Енн із Зелених Дахів - Монтгомери Люси Мод. Страница 62

— Я впораюся. Діана прийде й допоможе мені. Я все випрасую й спечу. Минули ті часи, коли я крохмалила носові хустинки й клала заспокійливе в пироги.

Марілла засміялася:

— Скільки дурниць ти тоді накоїла, Енн! Раз по раз опинялася в халепі. Я навіть думала, чи ти не навіжена якась. Згадай, як ти пофарбувала волосся!

— Еге ж, ніколи цього не забуду, — усміхнулася Енн, торкаючись важкої коси, що оповивала її витончену голівку. — Тепер сміюся, коли згадую, як журилася своїм волоссям — але сміюся недовго, бо й справді для мене то була величезна журба. І коси, і ластовиння — усе мені завдавало нестерпної муки. А тепер ластовиння нема, і всі довкола такі ласкаві, що називають мої коси каштановими… окрім хіба Джозі Пай. Вона сказала вчора, що тепер мої коси рудіші, ніж будь-коли, чи то лише здається на тлі чорної сукні. А ще спитала, чи вдається рудим людям звикнути до кольору свого волосся. Марілло, я майже постановила собі облишити всі спроби полюбити Джозі Пай. Я докладала, як сама означила б це колись, «героїчних зусиль», та полюбити її неможливо.

— Джозі — нестерпна, як усі Паї, — гостро відказала Марілла, — вона не може бути інакшою. Мабуть, такі, як вона, теж для чогось потрібні… та як на мене, користь від них не більша, ніж від будяка. Джозі буде вчителювати?

— Ні, вона ще рік навчатиметься в семінарії, так само, як Муді-Спурджен та Чарлі Слоун. Джейн і Рубі вчителюватимуть, і обидві вже дістали місця в школах — Джейн у Ньюбриджі, а Рубі десь на заході.

— І Гілберт Блайт учителюватиме, так?

— Так, — пролунала коротка відповідь.

— Гарний хлопчина, — розсіяно зронила Марілла. — Минулої неділі я бачила його в церкві: так виріс і змужнів. Дуже схожий на свого батька в цьому віці. Джон Блайт теж був гарний. Ми були з ним добрими друзями — він і я. Люди називали його моїм женихом.

Енн підняла очі зі жвавим зацікавленням.

— Ох, Марілло… і що сталося? Чому ви не..?

— Ми посварилися. Я не простила йому, коли він прохав пробачення. Хотіла це зробити, але згодом: я була ображена й сердита, думала покарати його. А він більше не повернувся. Такі вони, Блайти, усі страшенно горді. Та мені завжди було… дуже шкода, що я не пробачила йому, коли могла.

— То й у вашому житті було кохання, — тихо промовила Енн.

— Можеш і так це назвати. Ти б не подумала, дивлячись на мене, правда? Та ніколи не можна судити про людей за зовнішністю. Всі забули про нас із Джоном. Я й сама забула. Та все це пригадалося мені, коли я побачила Гілберта минулої неділі.

Розділ 38

ПОВОРОТ НА ШЛЯХУ

А назавтра Марілла поїхала до міста й повернулася аж надвечір. Енн проводжала Діану до Садового Схилу і, повернувшись, застала Маріллу на кухні — вона сиділа за столом, підперши рукою голову. Щось у її понурій поставі змусило боляче стиснутися серце Енн. Ніколи ще вона не бачила Маріллу такою розбитою й геть байдужою.

— Ви дуже втомлені, Марілло?

— Так… ні… не знаю, — кволо відказала Марілла, піднімаючи на неї погляд. — Втомлена, звісно, та не про це я думала. Річ не в тім.

— Ви були в окуліста? Що він сказав? — стривожено запитала Енн.

— Була. Він мене оглянув. Каже, як я цілком відмовлюся від читання, шиття й усякої роботи, що втомлює очі, як не буду плакати й носитиму ті окуляри, що він мені виписав, то, ймовірно, дальшого погіршення не станеться й головні болі минуть. Коли ж я його не послухаюся, то напевне осліпну за шість місяців. Осліпну! Подумай лиш, Енн!

Енн нажахано скрикнула, та потім на хвилину вмовкла. Їй здавалося, що вона не зможе вимовити ані слова. Тоді заговорила — відважно, хоч і тремким голосом:

— Не думайте про це, Марілло. Адже він дав вам надію. Ви лише бережіться — і тоді не втратите зору; а якщо з новими окулярами у вас минуть головні болі, то це ж чудово!

— Невелика то надія, — гірко мовила Марілла. — Нащо мені жити, коли не можна буде ні шити, ні читати — нічогісінько? Це ж те саме, що осліпнути… чи померти. А щодо сліз, то їх я не можу стримати на самоті. Та годі, не варто про це говорити. Буду вдячна, якщо ти наллєш мені чашку чаю. Я геть виснажена. І прошу тебе, не кажи нікому, принаймні зараз. Це буде нестерпно — коли сюди почнуть приходити, розпитувати, жаліти мене, а тоді балакатимуть про це.

Марілла повечеряла, і Енн умовила її лягти в ліжко. Сама ж пішла до білої кімнатки на піддашші й сіла в темряві при вікні наодинці зі слізьми й важким серцем. Усе так змінилося, відколи вона сиділа тут надвечір, повернувшись додому із семінарії, і які сумні були ті зміни! Лиш недавно душу їй виповнювали щастя й надія, і вабило новими шляхами безхмарне майбутнє. Відтоді, здавалося, минули цілі роки, та зараз Енн лягала спати з усмішкою на вустах і спокійним серцем. Вона сміливо глянула у вічі своєму обов’язку — і побачила в ньому друга, яким завжди буває обов’язок, коли ми щиро готові йти йому назустріч.

Минуло кілька днів, і якось по обіді Марілла неквапом увійшла в дім з подвір’я, де розмовляла з гостем — то був пан Седлер із Кармоді, якого Енн знала лише з вигляду. Їй було дивно, що він такого сказав, чим викликав цей сум на обличчі в Марілли.

— Нащо приїздив пан Седлер, Марілло?

Марілла сіла при вікні й глянула на Енн. Попри заборону окуліста, очі їй налилися слізьми, а голос затремтів, коли вона сказала:

— Він чув, що я збиралася продати ферму, і хоче її купити.

— Купити? Купити Зелені Дахи? — Енн не йняла віри вухам. — Невже ви справді хочете їх продати, Марілло?

— Енн, я не знаю, що тут можна вдіяти. Я все обміркувала. Якби мої очі були здорові, я підшукала б собі доброго наймита і впоралася би з господарством. Але так, як воно зараз — не можу. Я геть осліпну й тим паче буду нездатна до роботи. Ох, я й не думала, що доживу до такого дня, коли муситиму продати свій дім. Та все ставатиме дедалі гірше, аж доки потім ніхто не захоче його купити. Всі наші гроші до останнього цента пропали в тому банку, та ще Метью від минулої осені не повернув кількох боргів. Пані Лінд мені радить продати ферму й піти до когось у прийми… до неї, мабуть. Хоч багато я й не матиму із продажу — ферма стара, і будинок невеликий. Але сяк-так на прожиття, певно, стане. Як добре, що ти здобула ту стипендію. Шкода, що не матимеш куди вертатися на канікули, але ти даси собі раду.

І геть знесилена цими словами, Марілла гірко заплакала.

— Не продавайте Зелених Дахів, — рішуче сказала Енн.

— Ох, Енн, якби ж то я могла. Але ти сама бачиш. Я не можу бути тут сама. Збожеволію від клопотів і пустки. Та ще й коли осліпну… я знаю, що осліпну.

— Марілло, ви не будете самі. Я вас не покину. Я не поїду до коледжу.

— Не поїдеш? — Марілла забрала руки від утомленого лиця й глянула на Енн. — Що це ти маєш на увазі?

— Те, що кажу. Я відмовлюся від стипендії. Я так вирішила — того вечора, коли ви повернулися з міста від лікаря. Ви ж не думаєте, що я покину вас у біді, Марілло, після всього, що ви зробили для мене? Я теж усе обміркувала. І ось мій план. Пан Баррі хоче винайняти нашу ферму на наступний рік, тож ви не мусите перейматися грішми. А я піду вчителювати. Я подала заяву до нашої школи… хоч навряд чи мене візьмуть, бо опікунська рада вже пообіцяла місце Гілбертові Блайту. Але, ймовірно, мені дадуть роботу в школі в Кармоді… так казав пан Блер учора в крамниці. І хоч то буде не так зручно, як працювати в ейвонлійській школі, та я житиму вдома і їздитиму до Кармоді й назад — принаймні доки стоять погожі дні. І навіть узимку вертатимуся щоп’ятниці. Ми лишимо для цього коня. Я справді все обміркувала, Марілло. Я вам читатиму й не даватиму плакати. Вам не буде ані сумно, ані самотню. Ми щасливо й хороше житимемо тут удвох — ви і я.

Марілла слухала, мовби вві сні.

— Ох, Енн, якби ти лишилася, мені справді було б чудово. Та я не дозволю тобі принести цю жертву заради мене. Це жахливо!

— Дурниці! — весело засміялася Енн. — Тут немає ніякої жертви. Адже нічого мені не болітиме дужче за відмову від Зелених Дахів. Мусимо зберегти наш любий старий дім. Моє рішення остаточне, Марілло. Я не поїду до коледжу. Лишуся тут і буду вчителювати. Не журіться мною.