Посол Урус-Шайтана - Малик Владимир Кириллович. Страница 42

— Ти знаєш щось про мого сина, друже? — спитав воєвода, стискаючи Арсенові руку.

— Ні. Про Ненка ми з Якубом нічого не знаємо.

— Тоді що ж ти маєш мені сказати?

— Златка жива. Ми прибули з нею в Болгарію. Воєвода схопився рукою за серце.

— Златка! Моє дитя! — прошепотів задихаючись. — Де ви її З Якубом залишили?

— І Якуба, і її захопив Сафар-бей.

— Що?

— Разом з Момчилом. Якуб видає її за свою доньку.

— Їй загрожує небезпека?

— Не думаю. Якуб — турок...

— Це правда. Однак мала втіха. Треба негайно щось робити, щоб вирвати її з пазурів Сафар-бея!

— Я теж такої думки, — сказав Арсен.

— Ми зараз їдемо в Чернаводу!

Воєвода Младен не приховував хвилювання. Вийшовши в світлицю, зразу ж наказав кметові готувати коней на всіх.

Опівночі загін вершників прибув у дику й малодоступну ущелину на Чернаводі, де високо над прірвою, на вузькому уступі, чимало років тому гайдуки збудували невеличку, але міцну кам'яницю, обнесену дубовим палісадом і приховану від стороннього ока густим ялинником. Тільки довірені люди знали про це таємне гайдуцьке гніздо, де жив воєвода, де зберігалися казна загону, зброя і харчові припаси і куди доставляли поранених та хворих, щоб вилікувались та відлежалися в теплі і затишку.

Ця кам'яниця не була фортецею, але ііри погребі могла захистити від несподіваного нападу. І гайдуки упродовж років берегли її від хижого ока султанських вивідачів.

Ніч була тепла, місячна. Безмовні Балкани спокійно спали, оповиті голубими туманами. Тільки десь глибоко внизу, на дні ущелини, глухо вуркотів гомінкий невсипущий потік.

На воєводу чекали. Брама безшумно розчинилася — гайдуки взяли коней і, освітлюючи дорогу ялиновими смолоскипами, підвели до дверей невеликого кам'яного будинку. Коли всі спішились, воєвода сказав:

— Другарі мої, всі ми стомились, а тому справи відкладемо на ранок. Зараз вас одведуть на нічліг... Але я хочу попередити про заведений тут порядок. Як би хто пізно не ліг, зі сходом сонця мусить бути на ногах. Спіть спокійно, вас розбудять... На добраніч, другарії

Вранці до Арсена підійшов гайдук.

— Друже, воєвода чекає на тебе. Іди за мною! У невеликому покої, куди він завів козака, було прохолодно і напівтемне, але воєвода сидів біля столу і щось швидко писав. Привітавшись, Арсен зупинився. Воєвода присипав написане піском, відклав аркуша набік.

— Тепер ми можемо спокійно поговорити про справи, — сказав неголосно, жестом запрошуючи Арсена сідати. — Так трапилося, друже, що ти опинився в самій гущі подій, які хвилюють мене вже кілька місяців. Небезпечних подій.

— Ви маєте щось нове про Златку?

— Про Златку — ні. А про інші справи маю.

Воєвода пильно глянув на козака, ніби хотів проникнути в його найпотаємніші думки.

Тепер, при ранковому освітленні, Арсен помітив і втому, що просвічувала в чорних очах воєводи, і сітку дрібних зморщок попід очима, і сиві скроні. На вигляд йому років п'ятдесят. Одягнутий невибагливе, але зі смаком. Чорний сукняний чепкен щільно облягає міцні плечі. За широким шкіряним поясом два пістолі, а при боці — багато оздоблена шабля.

— Дорогий мій друже, — підвівся воєвода, — дозволь познайомити тебе з моєю дружиною Анкою. Вона хоче сама розпитати тебе про нашу доньку. Але прошу: будь небагатослівний. Нас чекають інші важливі справи...

Воєвода відчинив важкі дубові двері, що вели до внутрішніх кімнат, гукнув:

— Анко!

Зразу ж на порозі з'явилася ставна красива жінка у темному одязі. Побачивши її. Арсен мало не скрикнув: так вона була схожа на Лдіке. Тепер немає ніякого сумніву, що Адіке і є дочка воєводи Златка.

— Я не могла дочекатися ранку: хотіла бачити вас, — сказала жінка, простягаючи замість привітання Арсенові руку. — Ви найбажаніший наш гість, бо приносите нам щастя, на яке я вже давно не сподівалася. Прошу, сідайте, дорогий дружеі

— Я теж радий, бо, побачивши вас, переконався, що Златка справді ваша донька...

— Ви впевнені, що вона так схожа на мене?

— Безперечно. Ті ж очі — такі темно-сині, що здаються чорними, ніс, рот, навіть голос — усе ваше, пані Анко... Поки я не бачив вас, у серці в мене інколи зринав сумнів... Тепер він зник,-і я радію разом з вами.

— Радіти рано... Златки нема, і ми не знаємо, що з нею.

— Гадаю, вона жива. І до того часу, поки Сафар-бей не знає, чия вона дочка, їй не загрожує небезпека. Для життя, в усякім разі. А ми тим часом зробимо все, щоб визволити її.

Воєвода переглянувся з дружиною.

— Ми всю ніч думали про це, — сказав він. — Я вже послав вірних людей у Сливен — завтра чи післязавтра ми матимемо докладні вісті про Златку, якщо вона там. Ми вдячні тобі, друже, за щиру готовність допомогти нам у визволенні нашої дочки, але, думаю, ми не повинні вимагати від тебе участі в цій справі. У тебе своя дорога.

— Так, у мене своя дорога... Але вона так тісно переплелася з дорогою Златки, що тепер їх розведе хіба що сам господь бог! Ось чому я хочу і мушу зустрітися з Сафар-беєм!

Воєвода знову переглянувся з дружиною. Сказано досить прозоро. Без сумніву, козак закоханий у їхню доньку і не приховує цього. Ба, навіть дає зрозуміти, що він має на неї не менші права, ніж батьки. Це не сподобалось Анці. Вона міцно стулила губи, розмірковуючи, як повестися з чужинцем, щоб і не образити і не дати приводу сподіватися на схвалення його почуттів.

Зміна в настрої Анки відразу кинулась у вічі і Арсенові, і воєводі. Козак не надав цьому значення, а воєвода, який, мабуть, був іншої думки, ніж дружина, постарався згладити натягнутість, що раптом виникла між співрозмовниками.

— Якщо так, справа вирішена: тобі, друже Арсен, доведеться їхати в Сливен.

— Я теж так думаю, — сказав спокійно козак. — Крім мене, ніхто з ваших людей не знає ні Златки, ні Якуба.

— Безперечно... Я радий, що ми дійшли згоди. Треба подумати, як це зробити. Анко, розпорядись, будь ласка, щоб нам подали сюди сніданок!

Дружина воєводи вийшла. Незабаром гайдук уніс на дерев'яній таці хліб, холодну телятину, мед і глек виноградної ракії.

Воєвода наповнив ракією чари і сказав:

— Багато років не було в цій кімнаті дорожчого гостя, ніж ти, друже. Звістка про Златку влила в наші серця нові сили, повернула нас до життя... За твоє здоров'я, друже! За наш успіх!

— За ваш успіх, воєводо! — з почуттям сказав Арсен. — За гостинну Болгарію!

— Ти маєш уявлення про наш гайдуцький рух? — оживився воєвода Младен. — Ти знаєш про його цілі? Тобі відомо, що ти опинився серед тих, хто поклявся не складати зброї доти, доки болгарська земля стогне під чоботом турецького султана і його сатрапів?

— Так, я знаю про це, — відповів Арсен. — Я кілька разів бував у Болгарії, багато чув про вашу боротьбу і від Якуба... Зараз бачу сам на власні очі.

— Ти співчуваєш нам?

— Ще б пак! Наші народи — брати. У нас спільний ворог. Я не тільки співчуваю вам, я ладен сам пристати до цієї боротьби. До того ж у мене є завдання, не виконавши якого, я не маю права повертатися на Україну...

— Яке? Ми не могли б допомогти тобі? Арсен розповів. Воєвода розвів руками.

— Тільки щасливий випадок допоможе. Туреччина велика, і знайти в ній людину, особливо невільника,так само тяжко, як макове зернятко на піщаному морському березі. Що ж до іншого... то і я чув, що султан готує війну проти Москви і України... Власне, це ще треба перевірити. Завтра чи післязавтра ти підеш у Сливен з моїми людьми, щоб визволити Златку, і там тобі обов'язково доведеться зіткнутися близько з Сафар-беєм і його оточенням. Спробуй перевірити ці відомості. Чому я зупинив свій вибір на тобі, а не на комусь іншому? Тебе ніхто не знає, ти не болгарин, яким турки не довіряють. Ти можеш видати себе за заїжджого купця...

— Якщо турки дізнаються, що я з України, мене схоплять...

— Видаси себе за польського купця. Зараз султан заграє з польським королем, щоб відвернути його від спілкування з Руссю... До того ж ти вільно володієш турецькою мовою. Це сподобається твоїм новим знайомим у Сливені. Вдавай із себе прихильника ісламу або справжнього потурнака — і ти дуже швидко завоюєш їхнє довір'я. Якщо виявиться, що турки готують військовий похід, мч знайдемо можливість попередити Запорожжя і ставку князя Ромодановського. Таким чином ти зможеш якнайкраще прислужитися своїй батьківщині.