Енн із Зелених Дахів - Монтгомери Люси Мод. Страница 32

Енн відчувала, що якби їй не дозволили піти на концерт, вона б цього не витримала, адже в школі ні про що інше не говорилося. Ейвонлійський дискусійний клуб, який збирався двічі на місяць упродовж усієї зими, уже давав кілька невеличких безкоштовних вечорів, та цей концерт мав стати великою подією: квиток на нього коштував десять центів, а всі гроші відходили у фонд бібліотеки. Вже кілька тижнів ейвонлійська молодь провадила репетиції, а особливо цікавилися концертом ті учні, що мали старших братів і сестер, котрим належало там виступати. Всі школярі, старші за дев’ять років, збиралися йти — окрім Керрі Слоун, чий тато, як і Марілла, не був схильний відпускати на концерти маленьких дівчат. Керрі, затулившись граматикою, плакала увесь день, гадаючи собі, що тепер і жити на світі не варто.

Справжнє хвилювання почалося для Енн після закінчення уроків — і стрімко зростало, аж доки сягнуло вершини блаженства під час самого концерту. Спершу вони «неймовірно гарно почаювали», а тоді настала захоплива мить убирання в Діаниній кімнатці нагорі. Діана прилаштувала волосся Енн спереду у зачіску в новому стилі «помпадур», а Енн зав’язала Діані банти у свій особливий спосіб; після того дівчата випробували ще з десяток можливостей зачесати волосся ззаду. Аж ось нарешті вони були готові, їхні щоки пашіли, а очі сяяли, мов зірки, у передчутті великої радості.

Хоч насправді, коли Енн порівняла свій простий чорний берет і вузьке мішкувате сіре пальтечко з Діаниною кокетливою хутряною шапочкою й гарненьким кожушком, їй мимоволі зробилося дуже гірко, та вона вчасно згадала, що має уяву і може до неї вдатися.

Приїхали Мюрреї, Діанині кузени з Ньюбриджа; всі вмостилися у великих санях, вистелених соломою, і закуталися в хутро. Енн дуже тішилася поїздці: сани мчали вперед гладенькою, ніби шовковою дорогою, під полозами рипів сніг. Захід сонця був казково прекрасний, засніжені пагорби й темно-сині води Затоки Святого Лаврентія мовби випромінювали сяйво, як величезна чаша з перлів та сапфірів, по вінця налита вином і вогнем. Зусібіч долинало теленькання дзвіночків з інших саней і сміх, що нагадував про забави лісових ельфів.

— О, Діано, — видихнула Енн, стискаючи під хутряною пелериною Діанину руку в рукавиці, — хіба це не дивовижний сон? Невже я лишилася такою, як завжди? Я почуваюся геть інакшою, і мені здається, що по мені це помітно.

— Ти страшенно гарна, — відповіла Діана, котра допіру вислухала комплімент від однієї зі своїх кузин і відчувала, що мусить передати його далі. — У тебе такі милі рум’яні щічки.

Того вечора на концерті щонайменше одну слухачку раз по раз охоплював трепет і, як Енн запевняла Діану, з кожним новим виконавцем цей трепет посилювався. Коли Пріссі Ендрюс, у новій рожевій шовковій блузці, з разком перлів на гладенькій білій шиї та живими гвоздиками у волоссі — подейкували, буцім учитель замовляв їх аж у місті — «долала в непроглядній сутемряві старі півзогнилі сходи», Енн тремтіла, уся немов розчинившись у співчутті; коли хор заспівав «Понад ніжними стокротками», Енн дивилася на стелю, так, наче на ній були зображені янголи; коли Сем Слоун показував і розповідав «Як Сокері квочку висаджував», Енн сміялася, аж глядачі, що сиділи коло неї, і собі почали хихотіти — радше із приязні до неї, ніж від сценки, яка встигла вже навіть ейвонлійцям набриднути; коли ж пан Філіпс декламував монолог Марка Антонія над тілом Цезаря — із щонайбільш несамовитими інтонаціями, та ще й поглядаючи наприкінці кожної фрази на Пріссі Ендрюс — Енн була готова враз підняти заколот, якби котрийсь із римських громадян показав їй шлях.

І лиш єдиний номер програми нітрохи її не зацікавив. Коли Гілберт Блайт почав декламувати «Бінґен-на-Рейні», Енн витягла книжку, і читала, доки закінчився його виступ. Вона сиділа гордовита й непорушна, тоді як Діана плескала в долоні, аж вони їй затерпли.

Додому вони приїхали об одинадцятій, сповнені захвату від концерту, наперед смакуючи радість від майбутнього детального обговорення. Усі, здавалося, вже спали, дім поринув у тишу й темряву. Дівчата навшпиньках прослизнули в довгу вузьку вітальню, з якої можна було вийти в гостьову кімнату. Там було тепло й затишно; у каміні ледь мерехтіли незгаслі жаринки.

— Давай тут роздягнемося, — сказала Діана, — тут так тепло й добре.

— Правда ж, чудовий був концерт? — захоплено видихнула Енн. — Яке це, певно, дивовижне відчуття, коли виходиш на сцену читати вірші. А як ти гадаєш, Діано, нас теж покличуть так виступати?

— Звісно, колись покличуть. Вони завжди кличуть старших учнів. Гілберт Блайт часто виступає, а він лише на два роки старший за нас. О, Енн, як ти могла вдавати, буцім геть його не слухаєш? Він, коли дійшов до рядка «А інша, не сестра…», — дивився просто на тебе.

— Діано, — з гідністю відказала Енн, — ти моя найближча подруга, але навіть тобі я не дозволю говорити зі мною про цю людину. Ти вже вдягла нічну сорочку? То біжімо наввипередки до ліжка — хто швидше?

Діані пропозиція видалася спокусливою; дві маленькі фігурки в білих льолях полетіли вздовж вітальні до дверей у гостьову кімнату і, стрибнувши, одночасно впали на ліжко. А тоді… щось… ворухнулося під ними, хтось застогнав, скрикнув і здушено промовив:

— Боже милосердний!

Енн і Діана самі незчулися, як зіскочили на підлогу й вибігли з кімнати геть. Отямилися вони, поспішно гайнувши до сходів, якими тепер піднімалися навшпиньках.

— О, хто… що то було? — пошепки спитала Енн; зуби її цокотіли від холоду й переляку.

— Тітка Джозефіна, — відповіла Діана, задихаючись від сміху. — Ох, Енн, тітка Джозефіна, хтозна-як вона там опинилася. І я знаю, що вона буде страшенно люта. Це погано, дуже-дуже погано, але Енн… чи ти можеш собі уявити щось смішніше?

— А хто ця тітка Джозефіна?

— Татова тітка. Вона живе в Шарлоттауні. Дуже стара, їй уже, напевно, цілих сімдесят років. І я не вірю, що вона колись була малою. Ми чекали її в гості, але не так скоро. Вона страшенно сувора й пихата, і дуже-дуже за це сваритиметься. Отож мусимо спати з Мінні-Мей, а знаєш, як вона боляче стусає ніжками уві сні?

Вранці панна Джозефіна Баррі до сніданку не вийшла. Пані Баррі лагідно всміхнулася дівчатам.

— Як вам учора сподобався концерт? Я хотіла вас дочекатися — сказати, що приїхала тітка Джозефіна, і що вам таки доведеться спати нагорі, — та дуже втомилася й заснула. Сподіваюся, Діано, ви не потурбували тітку?

Діана розважливо змовчала, втім, потайки обмінялася з Енн провинними, хоч і лукавими усмішками понад столом. Після сніданку Енн побігла додому: отак і вийшло, що про подальший шквал у родині Баррі вона дізналася аж надвечір, коли Марілла вирядила її з дорученням до пані Лінд — перебувши весь цей час у блаженному невіданні.

— То це ви з Діаною вчора ледь не до смерті перелякали сердешну стару панну Баррі? — суворо запитала пані Лінд; в очах їй, проте, майнув сміхотливий вогник. — Пані Баррі заходила кілька хвилин тому дорогою до Кармоді. Ох, і гнівалася ж вона через цю витівку. Стара панна Баррі нині прокинулася розлючена, а лють Джозефіни Баррі — це тобі не абищо, будь певна. Вона й розмовляти з Діаною не бажає.

— Діана не винна, — скрушно мовила Енн. — То я запропонувала бігти наввипередки, щоб подивитися, хто швидше стрибне в ліжко.

— Я знала! — урочисто вигукнула кмітлива пані Лінд. — Я знала, що то все твої жарти. А клопотів там тепер — хоч гать гати, от що. Стара панна Баррі приїхала була на місяць, а тепер каже, що жодного дня там більш не проведе, і вже завтра хоче повертатися до міста — байдуже, що завтра неділя й узагалі. Вона б і сьогодні поїхала, якби її могли відвезти. І на уроки музики для Діани вона обіцяла дати грошей — за цілий квартал; а тут як відрубала, мовляв, нічого й не робитиме для такої збитошниці. Ото, мабуть, кипіла у них буря ввесь ранок. І це їх страшенно пригнічує. Стара панна Баррі заможна, то, певна річ, краще б їм жити з нею в злагоді. Хоч пані Баррі такого мені й не казала, звісно, та я людську вдачу добре знаю, будь певна.