Енн із Зелених Дахів - Монтгомери Люси Мод. Страница 41

Того вечора в пошуках рятунку він запалив люльку, на превелике обурення Марілли, і по двох годинах тяжких курецьких роздумів нарешті збагнув. Енн була вбрана не так, як інші дівчата! І що довше Метью розмірковував, то зростала його впевненість, що Енн ніколи не була вбрана, як інші дівчата — ніколи від дня приїзду в Зелені Дахи. Марілла шила їй однакові прості темні сукні. Метью міг хіба здогадуватися, що на світі існує така річ як мода, проте був переконаний, що рукави в Енн були геть не схожі на рукави її однокласниць. Він пригадав ту зграйку дівчат, яку допіру бачив на кухні — веселих, убраних у червоні, рожеві, блакитні й білі плаття — й подивувався, чого Марілла вбирає Енн так похмуро й негарно?

Це, вочевидь, було правильно. Марілла краще знала — адже то вона її виховувала. Либонь, сестра мала на те якісь малозрозумілі причини. Але ж не зашкодить дівчинці одна-однісінька гарна суконька, схожа на ті, що їх завжди носить Діана Баррі. Тож Метью вирішив подарувати їй таку сукню: за це ж-бо його не винитимуть у втручанні не у свою справу. До Різдва лишалося два тижні. Гарненька нова сукня була би чудовим подарунком. Метью зітхнув з полегшенням, відклав люльку й почапав спати, доки Марілла, відчинивши всі двері, провітрювала дім.

Наступного ж вечора Метью вирушив до Кармоді по сукню, рішуче настроєний якнайшвидше із цим упоратися. Утім, він відчував, що легко владнати справу не вийде. Деякі речі Метью вмів купувати, ще й незле при тому торгуючись, та коли доведеться вибирати дівчачу сукню, він муситиме здатися на ласку продавця.

Після довгих вагань Метью вирішив їхати до крамниці не до Вільяма Блера, а до Семюеля Ловсона. Хоч насправді Катберти завжди й усе купували у Вільяма Блера: для них то була справа честі, так само, як відвідувати пресвітеріанську церкву чи голосувати за консерваторів. Але у Вільяма Блера покупців частенько обслуговували дві його дочки — і Метью вони добряче лякали. З ними ще можна було порозумітися, коли він точно знав, чого хотів і міг просто вказати пальцем, та коли покупка вимагала розпитувань і пояснень, Метью волів бачити за лядою чоловіка. Отож він постановив собі їхати до Ловсона, де в крамниці на нього чекатиме Семюель або його син.

Проте, на жаль, Метью гадки не мав, що Семюель останнім часом розширив торгівлю і також найняв собі помічницю. То була племінниця його дружини, рішуча на вигляд дівчина з високою зачіскою в стилі «помпадур», меткими величезними карими очима й широкою чарівною усмішкою. Вбрана була надзвичайно елегантно, та ще й мала на собі кілька браслетів, які дзенькали, бриньчали й гримотіли щоразу, як вона рухала руками. Уздрівши її, Метью аж заціпенів від хвилювання, а тенькіт браслетів ураз заплутав йому в голові всі думки.

— Чим можу вам допомогти, пане Катберт? — запитала панна Гарріс, приязно всміхаючись і легенько стукаючи по ляді пучками обох рук.

— Ви… ви маєте… ну… чи маєте ви… ну, скажімо, садові граблі? — промимрив Метью.

Панна Люсілла Гарріс здивувалася, та воно й зрозуміло, коли чуєш, як хтось у середині грудня хоче придбати садові граблі.

— Здається, лишилася одна чи дві пари, — відповіла вона, — там, у коморі на горищі. Я піду гляну.

Тим часом Метью збирав усі свої розхристані чуття для нової спроби. Аж ось панна Гарріс повернулася із граблями й життєрадісно запитала:

— Ще чогось бажаєте, пане Катберт?

Метью набрався відваги й сказав:

— Ну, коли ви питаєте, то я міг би взяти… купити… ну, тобто глянути… яке у вас є насіння?

До панни Гарріс долинали чутки, що Метью Катберт дивакуватий, але тепер вона нітрохи не сумнівалася, що він геть божевільний.

— Насіння ми продаємо лише навесні, — зверхньо мовила вона. — Зараз нічого немає.

— Так, авжеж, авжеж… ваша правда, — бурмотів горопашний Метью, хапаючи граблі й сунучи до дверей. Уже стоячи на порозі, він згадав, що не заплатив за них, тож із нещасним виглядом побрів назад. Доки панна Гарріс відраховувала йому решту, він сяк-так зважився на останню відчайдушну спробу:

— А… ще потурбувати… можна… який у вас є цукор?

— Рафінад чи сирець? — терпляче запитала панна Гарріс.

— Ну-у-у… давайте сирець.

— Отам стоїть діжка, — вказала панна Гарріс, труснувши браслетами. — Це єдиний сорт, який у нас є.

— Я… я візьму двадцять фунтів, — відповів Метью; на чолі йому виступив піт.

Отямився Метью аж на півдорозі додому. То була страхітлива, але зрештою, подумав він, цілком слушна кара за таку єресь як купівля в чужій крамниці. Удома він сховав граблі в комірчині з інструментами, проте цукор відніс Маріллі.

— Цукор-сирець! — вигукнула Марілла. — Хто це тебе напоумив купити аж стільки! Ти ж знаєш, я його ніколи не використовую, хіба в кашу для наймита чи в ягідний кекс. Та Джеррі в нас більше не працює, а кексів я давно не пекла. І цукор недобрий — закрупний і затемний — у Вільяма Блера не буває такого.

— Я… я подумав, може, згодиться на щось, — промимрив Метью, вважаючи за краще втекти.

Добряче обміркувавши своє становище, він усе ж вирішив, що допомогти тут може тільки жінка. Маріллу просити не випадало. Метью не мав жодних сумнівів, що затію із сукнею вона, м’яко кажучи, явно не схвалить. Лишалася пані Лінд: до жодної іншої особи жіночої статі в Ейвонлі Метью не посмів би звернутися з таким питанням. Отож до неї він і пішов; добра жінка миттю зняла тягар із пліч бідолашного страдника.

— Вибрати сукню на подарунок Енн? Авжеж виберу. Я завтра їду в Кармоді, то куплю заразом і це. Ви маєте якісь особливі побажання? Ні? Тоді вибиратиму на власний розсуд. Гарний насичений коричневий колір має бути Енн до лиця, а у Вільяма Блера так до речі з’явилася нова чудова глорія. Може, ви хотіли би, щоб я й пошила сукню? Бо коли шитиме Марілла, Енн може заздалегідь про все дізнатися й зіпсувати несподіванку. Добре, я пошию. Ні-ні, мені зовсім не тяжко. Я люблю шити. Зроблю за викрійкою на свою небогу, Дженні Джилліс, бо фігури в них з Енн однаковісінькі.

— Ну-у-у… я в боргу перед вами, — відповів Метью, — і… і… не знаю… хотів би, звісно… я завважив, що рукави тепер шиють не такі, як раніше, тому… якщо не прошу забагато… хай вони будуть по-новому…

— З буфами? Та певна річ. Метью, щодо цього не хвилюйтеся. Я пошию за найновішою модою, — сказала пані Лінд, а коли Метью пішов, промовила сама до себе:

— Яка то буде втіха побачити сердешну дитину бодай раз у гарному платті. Марілла її вбирає просто сміховинно, будьте певні, — я вже з десяток разів поривалася так їй і сказати. Але й рота не розтуляю, бо видно ж, що ніяких порад Марілла не хоче, та й узагалі вважає, що ліпше за мене тямить у вихованні дітей, хоч вона й стара панна. Та це завжди так. Люди, котрі виховували дітей, знають, що не існує у світі єдиного й незмінного метода, який годився би для всіх. А от ті, хто ніколи їх не виховував, думають собі, що це легко, як із пропорціями в алгебрі — отак і так підставиш три числа, і буде правильно. Та плоть і кров керуються не алгеброю — і ось у чім помилка Марілли Катберт. Мабуть, убираючи Енн так, як вона це робить, Марілла сподівається виховати в ній дух покори, а виховує радше заздрість і невдоволення.

Я певна, що дитина бачить різницю між своїми сукнями й сукнями інших дівчат. Та що там казати, якщо навіть Метью завважив. Цей чоловік прокидається після шістдесятилітнього сну!

Упродовж наступних двох тижнів Марілла бачила, що брат її має щось на думці, але що — так і не здогадалася аж до Святвечора, коли пані Лінд принесла готову сукню.

Марілла сприйняла новину загалом добре, хоч і не видавалося, буцім вона повірила в дипломатичні пояснення пані Лінд, — мовляв, сукню вона пошила тільки тому, що Метью боявся: раптом Енн дізнається завчасу, якщо віддати шити Маріллі.

— То он чого Метью два тижні ходив такий таємничий і всміхався сам до себе? — сказала вона дещо холодно, проте не без поблажливості. — Я знала, що він замислив якусь дурницю. Мушу сказати — я не вважаю, що Енн потрібні нові плаття. Восени я пошила їй три практичні сукні, добрі й теплі, а все інше — то вже справжнє марнотратство. Та на одні ці рукави пішло стільки матеріалу, що на цілу блузку стачить! І без того Енн пишається, як пава, а ти, Метью, цьому лише потураєш. Ну, але хай би тепер вона мала радість, бо гинула ж за цими рукавами, ще відколи приїхала — байдуже, що сказала тільки раз. Ці буфи стають щораз більші й сміховинніші: уже тепер такі величезні, як повітряні кулі. За рік, напевне, з ними доведеться проходити у двері боком.