Посол Урус-Шайтана - Малик Владимир Кириллович. Страница 56

Здивований і ображений Карамлик знизав плечима і зачинив за собою двері.

— Чому ти назвав мене Ненком? — без всякої передмови, ніби продовжуючи на мить перервану в підземеллі розмову, запитав Сафар-бей.

— Про це дізнаєшся, Сафар-бею, через кілька хвилин, якщо дозволиш... У присутності воєводи і його дружини...

— То ходімо до них, — погодився ага.

Вони повернули назад. Карамлик понуро стояв біля столу, блимаючи широко посадженими круглими очима. Вартові виструнчились біля дверей. Сафар-бей мовчки пройшов повз них, але ніби іісрсдчуйа.очи, що зараз може статися таке, коли зайві свідки небажані, наказав яничарам вийти надвір.

Тільки після того рвучко відчинив двері.

Це була чимала кімната, напевне, спальня. Воєвода і Анка — обоє зв'язані — сидіти на ліжку. Анка, заплющивши очі, схилила голову на плече чоловікові. Побачивши Сафар-бея і яничара, вони здригнулися, але пози не змінили, їхні очі, сповнені ненависті і презирства, свідчили, що ні смерть, ні катування не залякають їх.

Арсен причинив щільно двері, став поруч із Сафар-беєм, — той, наче проковтнув язика, стояв безмовний, насуплений.

Младен ковзнув поглядом по їхніх обличчях і враз схопився на ноги. В його очах промайнули подив, збентеження і гнів.

— Арсен? Тут? З Сафар-беєм? Зраднику! — прохрипів він. — Тепер мені ясно, хто допоміг яничарам проникнути сюди! О боже, навіщо ти засліпив мене! Чому не допоміг розгадати в цій людині гадюку? Я з головою відірвав би Ті кусюче жало!

— Заспокойтесь, воєводо, — промовив Звенигора, виймаючи ятаган і розрізаючи вірьовки на руках полонених. — Я не зрадник і не допомагав яничарам захоплювати гайдуцький стан... Просто я трохи запізнився виконати ваш наказ. Але все ж я виконав його. Ага, покажи праву руку! — звернувся він до Сафар-бея. — Закоти рукав!

Сафар-бей зблід ще дужче. Неймовірний здогад тупо ударив йому в серце. Він мовчки закотив рукав, простягнув уперед праву руку, спотворену довгими вузькими шрамами.

І Младен, і Анка глянули на ту руку, в один голос вигукнули:

— Ненко!

Тепер сумніву не було. Батьки самі признали в Сафар-беєві свого давно втраченого сина. Арсен відступив у глибину кімнати. Він зробив усе, що міг

— Син! — Анка схопилася, хотіла крикнути, але з її грудей вирвався лише хриплий стогін. — Синок! Ненко! Як же це?.. Ти... Сафар-бей?

Вона схитнулася. Сафар-бей підтримав її і підвів до ліжка. Младен кинувся на допомогу. Руки батька і сина зіткнулися. Арсен зціпив зуби.

Важко було дивитись на цих двох людей, які півгодини тому рубалися до смерті, а тепер припадали над тією, що одному дала життя, а другому все життя була вірним другом.

Арсен не пам'ятав, коли плакав. А тепер відчув, як важкий клубок підкотився до горла, а очі заслав сивий туман. Він одвернувся й відійшов у куток.

Але Анка не даремно була дружиною воєводи і ділила з ним тяготи суворого життя. Вона миттю отямилась і підвелася. Батько і син глянули один на одного, враз опустили очі і відступили на крок від ліжка.

— Младене, він поранений! — вигукнула Анка, помітивши, що з лівої руки Сафар-бея капає кров. — Подай мені полотно!

Младен дістав зі скрині невеличкий сувій, віддав Анці. Арсен простягнув ятаган. Жінка вправно відрізала шмат полотна, закотила рукав і перев'язала рану.

Всі троє мовчали. Були такі вражені, що не знаходили слів. Потрібен був якийсь час, щоб отямитися від потрясіння, зрозуміти, що ж, власне, сталося, привести в сякий-такий порядок свої розбурхані думки і почуття.

Арсен вирішив зразу відкрити всі карти. Адже вони ще нічого не знають про Златку. Младен і Анка, вражені неймовірною зустріччю, забули спитати про дочку. А Сафар-бей взагалі не знає, що у нього є сестра.

— Я хочу сказати, — виступив він наперед, — що знайшлася Златка...

Младен і Анка стрепенулись.

— О небо, що за день сьогодні! — вигукнув Младен. — Де вона?

— Драган повіз її і Якуба до кмета Петкова... Там вони будуть у безпеці.

— Спасибі тобі, друже! Пробач, що я спершу погано про тебе подумав... Так усе сьогодні переплелося: горе із радістю. Збожеволіти можна! — сказав розчулено Младен.

— Я хочу також сказати Сафар-беєві, — звернувся Арсен до аги, який поволі почав отямяюватися. — Златка — твоя сестра... Це Адіке.

Сафар-бей зблід ще дужче.

— Що? Ти жартуєш?

— Я не жартую. Адіке — твоя сестра... Найкраще знає про це Гамід.

— Гамід? А він при чому?

— Це він розлучив тебе з батьками і сестрою. Викрав вас маленькими і вивіз у Туреччину. Тебе помістив на виховання у яничарський корпус аджем-огланів, а Златку завіз до себе в Аксу... Хіба ти не пригадуєш цих кімнат, у яких провів раннє дитинство? Оглянься навкруги — тут ти зростав разом із Златкою...

— Отже... ти викрав і Адіке? А хто ж такий Якуб?

— Я не викрав, а визволив Златку... А Якуб... Це довга історія. Зараз ніколи, та й не мені розповідати її.

Сафар-бей важко опустився на стілець, охопив голову руками і безтямно втупився поглядом у протилежний куток.

— Розповідайте! — простогнав він, не дивлячись ні на кого. — Все хочу знати: хто я і чому так трапилося зі мною...

Він не змінив пози: як сів — так і закляк.

Воєвода переглянувся з дружиною, ніби домовляючись, хто повинен розповідати, нерішуче кашлянув. Видно було, що зустріч з сином більше збентежила і вразила його, ніж порадувала. Не такою уявляв її собі старий воєвода, ох, не такоюі Не міг і досі збагнути страшної істини, що Сафар-бей, найлютіший ворог гайдуків, — його син... Не хотілося вірити! Але ж сумніву не може бути. Такий знайомий шрам на руці.. А очі? Це ж Анчині очі... А крутий чистий лоб і ніс з горбинкою — це від нього, від батька!.. Син, безперечно... Усе їхнє, рідне... Одне чуже — серце!..

Воєвода важко зітхнув і почав розповідати. Здалеку. З того дня, коли Ненко з'явився на світ...

Сафар-бей не перебивав, не перепитував. Сидів мовчки, нахиливши голову. І важко було зрозуміти, які думи борознять його душу. Лише коли почув про підступну подвійну зраду Гаміда, про викрадення воєводиних дітей, ще нижче опустив плечі, а руками вп'явся в бильця ліжка.

— Тепер мені все зрозуміло... — сказав глухо, з болем. — Але досить спогадів. Я чую, хтось сюди іде. Це, напевно, посланець від Гаміда... Що ж робити з вами?

За дверима почувся шум голосів: «Де ж бюлюк-баша? Де Сафар-бей?»

Арсен розчинив двері. В залі товпилося кілька яничарів. Побачивши агу, вони радісно вклонилися, загелготали:

— Слава аллаху, перемога! Нас прислав Гамід-бей!

— Взято в полон кілька десятків гайдуківі

— Багатьох порубано!

Сафар-бей підняв руку. Галас стих.

— А де ж сам Гамід-ага?

— Він не зможе прибути. Поранений. Його повезли до Сливена...

— Умгу. — Сафар-бей замислився. — Гаразд. Ідіть!.. Або ні, чекайте! Візьміть оцього гайдука в яничарському одязі! — Він показав на Арсена. — Але обережно: у нього зброя!

Яничари вмить оточили козака, схопили за руки.

— Сафар-бею, це ж підло! — вигукнув вражений Арсен. Ага не відповів на його слова.

— Відведіть його до полонених! Посильте варту! Я незабаром прийду...

Арсеїіа вивели. Сафар-бей залишився наодинці з батьками. Ті пригнічено мовчали.

— Ну от, — промовив тихо, — ми самі, і можемо тепер поговорити відверто... Напевно, я повинен вам вірити, що я ваш син. Але мушу вас розчарувати: особливої радості від цього не відчуваю...

Все життя я розшукував своїх рідних, хотів зустрітися з ними. Та, мабуть, я дуже прогнівив аллаха, що він посміявся з мене! Хіба ж це не глум — бути сином гайдуцького воєводиі

— Ненко!— вигукнув Младен. — Опам'ятайся! Гайдуки — такі ж вояки, як і ти, але вони борються за волю свого народу, а ти пригнічуєш його! Це не твоя вина, звичайно! Тебе насильно потурчили, зробили яничаром...

— Я дякую за це аллахові! — гордовито перебив його Сафар-бей. — І горджуся тим, що я яничарський чорбаджіяі Така честь випадає не кожному!