Посол Урус-Шайтана - Малик Владимир Кириллович. Страница 51
Тим часом Сафар-бей зі своїми людьми пробирається гірськими дорогами й стежками до Чернаводи... У нього доволі війська, щоб винищити всіх прибічників воєводи, а самого Младена, живого чи мертвого, притягти до бейлер-бея.
Треба попередити Младена про небезпеку, а головне про те, що Сафар-бей — це Ненко! Не допустити, щоб син убив батька й матір! Чи, навпаки, сам Сафар-бей загинув од руки Младена чи його воїнів.
Але як попередити? Як вирватися звідси?
Роздумував Арсен недовго. З підземелля один вихід — через двері. Іншого немає. А двері замкнено, і ключі у вартового. Отже... Таки потрібна зброя!
Він ухопився за гак руками, почав розхитувати його і гнути. Незабаром гак став податливішим і нарешті відламався. Загнавши вістря в щілину між камінням, випрямив його і, відірвавши шматок штанини, обмотав ним відламаний кінець, щоб зручніше було тримати. Серце радісно закалатало в грудях. Він має зброю — справжній кинджал чи спис! Тепер його доля у власних руках.
Трохи відпочивши, голосно заохкав, застогнав. З-за дверей почувся голос:
— Щ тобі, гяуре?
— Ой, щось мені поганої Сюди! Сюди!
Грюкнули двері. На порозі з ліхтарем у руці з'явився вартовий. Поволі почапав униз, вивергаючи цілий потік проклять на голову в'язня.
— Бодай ти був здох, паршивий гяуре! Чим ти так сподобався, невірний пес, бюлюк-баші, що я мушу доглядати тебе, як зіницю ока? Тьху! — Він спустився з останньої сходинки. — Де ти тут, хай би забрав тебе шайтані
У ту ж мить Арсен виступив з темного кутка і щосили вдарив аскера в груди. Той охнув, важко упав на долівку.
Хутко зірвавши з убитого одяг, поки не закривавився, переодягнувся, схопив ятаган, пістоль і кинувся нагору.
Надворі вже стояла ніч. Голуба імла оповила землю. Із-за Синіх Каменів сходив вузький серп місяця. Над містом повисла сторожка нічна тиша, яку зрідка порушував гавкіт собак.
Ховаючись у затінок, Арсен обережно пробрався до Сафар-беє-вого будиночка. Вартового ніде не було. В саду пахли троянди, шелестіли верхівки дерев, скрадливо шаруділи під ногами дрібні камінці.
У крайньому вікні тьмяно блимало світло. Арсен заглянув, сподіваючись побачити Златку чи Якуба. Але там, схиливши голову на стіл, дрімав яничар.
— Спішний наказ Сафар-беяІ— стукнувши в шибку, гукнув Арсен.
Не підозріваючи небезпеки, яничар за хвилину з'явився на ганку, та не встиг промовити й слова, як від удару по тім'ю звалився додолу. Спритно зв'язавши йому руки й ноги. Арсен втягнув його в кімнату і запхнув під ліжко. Виживе — хай живе.
З сусідньої кімнати почувся приглушений шурхіт.
— Златко! Якубе? Ви тут?
— Хто там? Це ти. Арсене? — почувся голос Якуба.
— Я! Відчиняйте!
— Легко сказати! Ми на замку!
Арсен підняв угору свічку. Відщіпнув важку ковану защіпку. Двері розчинилися. На порозі стали стривожені Якуб і Златка.
— Друже, як ти сюди потрапив? Сам! Уночії — щиро здивувався Якуб. — А де ж Сафар-бей?
— Краще запитай, хто такий Сафар-бей!
— Як тебе розуміти?
— Сафар-бей — це Ненко! Розумієш — Ненко, син воєводи Младена, брат Златки!..
Якуб і Златка отетеріли, їм відібрало мову, а в очах світився жах. Звістка вразила обох, мов блискавка.
— Не може бути! — вигукнув Якуб. — Де ж він зараз?
— Хто зна, де він заразі Вранці вирушив у похід на Чернаводу. Щоб розгромити гайдуків, убити або полонити Младена!..
— О аллах! — простогнав Якуб. — А може, ти помилився. Арсене? Може, Сафар-бей зовсім не син воєводи?
— Я бачив у нього на руці три довгі шрами... Пам'ятаєш?..
— Як не пам'ятати!
— Я бачив, як блиснули у нього очі, коли я сказав: «Ненко»... Він щось пригадує... І хотів розпитати, але Гамід вистрелив мені в голову. Я знепритомнів. А коли отямився, ні Гаміда,ні Сафар-бея вже не було.
— То й Гамід тут?
— Атож.
— Аллах екбері— простогнав Якуб. — Ти знову зводиш мене з тим негідником! Коло замикається на тій землі, де розпочало свій біг. Це щаслива прикмета. Тепер, Гаміде, ти не вислизнеш з моїх рук!.. Але що нам робити з Ненком і Младеном? Може трапитись непоправне лихо!
— Ми повинні випередити їхню зустрічі Найкраще розповісти Сафар-беєві усе відверто, щоб знав, хто він такий і хто для нього воєвода Младен.
— Як же це зробити? Ми вийдемо звідси?
— Ви вільні.
— А наш вартовий?
Арсен показав на ноги, що стирчали з-під ліжка.
— Він нам не заважає. Ходімо!
Урочище Чернавода — маленький гірський потічок, прозваний гайдуками так, напевно, тому, що в'юнився між чорними кам'яними берегами у дикій і похмурій долині, відрізаній од усього світу неприступними скелями і непрохідними лісами. Там, у предковічних нетрях і хащах, у надійному, самою природою укріпленому місці, зачаївся гайдуцький стан, або, як його називали самі повстанці, — гайдуцьке зборище. Мов зіницю ока, оберігали Його гайдуки від султанських вивідачів, котрі не раз і не два намагалися проникнути до нього, але кожного разу безуспішно.
Сюди, мов кров до серця, збігалися десятки і сотні мужніх синів Болгарії, щоб боротися за волю, проти гніту й насильства султанських намісників — бейлербеїв, санджакбеїв, пашів, айянів та Їхніх прихвоснів.
Таких зборищ по всій Старій Планині і по всій країні налічувалося немало, та найбільше їх було у Сливенському окрузі, що став центром цієї боротьби.
Зразу після сумнопам'ятного 1396 року, коли після жорстоких і кровопролитних трирічних боїв роздроблена і знесилена феодальними міжусобицями Болгарія була уярмлена османською Туреччиною, розпочався гайдуцький рух. І Сливен дав йому найвизначніших ватажків — Богдана-воєводу, Мирчо-воєводу, Тимануша-воєводу, Страхила-воєводу, Стояна-воєводу і багатьох інших воєвод, байрактарів [73] та гайдуків, котрих народ упродовж віків прославляв у своїх піснях.
Ніколи не затухали тут іскри народного гніву. То розгоралися вони дужче і спалахували вогнями повстань, то пригасали. Але ніколи не затухали зовсім.
Гайдуцький рух носив сезонний характер. Як правило, дружини і чети збиралися на Юр'їв день, у травні, — гайдуки давали перед воєводою і товариством клятву на вірність, приймали урочисту присягу і після цього починали бойові дії. А розпускалися у вересні, на Хрестів день. Тоді більшість із них розходилися хто куди — хто додому, хто до вірних друзів, ятаків [74], якi допомагали їм у всьому, а дехто навіть у Стамбул, де переховувався зиму серед збіднілого міського люду — ремісників, дрібних торговців, старців та волоцюг. І тільки найбільш завзяті і найвідоміші, котрим небезпечно було з'являтися в людних місцях, залишалися в станах, де жили до весни, зберігаючи зброю, порох, одяг та інші припаси.
Таким постійно діючим зборищем, окрім Аглікиної поляни, Гайдуцької печери, Гайдуцького колодязя та деяких інших, була і Чернавода воєводи Младена, котрий ось уже більше двадцяти років очолював гайдуцькі дружини і чети старопланинського краю. Для нього і для Анки, а також для їхніх найближчих друзів це поки що таємне гніздо стало рідним і надійним притулком, яке вони поклялися захищати до останнього подиху.
Після того, як Драган сповістив про можливий напад Сафар-бея, Младен стягнув усі свої чети, що налічували близько трьохсот вояків, до Чернаводи і перекрив нижню дорогу. На верхній, потайній, поставив чотирьох вартових, які в разі небезпеки мали запалити на вершині гори бочку смоли. В самому замку залишив п'ятнадцять гайдуків — особисту варту. Чекав нападу не раніше суботи. Тож послав двох гінців до воєводи Вилкова, свого дап-нього приятеля і соратника, з проханням прибути на допомогу.
Загін піших яничарів ішов у голові колони. Боячись раптового нападу гайдуків, Сафар-бей вислав сильні дозори, які пильно вдивлялись у кожну підозрілу галузку, в кожен кущик. В одному з дозорів онбаші [75] Хапіча був молодий яничар на прізвисько Карамлик. Він не відзначався ані сміливістю, ані силою, ані військовою хитрістю чи вмінням. Лише природна здатність Карамлика побачити на фарсах або далі людину, точно описати її одяг і зброю здобула йому славу неперевершеного гострозорця і виділила серед товаришів. Його звільняли від тяжких та набридливих вояцьких обов'язків, зате під час походів призначали в дозор.