МАРУСЯ ЧУРАЙ - Костенко Ліна. Страница 15

А він, тоді ще писар войськовий,

підписував ту прокляту угоду.

…Недогарок згасивши восковий,

він, може, знову думав про свободу?

Що якось так складається воно,

роки ідуть, свобода ледве дише,

що наче ж і не писар він давно,

а знов угоду прокляту підпише.

Чи думав про Марусині пісні,

такі по Україні голосні,

о й сам не раз в поході їх співав,

і дивував, безмірно дивував,—

що от скажи, яка дана їй сила,

щоб так співати, на такі слова!

Вона хоч кари легшої просила?

Чурай був теж гаряча голова.

...Чи думав про ту голову відтяту,

поставлену в Полтаві у ті дні.

Чи про дівча, що закричало: «Тату!» —

і перейшов той стогін у пісні.

Чи що в Полтаві, там же, у Полтаві,

Чурай Марусю, у такій неславі,

Чурай Марусю, у такій ганьбі! —

до зашморгу вестимуть у юрбі.

І не здригнеться наш пісенний край...

І море гнівом не хлюпне на сушу...

І попелом розвіяний Чурай

безсмертним болем дивиться у душу...

Тим часом кінь іржав біля шатра.

Ввійшов Іван. І, щойно з-під пера,

Богдан подав наказ гетьманський свій,—

уже печаттю скріплений сувій.

СТРАТА Розділ V

Світає, господи, світає...

Земля у росах, як в парчі.

Маріє, Діво Пресвятая,

це ти так плакала вночі?

Якісь он квіти, сині-сині

на голу цеглу повились.

Спиває ранок по росині,

як в нас під хатою колись.

Тюремник виповз на прогулянку.

Проходить варта по двору.

Як швидко ніч оця прогулькнула!

Сьогодні вранці я умру.

Печаль осиплеться, як маки.

Заорють місце орачі.

Лиш десь на хуторі собаки.

Ще довго витимуть вночі.

Душа у безвісті полине,

очима зорі проведуть.

Чи хоч пучечок той калини

мені на груди покладуть?

...Одмучилась. Одгостювала

на цій неправедній землі.

І одспівала... одспівала!..

Ще одхрипіти у петлі,—

і все. І досить. Засинаєш.

Така непам’ять огорта...

А що, тепер, Марусю, знаєш,

що значить в світі самота?

Ніхто до тебе не озветься,

хоч би й покликала кого.

Лише об стіни обіб’ється

луна од голосу твого.

Лише цеглина до цеглини

та дві худенькі бадилини,

віконце з виямком низьким.

Хоч би хоч голос чий долинув!

Хоч би хоч попрощатися із ким!

Якісь були ж і подруги у мене,

і хтось таки ж співав мої пісні...

І тільки груша листя ще зелене

чомусь хитнула раптом при стіні.

За мур вхопились рученята.

Зійшли над муром оченята!

Блакитні, карі, чорні, сірі.

Я заніміла з того дива.

А діти грушу так обсіли,

мов груша ними і вродила.

Очиці сяють, подих затамовано.

Тріщить гілляка, хтось аж полетів.

— Ти бачиш?

— Де?

—- Не видно.

— Отамо вона!

— Ти справді відьма? Там нема чортів?

— Послухай, відьмо, а лови-но грушу!

— А де ти спиш? А їсти там дають?

— Ховайся, відьмо! Йдуть по твою душу!

Уже підходять, на поріг стають!

Оце і все з людьми моє прощання —

ці діти, діти, цей ласкавий рій.

Спасибі вам за дерево пізнання —

оце єдине, де безсилий змій.

...Бряжчить залізо. 3 кам’яної пітьми

хтось тишину вигупує чобітьми.

І входить смерть. Вона в людській подобі.

«Не ридай мене, мати, зрящи во гробі!

Не ридай мене, мати, зрящи во гробі...»

Біля воріт юрмилися цікаві.

Чого вже там ті люди не верзуть?

Вже кат пройшов, аж грухнуло в Полтаві:

— Везуть Марусю, людоньки, везуть! —

Везуть Марусю за далекі гони,

за сиве море тої ковили.

Уже голів судейських макогони

в степу на вітрі мідно загули.

Вже п’яяний Дзизь ведмежу губу кривить,

все поводи натягує: — Гаття! —

А там в степу...

а там в степу, як привид,

стоять оті ворота в небуття.

Все суне в степ, хто пішки, хто на возі.

Отаман Гук дивується:

— Куди?!

Вам, люди, що, зі смертю по дорозі,

що ви претеся гірше череди?

Що їх веде — і доброго, і злого?

Де є та грань — хто люди, хто юрма?

Людей у брамі стримує залога.

От добре хоч, що полку вже нема.

Бо як би їм на все оце дивитись

і проти кого вихопить шаблі?

Та краще вже самому задавитись,

ніж дівчину побачити в петлі!

Лесько Черкес, той мало що не плаче.

Є в нього кінь і шабля є крива.

Пушкар сказав: — Залишишся, козаче.

Тут теж потрібна шабля й голова.

А що зміркуєш тою головою?

Сторожа, судді, війт,— не підступи.

Оце б схопити дівчину живою —

та й мчати, мчати, мчати у степи!

А люди йдуть...

І що їм тут цікавого?

О господи, спаси нас од лукавого!

Кортить смертельне?..

А кортить, мабуть.

Самі не знають, а таки ідуть.

І піп з хрестом попереду... Це схоже

на хресний хід...

До шибениці?! Боже!

Везуть людину чи від неї тінь?

Усіх Скорбящих Радості. Амінь.

Читає піп з євангелія. Млосно.

По самий обрій стелеться трава.

І так самотньо, так безодголосно

кричить в степу десь чайка степова...

А тут ще вітер, небо теж якесь,

земля до ніг півпуда налипає.

А тут ще всіх за петельки хапає

отой на правду вражений Черкес.

Питає:

— Люди! Був же такий звичай? —

коли вели на страту козака,

виходить дівка, вкутавши обличчя,

що він не бачить навіть і яка,

і каже:

— От що, я з ним поберуся!

І віддавали ж смертника таки.

А що, як я врятую так Марусю?!

— То ти ж не дівка, тут же навпаки.

В якій же ти їм з’явишся подобі?

І що їм скажеш? Ні, не віддадуть.

«...Настане час, і сущії у гробі

почують глас Христа і ізидуть...»

Піп дочитав. І знову рушили.

Пройшли версти вже півтори.

Вже десь далеко поза грушами

лишились ближні хутори.

І цвинтар той, де над гробками

високе небо тишу тче,

і ті хрести із рушниками

як у сватів — через плече.

Похід спинився. Свіжа стружка

губила кучері в полин.

Якась полтавська чепурушка

вперед пропхалася з малим.

Стояв поміст. Рябі отари

далеко паслись на горбі.

Гойдався зашморг.

Бігли хмари.

Хтось перемовився в юрбі:

— Люди! Хто привів сюди дитину?!

— Та воно ж маленьке, ще не розуміє.

— То й чукикайте його дома,

чого ж ви його привели сюди?

— Пропустить матір, хай стане ближче.

Хто-хто, а вона заслужила.

— Перехрестіться, яку матір?!

—Та Грицькову.

— А-а-а, Грицькову.