — Слухаю!

— Ангеліно! За десять хвилин чекаю тебе біля Іллінської церкви! — почула глухий, наче чужий, голос Ліди.

— Лідусю? — здивувалася. — А ти…

— За десять хвилин щоби була, Ангеліно! — наказала Ліда і поклала слухавку.

— Ой! Ой! «Щоби була!» На тобі — друга Іветта! — засмутилася нянька, та в голосі професорської доньки лунали такі незвичні нотки, що Ангеліна миттю вдяглася, накинула на плечі новий шалик, що його Стас їй на Восьме березня подарував, ще раз зазирнула до кімнати Платона — сплять! — і пішла до Іллінської церкви.

— Що там у неї? — все буркала собі під носа.

Ліда стояла на розі навпроти храму — не рухалася. Сніг віяв, вітерець благенький, люду — нікого, тільки пси бродячі в купах сміття порпаються та кидаються на автівки.

— Лідусю? Що за ґвалт із самого ранку, дитино? — нянька підійшла, насторожено зиркнула.

Ліда пропекла її очима.

— Ходімо до церкви. — І першою пішла.

— Та ти ще й не прокинулася, сердешна, — залопотіла нянька. Бігла за Лідою вслід, обурювалася: — Та хто тобі в таку рань церкву відчинить?

Ліда вже стояла біля брами. Озирнулася.

— Бог! — сказала і пішла до дверей.

— Ти чого? Чого? Що сталося? — Нянька геть нічого не розуміла, та не відставала. Озиралася зачудовано. Ну дива! І двері відчинені, і старенька служка церковна вже при ділі: вигорілі свічки з підсвічників виймає, у торбинку складає.

— Лідусю… Та хоч скажи…

Ліда стала біля ікони Божої Матері:

— Кайся, нянько. Бо така грішна…

— Що?! Ти чого це?.. Нема на мені гріха, а який був — давно замолений.

Ліда всміхнулася гірко — скибку від серця відрізала:

— І в храмі брехатимеш?

— Ніколи не брехала.

— Матінкою Божою заприсягнися.

— Та в чому?

Ліда подалася до няньки хижо.

— Де мама з татом у вісімдесят п’ятому були? Коли мені лише три роки стало?

Нянька завмерла, зі страхом зиркнула на Матір Божу, на Ліду скоса. Язик відсох. Ліда опустила голову, стиснула долоні в кулачки.

— Кажи, Ангеліно… Однаково докопаюся. Тепер — не зупинюся.

— Та звідки… — ляпнула перелякана нянька.

— Вчора у професора Ларіонова вдома була. Він викладав у нас в інституті. Світлину дав. Вісімдесят п’ятий рік… Москва…

Мама з татом… — говорила-стогнала. Додала брехні до правди: — Розповів багато чого… Аж занадто багато…

— І хіба за все те страхіття на мені гріх? Хіба на мені? — заплакала Ангеліна.

Було в Ліди дві таємниці.

Одну — про неймовірного брата Платона — раз і назавжди заборонила розповідати стороннім людям мати. Другу — сама Ліда намагалася забути так ретельно, щоб і не згадувати, хоч би й захотілося.

Та хіба забудеш власне дитинство? Обідрані стіни сиротинця, алюмінієві виделки з покрученими зубчиками, товсту і дужу Аську Авдєєву, яка з’їдала свою гречку і половину Лідиної. І темний коридор, де ніколи не горіла лампочка. Щоночі маленька Ліда Вербицька долала страшну темряву, щоб дістатися до туалету і там сиділа доти, доки остання крапля сечі не витече, бо як не попісяти й заснути, то присниться страшне і простирадло точно стане мокрим, а тоді зранку її висмикне з ліжка груба рука санітарки тьоті Віри, здере труси, поставить голою на холодне підвіконня зі шматками облізлої фарби, що впиваються в ступні. І кричатиме ж, кричатиме: «Ах ти ж, засранко мала! Знову всцялася, була б ти подохла!» А потім скрутить те мокре простирадло… І по сраці Ліду! По сраці! Добре, якщо одразу ж до спальні увійде вихователька Лариса Дмитрівна, суворо зиркне на тьотю Віру: «Ведіть дітей умиватися, Віро!» І сама Ліду з підвіконня зніме. І, перш ніж устигне поставити тремтячу голу дівчинку на підлогу, Ліда притулиться до неї, щоб потім цілий день згадувати: а Лариса Дмитрівна тепла… Як мама!

У сиротинці з пелюшок Ліда не пам’ятала точно, коли в її житті з’явилося слово «мама». Весь час за етапом: з одних рук — на другі, із других — на треті… І хвала, якщо там зупинка, а то й — далі, далі… «Як звати?! Дєвочка! Ти знаєш, як тебе звати?» — «Ліда Вербицька…» — «Записуйте! Лідія Вербицька! Прізвище в сиротинці дали?» — «Ні…» — «Ні?.. А хто тобі його дав?» — «Мама…» — «І де твоя мама?!» — «Не знаю…»

Мала Ліда Вербицька не знала, де її мама, але точно знала: вона є. Бо нікому з Лідиної групи цукерок не передавали, а Ліді — щомісяця. Тьотя Віра виймала з кишені два обліплені хлібними крихтами льодяники, кидала на стіл і гукала: «Вербицька! Тобі передача…» — «Від мами?» — питала мала Ліда. «А від кого ж!» — придуркувато вишкірялася тьотя Віра і йшла до службової кімнати, куди сиротам зась, і там розбирала добротний пакунок, де було не менш як кіло тих цукерок, олівці, альбом для малювання, охайна дитяча білизна і ще багато чого. Так щомісяця санітарка Віра перла додому пакунки з акуратним надписом на білому папірці «Для Лідії Вербицької».

Сироти не любили Ліду, бо в неї десь була мама. Потай від вихователів били кулачками під дих, щоб цукерки віддала, а Ліда запихала у рот відразу обидві, щоб нікому не дісталися. Бо від мами… Та час ішов, а Лідина мама все не з’являлася, і, коли Ліда вже навчилася писати і читати, вона перестала боротися за цукерки, що справно надходили у сиротинець. Байдуже дивилася, як однолітки хапають їх зі стола, опускала очі додолу і безпорадно стискала кулачки. «А може, то й не від мами зовсім, — намагалася хоч якось розрадити себе. — Може, я тут аж кінця школи буду, а потім мене виженуть… Як інших».

У дев’яносто першому, коли Ліді Вербицькій виповнилося дев’ять років, світ перевернувся.

Липи цвіли. Лізли в ніс із відчинених вікон. Ліда з Леською Авдєєвою саме мили підлогу у великій, як казарма, спальні, коли туди увірвався рудий проноза Котька Кучер, про якого всі знали: от за ним мама точно ніколи не приїде, бо як Котька був ще малим, його батьки загинули в катастрофі, а Котька вижив і став круглим сиротою. Так його і дражнили — Круглий. Не любили. Котька мав те, чого не мали всі інші — фотокартку мами і тата.

Котька влетів до спальні, як вітер, послизнувся на мокрій підлозі, впав — аж до ліжка на сраці проїхав, витріщивши очі, і прокричав із підлоги:

— Лідко! За тобою мама приїхала!

Ліда теж витріщила очі, смикнулася, наче її зараз мокрим простирадлом по спині, зіщулилася. Очі — на двері. Зараз ті двері — хлобись! А на порозі… мама?

За Лідиною спиною реготала Аська Авдєєва.

— Ну ти, Круглий, геть дурний! Хто її забере? Вона ж он і досі всцикається! Таких не беруть… А як і беруть, то за тиждень повертають. Кому вона всралася?

Ліда дрібно-дрібно закліпала, упала на ліжко, вчепилася поглядом за двері. «Уб’ю ту кляту Аську! Уб’ю!» — билося.

Двері відчинилися, і до спальні увійшла вихователька Лариса Дмитрівна.

— Лідо! Ходімо зі мною, — сказала спокійно. І на Котьку уваги не звернула, хоч той саме крутив товстій Авдєєвій дулі.

…У кабінеті директора сиротинця Івана Гнатовича Педана, що його поза очі Пердуном звали, але поважали і побоювалися, сиділа мила жінка років тридцяти з хвилястим розпущеним волоссям до плечей. Ліда відразу звернула увагу саме на русяве пишне волосся і дивилася тільки на нього, як дурна. Лариса Дмитрівна підштовхнула Ліду до жінки, сказала їй:

— Я залишу вас…

— Так… — мила жінка легко підхопилася, пішла до Ліди. — Привіт…

Ліда завмерла і прошепотіла:

— Ви моя мама?

— Ні, дорогенька, ні… — мила жінка всміхнулася привітно, обійняла Ліду. — Зараз я тобі все поясню…

Ліда кивнула головою, мовляв, добре, та перед очима вже стояла зла Аська Авдєєва, бризкала на Ліду слиною: «Та кому ти всралася, Лідко! Ти всцикаєшся й досі!»