Енн із Зелених Дахів - Монтгомери Люси Мод. Страница 9

А тоді пані Томас із чоловіком поїхали з Болінброка в Мерісвілл, і я жила в них, аж до восьми років. Помагала їм глядіти дітей — у них було четверо малюків, менших від мене, і мороки з ними було чимало. А якось пан Томас упав під поїзд і загинув, і його мати сказала, що забере пані Томас із дітьми до себе жити, але тільки без мене. І тоді вже пані Томас, як вона сказала, сушила собі голову, що зі мною робити. Але прийшла пані Геммонд, що жила понад річкою, і сказала, що вона мене візьме, бо вона бачила, як я добре даю собі раду з дітьми, і я пішла жити до неї, там іще поряд рубали ліс. Геть безлюдна була місцина. Якби не уява, я ніколи б не змогла там жити. У пана Геммонда був невеличкий тартак, а пані Геммонд мала восьмеро дітей. У неї тричі знаходилися двійнята. Я люблю дітей у помірній кількості, але три пари двійнят поспіль — це вже забагато. І я так рішуче й сказала пані Геммонд, коли знайшлися останні двоє. Бо я мусила їх весь час тягати на руках і так страшенно від цього втомлювалася.

Отак я понад два роки прожила в пані Геммонд, а тоді пан Геммонд помер і пані Геммонд покинула господарство. Роздала всіх дітей родичам і подалася до Америки. А я мусила поїхати до сиротинцю в Гоуптоні, бо ніхто більше не хотів мене брати. У сиротинці теж не було для мене місця, бо він і так був переповнений. Але довелося їм уже мене взяти, і чотири місяці я прожила там, а тоді з’явилася пані Спенсер.

Енн скінчила розповідь і знову зітхнула, цього разу з полегшенням. Вочевидь, їй не хотілося ділитися спогадами зі свого життя в цьому світі, де вона для всіх була тільки небажаним тягарем.

— А до школи ти ходила? — спитала Марілла, завертаючи кобилку на прибережну дорогу.

— Трошки. Лише той останній рік, що жила в пані Томас. А в пані Геммонд дім був так далеко від школи, що взимку ніяк було дійти, а влітку ніхто не вчився, бо канікули, тож я могла ходити тільки навесні й восени. Ну, і звісно, у сиротинці теж ходила. Я добре вмію читати й багато віршів знаю напам’ять: «Битву при Гогенліндені» і «Единбург після повені», і «Бінґен-на-Рейні», і майже всю «Даму біля озера», і «Пори року» Джеймса Томпсона. А ви любите такі вірші, від яких сироти на шкірі з’являються? У хрестоматії для п’ятого класу є такий вірш — «Загибель Польщі» — аж тремтиш, поки читаєш. Я, звісно, до п’ятого класу не дійшла, тільки до четвертого, але старші дівчата давали мені почитати свої підручники.

— А ці пані Томас і пані Геммонд — вони були до тебе ласкаві? — запитала Марілла, краєчком ока поглядаючи на Енн.

— О-о-ох, — невпевнено промовила дівчинка. Її ніжне личко раптом почервоніло, а на чоло зморшками лягло зніяковіння. — Вони хотіли… я знаю, що вони хотіли бути ласкавими й добрими. А якщо люди хочуть бути ласкавими, то вже не зважаєш, коли їм це часом не вдається. У них і так було забагато клопотів. Дуже важко мати чоловіка-п’яницю, а вже три пари двійнят поспіль — то ще важче, правда? Але я певна, що вони дуже хотіли бути до мене ласкавими.

Більше Марілла ні про що не розпитувала. Енн мовчки захоплено позирала навсібіч, а Марілла глибоко замислилася, неуважно поганяючи кобилку. У серці її ворухнувся жаль до цієї дитини. Яке нещасне життя без любові їй довелося спізнати — життя, сповнене тільки важкої праці й бідності, у якому всі її зрікалися; адже Марілла була достатню прониклива, щоб читати між рядків справжню історію дівчинки. Не дивно, що вона так тішилася, коли думала, наче матиме свій рідний дім. Шкода, що доведеться відправити її назад. А що, як вона, Марілла, усе ж пристане на братове незбагненне бажання — і залишить її? Він так затявся, а мала начебто хороша й здібна.

«Вона занадто балакуча, — думала собі Марілла, — та це можна буде виправити. Нічого грубого чи непристойного вона не каже. Поводиться, як справжня дама. Здається, вона з хорошої сім’ї».

Прибережний путівець був здичавіло-безлюдний. Праворуч від нього купчилися густі ялиці, чию мужність не здолали довгі роки боротьби з морськими буревіями. Ліворуч — стрімкі червоні піщані кручі підкрадалися так близько до шляху, що конячка, бодай не така сумирна, як кобилка Катбертів, напевне, уже випробувала б терпець своїх погоничів. А біля підніжжя тих круч громадилося каміння, відшліфоване хвилями, і розташовувалися піщані бухточки, де галька виблискувала, немов океанські коштовності. А далі було море — синє, мерехтливе — і понад водою кружляли мартини, а їхні крила сріблясто палахкотіли під сонцем.

— Правда ж, море неймовірно прекрасне? — спитала Енн, ніби пробуджуючись від тривалої мовчанки. — Якось іще в Мерісвіллі пані Томас винайняла екіпаж і повезла нас усіх на цілий день за десять миль, на узбережжя. Ох, як я тоді тішилася кожній миті, хоч і доводилося постійно глядіти дітей. Я потім іще багато років подумки верталася до того дня. Але тут навіть гарніше, ніж у Мерісвіллі. І мартини дуже-дуже красиві, правда? А ви б хотіли стати птахом? Я б хотіла — звісно, якби не була людиною. Правда ж, було би чудово — прокидатися на світанку й ширяти понад морем, і раз по раз пірнати в цю надзвичайно гарну синю воду, а ввечері летіти додому, до свого гнізда? О, я вже собі це уявляю! А скажіть, будь ласка, що це за великий будинок, отам?

— Вайтсендзький готель. Він належить панові Кірку, але сезон іще не почався. Тут улітку аж кишить американцями. Дуже вони люблять тутешнє узбережжя.

— Я боялася, що це дім пані Спенсер, — сумовито відказала Енн. — А я не хочу туди приїжджати. Бо тоді мені здаватиметься, що все скінчено.

Розділ 6

МАРІЛЛА ПРИЙМАЄ РІШЕННЯ

Утім, коли настав час, вони, звісно, туди приїхали. Пані Спенсер жила неподалік від Вайтсендзької затоки у великому будинку із жовтими стінами; вона вибігла на ґанок зустрічати гостей, і привітний вираз на її лагідному обличчі змінився подивом.

— Господи-Боже, — вигукнула вона, — оце так несподіванка! Ніяк не чекала, що ви приїдете сьогодні, але дуже рада вас бачити. Хочете завести кобилку до стайні? А ти як поживаєш, Енн?

— Добре, наскільки це можливо, дякую, — відповіла Енн без тіні усмішки. Здавалося, вона вся аж зів’яла.

— Ми, мабуть, лишимося, доки відпочине гніда, — сказала Марілла, — хоч я пообіцяла Метью, що не баритимуся. Бачте, пані Спенсер, у нас тут сталася халепа, і я приїхала з’ясувати, як саме вона сталася. Метью і я — ми переказали вам прохання: привезти нам із сиротинцю хлопчика. Сказали вашому братові Роберту, що хлопчина має бути років десяти-одинадцяти.

— О ні, Марілло, невже? — пані Спенсер була в розпачі. — Бо Роберт прислав свою доньку Ненсі, і вона сказала, що вам потрібна дівчинка. Чи не так, Флоро-Джейн? — запитала вона в дочки, що вийшла слідом за нею на ґанок.

— Саме так вона й сказала, панно Катберт, — упевнено підтвердила Флора-Джейн.

— Пробачте мені, вибачте, — бідкалася пані Спенсер. — Шкода, що так сталося, та ви ж самі бачите, панно Катберт, я не винна! Я зробила все, що могла, і думала, що точнісінько виконую вашу вказівку. Ненсі така розтелепа! Ох, і частенько мені доводилося її за це сварити.

— Ми самі винні, — примирливо відповіла Марілла. — Мали б особисто до вас приїхати чи бодай листа написати, а не переказувати таке важливе прохання з іншими людьми. Ну, але зрештою, помилка вже сталася, мусимо її виправити. Чи можна відіслати дівчинку знову до сиротинцю? Її ж там мають прийняти назад?

— Напевно, так, — замислилася пані Спенсер, — але хіба конче потрібно її відсилати? Вчора заходила пані Блуетт, дружина Пітера Блуетта, — журилася, що не попросила мене і їй узяти дівчинку в поміч. Сім’я в неї велика, знаєте, когось підшукати важко. А їй саме треба такої дівчинки, як Енн. Я називаю це Господнім провидінням.

Схоже було, що Марілла добряче сумнівається, що Господь якось до цього причетний. Їй випала така чудова нагода позбутися небажаної сироти, а вона, проте, відчувала, що зовсім цього не хоче.

Вона кілька разів бачила пані Блуетт — низеньку жіночку з лихим кощавим обличчям — і багато про неї чула. Її називали «грозою всіх домашніх», дівчата-служниці, яких вона виганяла, переповідали страшні історії про її скупість і дратівливу вдачу, та свавільних задерикуватих дітей. Від самої думки про те, щоб віддати Енн у її розпорядження, Маріллу мучили докори сумління.