Тінь вітру - Сафон Карлос Руис. Страница 23
Усмішка Беа скидалася на пропозицію до примирення або принаймні тимчасового перемир’я.
— Крім того, ти мав рацію. Я й справді дещо самозакохана та іноді чванькувата, — сказала вона. — Я тобі антипатична, чи не так, Даніелю?
Це питання заскочило мене зненацька. Я був обеззброєний. Уся моя ворожість до тієї, кого я вважав особистим ворогом, зникла. Так трапляється, коли ворог перестає бути ворогом.
— Ні, це не так.
— Томас каже, що річ не в мені, а в нашому батькові. Ти не наважуєшся спілкуватися з ним, а я за це «розплачуюся». Я тебе не звинувачую. Ніхто не хоче мати справу з моїм батьком.
Я відчув, як кров відхлинула з мого обличчя, але за кілька секунд уже всміхався й кивав.
— Усі кажуть, що Томас знає мене краще, ніж я сам.
— Я не дивуюся. Мій брат знає нас усіх, як свої п’ять пальців, тільки ось ніколи нічого не каже. Проте якщо він вирішить-таки відкрити рота, цілий світ буде зруйновано. Знаєш, він дуже тебе любить.
Я знизав плечима та опустив очі.
— Він часто говорить про тебе, про твого батька, про книгарню, про того приятеля, з яким ви працюєте. Томас каже, він геній, якого ще очікує визнання. Іноді здається, що Томас уважає своєю справжньою родиною не нас, а вас.
Я поглянув їй у вічі — твердо, відверто, безстрашно, — але не знав, що сказати, тож просто посміхнувся. Мені почало здаватися, що своєю відвертістю вона заманює мене в пастку. Я подивився вниз, на подвір’я.
— Не знав, що ти тут навчаєшся.
— Так, на першому курсі.
— Література?
— Батько вважає, що точні науки не для слабкої статі.
— Звичайно. Забагато цифр.
— Ну ось, а я дуже люблю читати. Крім того, тут можна зустріти цікавих людей.
— Таких, як професор Веласкес?
Беа криво осміхнулася.
— Звичайно, я ще тільки на першому курсі, але знаю достатньо, щоб зрозуміти, Даніелю, коли до мене залицяються. Особливо чоловіки такого штибу.
Мені стало цікаво, до якого штибу належав я.
— Але професор Веласкес — добрий приятель мого батька. Вони обоє належать до «Товариства захисту та пропагування іспанської оперети»..
Я вдав, що вражений.
— Шляхетне становище зобов’язує... А як твій наречений, лейтенант Каскос Буендіа?
Посмішка злетіла з її обличчя.
— За три тижні Пабло буде тут у відпустці.
— Ти, мабуть, щаслива?
— Дуже. Він добрий хлопець, хоча можу уявити, що ти про нього думаєш.
«Сумніваюся, що можеш», — подумав я.
Беа подивилася на мене дещо напружено. Я збирався змінити тему, але язик випередив мене.
— Томас каже, що ви одружуєтесь та переїжджаєте до Ель-Ферроля.
Вона спокійно кивнула головою.
— Щойно Пабло прийде з армії.
— Ти, певно, чекаєш із нетерпінням, — зауважив я, відчуваючи нотки злості у власному голосі, нахабний тон, який невідомо звідки взявся.
— Насправді я не проти. У його родини там маєток, корабельні, й Пабло керуватиме одною з них. Він має величезний талант керівника.
— Воно й видно.
Беа силувано всміхнулася.
— Крім того, я вже багато за всі ці роки надивилася на Барселону... — Її очі раптом здалися мені сумними та втомленими.
— Я чув, що Ель-Ферроль — чудове місто. Сповнене життя. Та й морські делікатеси, гадаю, там надзвичайні. Особливо краби-павуки.
Беа зітхнула, похитуючи головою. Здавалося, вона б розплакалася зі злості, та була для цього надто горда. Натомість вона тихо засміялася.
— Минуло десять років, а тобі й досі подобається знущатися з мене, чи не так, Даніелю? То продовжуй, не стримуй себе. Це все моя провина: я була подумала, що ми могли б бути друзями або принаймні вдавати з себе друзів. Але, гадаю, я не така доброзичлива, як мій брат. Вибач, що змарнувала твій час.
Вона повернулася та пішла геть коридором, який вів до бібліотеки. Я бачив, як вона рухалася повз чорні та білі черепиці, її тінь розрізали стовпи світла, яке лилося з вікон галереї...
— Беа! Беа, зачекай!
Я кляв себе та біг за нею. Зупинив її на півдорозі, схопивши за руку. Вона кинула на мене спопеляючий погляд.
— Вибач, Беа, але ти помиляєшся: це не твоя провина, а моя. Це я не такий доброзичливий, як твій брат. Я ревную тебе до того йолопа, твого нареченого, бо мені неприємно думати, що така, як ти, поїде за ним до Ель-Ферроля. Ліпше б уже до Конґо...
— Даніелю...
— Я нікчема, але не такий нікчема, як ти думаєш. І ми можемо стати друзями, якщо ти даси мені шанс. І ще — ти помиляєшся щодо Барселони. Ти вважаєш, що бачила все? Я доведу тобі, що це не так. Якщо ти дозволиш.
Я побачив, як усмішка знов засвітилася на її обличчі й тиха сльоза повільно скотилася зі щоки.
— Краще тобі не помилитися, — відповіла вона. — Бо якщо помилишся, я розповім братові, й він відірве тобі голову.
Я простягнув їй руку.
— Це буде чесно. Друзі?
Вона простягнула свою.
— О котрій закінчуються твої заняття у п’ятницю? — спитав я.
На мить вона завагалася.
— О п’ятій.
— Чекатиму на тебе у критій аркаді рівно о п’ятій. Іще до настання сутінків я доведу тобі, що в Барселоні є місця, яких ти не бачила. Ти не зможеш поїхати до Ель-Ферроля з тим ідіотом. Я не вірю, що ти його кохаєш. А якщо таки поїдеш, Барселона переслідуватиме тебе у спогадах, і ти загинеш від смутку.
— Здається, ти дуже впевнений у собі, Даніелю.
— Я?! Та я ніколи навіть не впевнений, котра година! — затрусив я головою, демонструючи переконаність нетямущого.
Я дивився, як вона йшла геть нескінченним коридором, доки її силует не розтанув у темряві, й запитував себе: що, в дідька, я накоїв?!.
15
Крамниця капелюхів Фортюні, а радше те, що від неї залишилося, ниділа в кінці вузької, вбогої, закуреної будівлі на вулиці Св. Антоніо, біля Пласа-де-Ґойя. Ще можна було вчитати літери, нанесені на брудну віконну шибу та продубльовані на вивісці у вигляді капелюха-котелка; напис обіцяв: «Капелюх буде виготовлено чітко за вашим розміром та відповідно до останніх паризьких новинок». Двері було замкнено на висячий замок, яким принаймні років із десять ніхто не користувався.
Я зазирнув у вікно, намагаючись розглядіти темний інтер’єр.
— Гей, якщо ви по орендну плату, то ви спізнилися! — пирхнув голос позаду мене. — Управитель уже пішов!
Жінці, яка озвалася до мене, було десь шістдесят, і вдягнена вона була у специфічне вбрання всіх благочестивих удів. Пара бігуді стирчала з-під рожевого шалика, який вкривав її волосся; м’які кімнатні черевики пасували до панчіх тілесного кольору. Я припустив, що вона наглядає за будинком.
— А ця крамниця здається в оренду?
— Хіба ви не через це прийшли?
— Ні. Я просто цікавлюся.
Жінка насупила брови, обмірковуючи, чи свідчить відсутність доказів на мою користь, чи ні. Я натягнув свою «фірмову», янгольську посмішку.
— Як давно ця крамниця зачинена?
— Уже майже двадцять років — відтоді, як помер старий.
— Пан Фортюні? То ви знали його?
— Молодий чоловіче, я мешкаю тут уже сорок вісім років!
— Тож, можливо, ви знали й сина пана Фортюні?
— Хуліана? Звичайно ж.
Я витяг з кишені обгорілу фотокартку та показав її жінці.
— Юнак на цьому знімку — Хуліан Каракс?
Жінка підозріло подивилася на мене, взяла знімок та витріщилася на нього.
— Чи ви його впізнаєте? — наполягав я.
— Каракс — дівоче прізвище його матері, — пояснила жінка; у голосі її мені вчулися нотки осуду. — Так, це Хуліан. Я пам’ятаю, в нього було дуже світле волосся, але тут, на світлині, воно здається темнішим.
— А чи не знаєте ви, хто ця дівчина?
— А я б хотіла знати, хто про неї питає?..
— Перепрошую, мене звати Даніель Семпере. Я намагаюся дізнатися про пана Каракса... про Хуліана.
— Хуліан поїхав до Парижа десь у вісімнадцятому чи дев’ятнадцятому році. Його батько прагнув запроторити Хуліана до війська, і я гадаю, що мати зробила все, аби тільки син уникнув військової служби. Пан Фортюні, бідолаха, залишився сам у квартирі на горищі.