Посол Урус-Шайтана - Малик Владимир Кириллович. Страница 16

— Коли-то я повернуся до своїх?

— Повернешся... Я беру на себе гріх перед товаришами, відпускаючи двох спагіїв. Та що поробиш: одного — по службі, а другого — по дружбі. Ну, ти лежи! А мені треба йти... Зараз пришлю до тебе лікаря.

Він підвівся, але вийти не встиг. В кімнату ввірвався Ненко з криком:

— Я не хочу бути з бабкою Пекоюі Я хочу з турком! Побачивши батька, хлопчик зупинився. За ним до кімнати зайшла рум'яна від швидкої ходи дружина воєводи.

— Що мені робити з ним, Младене? — поскаржилась вона, показуючи на сина. — Ніяк не слухається бабки Пеки. Рветься сюди. Каже, турок такі цікаві казки розповідає...

— Анко, нічого поганого не станеться, якщо Ненко деякий час побуде тут. Я цілком довіряю Якубові. Ми з ним поговорили відверто — він не навертатиме нашого сина до ісламу... Можеш сміливо залишати хлопця біля нього.

Після цієї розмови Ненко кожного дня прибігав до мене, і я розповідав йому казки та різні історії зі свого вояцького життя. Ми подружили з ним. Його веселий щебет розганяв тугу, яка часто находила на мене, а він, видно, не маючи товариша для своїх дитячих ігор, усім серцем прив'язався до дорослої людини, котра ставилась до нього теж як до дорослого. Часто він приводив з собою Златку, і тоді в кімнаті здіймався справжній шарварок. Діти ганяли одне за одним, галасували від утіхи, сміялись, а я дивився на них і забував, що поранений, що лежу на ліжку того, з ким би мав воювати, що мої товариші даремно чекають нашого повернення. Забував навіть про Гаміда, хоча думка про нього не давала мені спокою.

Так минуло кілька днів. А в одну ніч трапилося лихо.

Перед світом я почув шум і крики, тупіт ніг. До мене долинув розпачливий жіночий зойк. Я не міг підвестись, а тому терпляче ждав, поки хтось прийде і я дізнаюся, що там скоїлось.

Через деякий час до мене в кімнату заглянув старий вусатий гайдук із смолоскипом, але зразу ж зник, нічого не сказавши. А згодом вбігла заплакана Анка. В її очах я побачив такий розпач, що, незважаючи на різкий біль у грудях, підвівся з подушки і глухо промовив:

— Що там?

— О боже, немає Ненка і Златки! — простогнала вона. — Цей проклятий Гамід убив двох стражників, няню і, викравши дітей, утік...

Ця звістка приголомшила мене.

— А де ж воєвода? Де Младен? Треба наздогнати вбивцю!

— Младен зі всіма гайдуками ще вчора виїхав до Бялих скель. Там, напевно, буде сьогодні бій. Залишалося тільки п'ять стражників для охорони. Один вартував Гаміда. Гамід його задушив і переодягнувся в його одяг. Потім зарубав шаблею того, що стеріг ворота.

— А діти? Як же він їх захопив?

— Решта гайдуків міцно спали. Ніхто нічого не чув. Напевно, це й наштовхнуло його на думку викрасти дітей. Він увірвався до них у кімнату, забив бабку Пеку, а дітей схопив сонних на оберемок... Мене розбудив несамовитий крик Ненка. Крик долинув од вхідних дверей, і я кинулася туди... Та було вже пізно: Гамід скочив на коня, що завжди напоготові стояв прив'язаний біля воріт, і, не випускаючи з рук дітей, помчав у темряву ночі...

Жінка рвала на собі коси, металася мов несамовита по кімнаті.

— Що робити? О, що робити? — стогнала вона, стиснувши голову руками.

— Треба негайно послати на пошуки гайдуків. Дорога кожна хвилина! — вигукнув я, щиро сприймаючи до серця горе жінки.

— Я вже посилала... Але вони повернулися ні з чим, — крізь сльози промовила вона. — Ніч темна. Не лишилося ніякого сліду. Хто скаже, куди він утік? І хто може зловити його тепер у лісових нетрях? Досі, мабуть, добрався до своїх...

Як міг, я намагався втішити бідну жінку, але це не допомагало. Мене й самого гризла журба, а ще більше гнітила думка, що Гамід назавжди вислизнув із моїх рук. А я ж так хотів з ним зустрітися віч-на-віч! Я навіть устиг умовити Младена не відпускати його до того часу, поки я не встану з ліжка, і воєвода обіцяв мені це... І ось — маєш! Гамід утік, і тепер шукай вітра в полі. А я лежу безпомічний на чужому ліжку і не знаю, коли встану і чи встану коли-небудь взагалі-Ввечері прибув воєвода Младен з гайдуками і великою здобиччю: зброєю, кіньми, одягом і полковою касою. Мій паша був розгромлений, тільки небагатьом пощастило врятуватись.

Дізнавшись про втечу Гаміда, Младен, розповідали, не злазячи з коня, повернув чагін і помчав на розшуки. З'явився тільки на другий день, почорнілий, з червоними чи то від безсоння, чи від сліз очима, згорблений і зразу постарілий на двадцять років. У його очах світилася невимовна туга.

Він із своїми людьми об'їздив усі гірські дороги і стежки, обшарив навколишні долини, облазив кущі і провалля. Ніде ніякого сліду. Тільки одному загонові, що пробрався аж у підгір'я, де нишпорили турецькі роз'їзди, пощастило натрапити на діда-пастуха, який напередодні бачив вершника в гайдуцькому одязі. Вершник тримав перед собою якийсь великий клунок — пастух не розгледів здалеку, що саме, — і швидко мчав у напрямку Загори. Коли сказали про це воєводі, він наказав припинити пошуки. Він зрозумів: то Гамід з його дітьми їхав до бейлер-бея. Тепер ніяка сила не вирве Ненка і Златку з їхніх пазурів.

Настали сумні дні у Чернаводі. Анка тяжко захворіла, і всі боялися за її життя. Младен схуд, почорнів і почав на виду у всіх сивіти. Гайдуки ходили опустивши голови. Послані воєводою в За-гору вивідачі повернулися майже ні з чим. Підтвердили тільки те, що вже знали всі мешканці Старої Планини і підгірських долин, — діти воєводи потрапили до рук бейлер-бея.

Незважаючи на горе і тяжкі переживання, Младен не забув про мене. Кожного дня присилав лікаря, а іноді приходив і сам. Сяде на стілець, охопить голову руками і невидющими очима дивиться перед собою. Я пробував заговорити з ним, утішити його. Та на мої слова розради він тільки махав рукою, ніби казав: «Ти добрий чоловік, Якубе, дарма що турок, і слова твої ідуть від серця, і я ціню тебе за це і люблю, як колишнього товариша. Але ж від твоїх слів мені не легше, і ти, друже, сам це добре знаєш». Виходячи з кімнати, тихо роняв:

— Спасибі тобі, Якубе.

За що — спасибі? За те, що втішав? Невелика праця! Мені хотілося щиро, по-дружньому допомогти Младенові, але я не вмів і не знав, як це зробити.

Через деякий час я дізнався про новий підступний і мерзенний удар, якого завдав мені Гамід.

Я вже почав видужувати, потроху ходив і чекав тієї хвилини, коли зможу повернутися до своїх. Я не мав ані найменшого сумніву, що Младен відпустить мене в ту ж мить, коли я забажаю цього. Та я не знав, що над моєю головою вже зібралися такі зловісні хмари, яких не розжене ніякий вітер.

Одного разу до мене зайшов Младен у супроводі двох гайдуків, які вели зв'язаного яничара. Гайдуки вийшли, а яничар залишився стояти посеред кімнати.

— Він має невтішні вісті для тебе, Якубе, — сказав воєвода. — Тобі не можна повертатися до своїх.

— Чому? — аж скрикнув я.

— Гамід зараз у великій пошані у бейлер-бея. Йому пощастило переконати його в тому, що зрадник ти, що ти видав мені листа паші і всі паролі. Тебе оголошено поза законом... За тебе, живого чи мертвого, оголошена винагорода.

— О аллах! — простогнав я, вражений звісткою в саме серце. — Невже це правда?

— Правда, ага, — підтвердив яничар. — У нас тільки й говорять про це після розгрому спагіїв у долині Бялих скель.

Младен плеснув у долоні. Ввійшли гайдуки і вивели полоненого.

— Тепер мені зрозуміло, — сказав Младен, коли зачинилися двері, — чому Гамід стріляв у тебе і чому він видав усі ваші таємниці... Ми захопили військову касу — вона порожня. Очевидно, Гамід чи ще перед походом, чи після того, як погодився іти разом з тобою до бейлер-бея, викрав гроші, а щоб замести сліди, вирішив звалити все на нас. Він розрахував точно: гайдуки за такі важливі відомості його не вб'ють, зате під час нападу на полк розграблять полкову касу, і він сховає кінці в воду. А щоб відвести підозру від себе, він намагався убити тебе, щоб потім безкарно обвинуватити в зраді... Хитро?.. Викрадення Ненка і Златки, що теж було ним добре обдумане, ще більше допомогло йому. Тепер його вітають як героя. Ще б пак, — полонив дітей гайдуцького воєводи, забив двох гайдуків і сам вирвався з ув'язнення! Йому вірять, бо нема підстав не вірити, і нагороджують, підвищують у чині і навіть видають грошову допомогу для придбання одягу, зброї і коня... А тебе вважають зрадником.