Посол Урус-Шайтана - Малик Владимир Кириллович. Страница 7

Вони спустилися в глибоку балку, де горіло багаття. На березі паслися стриножені коні. Під горбом сиділи і лежали на холодній засніженій землі люди. Це був ясир — захоплені в полон чоловіки, жінки, підлітки. Біля них з шаблями наголо ходили дозорці.

Побачивши прибулих, від багаття підвівся кремезний віспуватий татарин. Радісно оскірнувся. Чорнобай поручкався з ним і теж усміхнувся по-приятельськи.

— Алі, дивися товар, бо в мене обмаль часу!

З цими словами він наказав пахолкам зняти з коней дівчат. Ніжні, бліді від страху та переживань, вони злякано дивилися на татарина, який прицмокував язиком і розплився в радісній усмішці.

— Ай-вай! Якші! Туже топре! — плутав він татарські й українські слова. — Якші ханум [12]!  Ага [13]  знає толк. Я радий, що недаремно зробив цей небезпечний похід. Буде з чим з'явитися в Кафу [13].

Він підійшов до дівчат, брудними пальцями піднімав їхні білі підборіддя і, цмокаючи язиком, заглядав у очі. Нещасні німіли від страху, здригалися від огиди, та Алі не звертав на те ніякої уваги. Його просмерділі кінським потом і баранячим лоєм руки швидко обмацали тугі дівочі груди, руки, стегна.

— Ай-вай, якші ханум, — задоволене повторював він. — Спасибі, мій торогий труже, спасибі, ага Петро!

— Товар для ханського гарему, — сказав Чорнобай. — Плати гроші, Алі!

Подзьобане віспою обличчя татарина враз стало суворе, непроникне. Очі звузилися.

— Скільки?

— Півтори тисячі цехінів [14]!

Алі ковтнув слину, ніби вдавився. Вирячив очі.

— Ай-вай. Ти збожеволів, труже!.. П'ятсот! Чорнобай заперечливо похитав головою.

— Шістсот! — Алі облизав язиком пошерхлі на морозі губи.

— Ти виручиш три тисячі, Алі. Я знаю. Таких дівчат ще ніколи не продавали ні в Кафі, ні в самому Стамбулі. Вони більше варті, ніж усі твої невільники. — Чорнобай скосив око в той бік, де ясир. — Мені вони теж не даремно дісталися...

— Знаю. Кожен мисливець, коли виходить на лови, ризикує... Але ж грошей ти за них не платив?

— Не варта була б шкурка вичинки... То яке твоє останнє слово?

— Вісімсот — і ні цехіна більше!

— Гаразд, — погодився Чорнобай. — Але в разі небезпеки... Сам розумієш — вони повинні навіки замовкнути. Я ризикую головою!

— Про що мова! — образився Алі. — Не маленький — знаю. Удар шаблею — башка з плечей!

З-під поли засмальцьованого кожуха дістав капшук,     відлічив гроші, потім кивнув на Звенигору.

— А цього батира за скільки?,

— Цей не продається, — похмуро відповів Чорнобай.

— Жаль. Видно, міцний батир. Був би добрим веслярем на каторзі! І гроші за нього дали б добрі! Може, продаси?

Чорнобаєві пахолки перезириулися. Один з них аж. крякнув, певне, бажаючи щось сказати. Але Чорнобай поспішно відрізав:

— Ні, він мені потрібен. Прощай, мурзо. Наш договір залишається в силі?

— Безперечно. Я ж думаю, що не перевелися ще на Україні красиві дівчата? — Алі хихикнув. — Прощай, ага Петро! Хай береже тебе аллах!

Чорнобай скочив на коня, ще раз махнув на прощання Алі рукою, і невеличкий загін з п'яти вершників пірнув у темряву.

Мерзла земля лунко гула під копитами коней. Шелестів колючий зледенілий бур'ян. Щербатий місяць розгойдувався посеред неба, ніби п'яний, і, здавалось, от-от зірветься і торохнеться лисиною об круті горби. І тоді настане тьма.

Арсен розумів, що то не місяць гойдається, а він сам коливається в сідлі. Тіло його заніміло. Туго зв'язані руки й ноги затекли, і він перестав їх відчувати. Цупкий кляп обідрав йому язика і рота, доводилося ковтати власну солонувату кров. Нестерпно хотілося пити.

Його везли на страту. Він знав про це. Але де вона буде і яку смерть придумав для нього Чорнобай, — його вже не цікавило. Аби лишень швидше все скінчилося...

Біля високої могили, що бовваніла на тлі синього неба, Чорнобай зупинився.

— Митрофане, на шпилі чимало всякого каміння... Піди принеси одну каменюку, щоб прив'язати цьому байстрюкові до шиї. Та не барись! — Пахолок кинувся до могили, а Чорнобай повернувся до полоненого: — Тільки не думай, хлопче, що ми тебе втопимо. Ні, голубчику! Це була б занадто легка смерть для тебе. Ми посадимо тебе на палю і будемо дивитись, як вона вилізе тобі горлом... Ось якою смертю помреш, небоже!.. Зате й на тому світі радитимеш усім обходити Чорнобая десятою дорогою!.. А вже потім прив'яжемо тобі до шиї камінь і кинемо в озеро. На поживу карасям. Щоб і сліду не лишилося!.. Ну, як? Подобається таке?.. Ні?.. Отож!

Він говорив би довше, бо уявні картини майбутніх мук ворога втішали його, але пахолок повернувся з каменюкою і загін рушив далі.

Через годину вони виїхали на битий шлях.

— Незабаром озеро, хлопці, — сказав Чорнобай. — Ще милі дві...

Зненацька він замовк і почав прислухатись.

— Ви нічого не чуєте? Всі зупинились.

— Ніби вершник скаче, — невпевнено промовив довготелесий Митрофан.

— Не ніби, а справді вершник, — промовив другий пахолок, у білому башлиці. — О-о, чуєте? Наближається сюди... Здається, один.

Здалеку почувся дзвінкий тупіт — кінь мчав галопом.

— Хтось поспішає в Чорнобаївку, — сказав Чорнобай і звернувся до пахолка в башлиці: — Тхоре, від'їдь з козаком за кущі, а ми почекаємо тут — дізнаємося, хто це...

Тхір смикнув Арсенового коня і зупинився за кущем.

Тупіт наближався. Ось на шляху показалась темна постать вершника — він мчав щодуху. В мертвій тиші нічного степу лунко дзвеніла мерзла дорога.

Побачивши на шляху незнайомців, вершник осадив коня.

— Хто ви? — запитав збентежено.

— А ти хто? І куди прямуєш? — в свою чергу спитав Чорнобай.

— Я їду в Чорнобаївку.

— До кого?

— До Петра Чорнобая.

— Я і є Петро Чорнобай. Що трапилося? Чому така спішність? Під'їжджай сюди!

Вершник трохи під'їхав, пильно вдивляючись у незнайомців, готовий при найменшій небезпеці повернути коня назад.

Та ось Чорнобай підвів голову, і місяць освітив його обличчя. З грудей вершника вирвалося полегшене зітхання.

— Ху, це таки ви, панеї— Він стьобнув коня і під'їхав упритул. — Я від полковника..

— Що з батьком? — кинувся Чорнобай. — Йому погіршало?

— Помирає... Просив, щоб ви негайно прибули до нього. їдьмо!.. Дорога кожна мить!

— Мати божа! — скрикнув Чорнобай. — Чи ж устигнемо? У мене такий стомлений кінь...

— Будемо сподіватися на краще. Але не гаймося!

— їдемо! Герасиме, ти зі мною! А ти, Митрофане, з Тхором...

Він щось шепнув пахолкові на вухо і з місця рвонув коня галопом. Пахолок Герасим і посланець погнали за ним.

Тхір, ведучи на поводі Арсенового коня, виїхав з-за/кущів на шлях, спитав:

— Що він сказав, Митрофане?

— Щоб ми самі зробили з цим хлопцем усе, що треба.

— Хай йому чорт! Мені вже набридло волочитися по степу! І хоч би було з-за чого!.. Чорнобай поклав у кишеню капшук грошей, а нам — дулю з маком!.. Повернемося додому — ні за що буде й горло промочити.

— То що ти радиш? — запитав спроквола Митрофан. — Порішити запорожця тут і не сурганитися до озера?.. Про мене, і так можна! Чорнобаєві хотілося помучити його, а нам це ні до чого! Хай помирає легкою смертю!

— Який ти недоумкуватий, Митрофане, — пробурчав Тхір, підводячись на стременах, щоб хоч трохи зрівнятися з високим, мов жердина, товаришем. — Тобі розжуй і в рота поклади!.. Я верну до того, що Чорнобай за дівчат не дасть і злотого. А нам би непогано мати з цієї тяганини хоч який-небудь зиск...

— Зиск? — вирячився пахолок.

— Давай повернемося зараз до Алі, — швидко зашепотів Тхір, — і запропонуємо йому цього козака! Ти ж чув — він хотів його купити. Як ти думаєш, скільки дасть за нього?

— Ти що — здурів? — аж відсахнувся Митрофан. — Чорнобай дізнається — голову зніме! У нього мова — коротка!