Збірка віршів - Костенко Ліна. Страница 13

Плем'я Тода

Біда, коли є цитруси і кава,

коли в землі є золото,– біда!

Біда, коли земля така ласкава,

коли така правічна й молода.

Тоді її пригорнуть і обнімуть.

Тоді її розгорнуть і однімуть…

О пестощі Ост-Індської компанії!

Залиште їм хоч казку, хоч струну!

Вже їх земля – копалини й копальні,

залізні кігті шахт у глибину.

Уже нема квітучої долини.

Не чути в передгір’ях череди.

Лиш чорний ієрогліф бадилини

щось шелестить до мертвої води.

Дівчат красивих тягнуть у гареми.

Страх і покора множать недорік.

На скелях клинописні теореми

вже не вчитає жоден чоловік.

Вже все іде у стерлінгах і центах,

і плем’я тода – це вже не народ,

і безтурботна молодь без акценту

вже розмовляє мовою заброд.

Уже своєї слухати не хоче.

Здається, все. Здається, вже кінець.

…Що він співає, що він там бурмоче,

цей передсмертно посивілий жрець?

Він прихилився в храмі до одвірка,

у тому храмі, де погас вогонь.

Стоїть над ним одна-єдина зірка,

пливе молитва в човнику долонь.

Останній жрець печального народу

бурмоче гімни, складені колись.

Він пояснив би тодам мову тода,

але ж вони вже віри відреклись!

І юнаки, верткі від мімікрії,

вже перешиті на новий фасон,–

хто зна од чого очі щось мокріють,

і сниться їм якийсь забутий сон…

Пливли ми ввечері лиманом

Пливли ми ввечері лиманом.

Моторчик чахкав спроквола.

Десь там за морем, за туманом

Уже Туреччина була.

Співали пісню ми про Байду

І про турецького царя,

Як Байда стрілами глобально

Царя у голову ціля.

А хтось виводив тонко-тонко,

Гули замріяні баси.

В туман, лиман, у річку Конку

Впадали наші голоси.

І так нам вільно, так повільно,

Таке роздолля степове! –

Що так ніхто і не помітив,

Що човен далі не пливе!

Чи, мо, наскочили на камінь?

Чи, мо, бензину вже не є?

Підводне царство з павуками

Нам зрушить з місця не дає.

А ми ж про це не мали й гадки.

Сміється Байда з далини:

– Що, доспівалися, нащадки?

Зіпхніться перше з мілини.

Послухаю цей дощ

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.

Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.

Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,

і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,

в туманностях душі чи, може, Андромеди –

я в мантіях дощу, прозора, як скляна,

приходжу до живих, і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.

Він добре вам зіграв колись мою присутність.

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

І, може, це і є моя найвища сутніть.

ПРИТЧА ПРО РІКУ

Давно колись була ріка Діала.

І цар персидський на імення Кір.

І лотоси біліли, мов піали.

І берег грав вогнями, як факір.

То царське військо йшло на переправу.

Священний кінь з недогляду втонув.

І Кір порушив проти неї справу.

Судив ту річку. І таке утнув:

Він присудив, щоб не було Діали.

Він смертний вирок їй оголосив.

Звелів прорити у пісках канали,

Зрубав дерева й трави покосив.

Одвів ті води у всі боки сущі.

Ріка умерла. Не було ріки.

Пройшло по неї військо, як по суші.

Пройшло те військо… І пройшли віки…

Піски пустель засипали канали.

Ріка в русло вернулася своє.

Царя немає. Є ріка Діала.

Немає Кіра. А Діала є.

Розкажу тобі думку таємну

Розкажу тобі думку таємну,

дивний здогад мене обпік:

я залишуся в серці твоєму

на сьогодні, на завтра, навік.

І минатиме час, нанизавши

сотні вражень, імен і країн, –

на сьогодні, на завтра, назавжди! –

ти залишишся в серці моїм.

А чому? То чудна теорема,

на яку ти мене прирік.

То все разом, а ти – окремо.

І сьогодні, і завтра, й навік.

Світлий сонет

Як пощастило дівчині в сімнадцять,

в сімнадцять гарних, неповторних літ!

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Вона ридає, але все як слід.

Вона росте ще, завтра буде вищенька.

Але печаль приходить завчасу.

Це ще не сльози – це квітуча вишенька,

що на світанку струшує росу.

Вона в житті зіткнулась з неприємістю:

хлопчина їй не відповів взаємністю.

І то чому: бо любить іншу дівчину,

а вірність має душу неподільчиву.

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

СКІФСЬКА БАБА

Ти, скіфська баба, кам’яна незграба,

стоїш в степах… Курай і бугила…

Яка ж ти баба, ну яка ж ти баба?!

За сто віків дитя не привела!

Були б у нього кремінь-ноженята,

ото вже б гупотіло по ланах!

Чого смієшся? Космос нежонатий,

а ти стоїш одна у полинах.

Невже ж таки ніхто не женихався?

А висить же в музеях твій портрет.

Тобі козацький череп усміхався,

Та це – минуле. Ти дивись вперед.

Ти звикла – коні, гаківниці, стріли,

Зрадецькі хани з профілем шулік…

Ти це забудь. Усе це застаріле.

Поглянь навколо. Це – двадцятий вік.

А ти стоїш. Звітріли коси й руки.

Скришились плечі,– може, скажеш, ні?

Були б у тебе кам’яні онуки.

Ти розумієш, бабо? Кам’яні!

Ото – літак, а не якась дараба.

Це все – прогрес. А ти стара як світ…

…Сміється баба, клята скіфська баба,

сміється, ухопившись за живіт.

СМІХ

На вулиці – я чую крізь вікно –

Сміється жінка штучним сміхом.

Мабуть, їй сумно, але жінка хоче,

Щоб їй хотілося сміятись.

А я дивлюсь на ріки темних вулиць,

На голови веселих ліхтарів,

Одягнені в малі кашкети з жерсті,

І на моє високе підвіконня

Каштани білі квіти подають…

А я дивлюсь і думаю про вірші.

Коли їм сумно – хай вони сумують.

Хай тільки не сміються штучним сміхом,

Бо щирі люди закривають вікна.