Тінь вітру - Сафон Карлос Руис. Страница 40

22

У вікнах книгарні досі горіло світло. Я перетнув вулицю й попрямував до вітрини. Батько, певно, засидівся допізна, розбираючи кореспонденцію, а може, й зумисне знайшов якийсь привід, щоб дочекатися мене та розпитати як слід про моє побачення з Беа. Я бачив силует людини, яка складала книжки докупи, й упізнав худий нервовий профіль Ферміна, зосередженого на роботі. Я злегка постукав по шибці кісточками пальців. Фермін звів погляд, приємно здивувався й показав мені жестом, аби я заходив через чорний хід.

— Досі працюєш, Ферміне? Уже пізно.

— Насправді я просто вбиваю час, доки надійде моя черга йти до бідолашного пана Федеріко. Я маю змінити на посту Елоя, того, що з крамниці оптики. Я все одно сплю дуже мало — дві-три години щонайбільше. Дивись, про тебе теж не скажеш, що ти багато спиш, Даніелю. Уже по опівночі. Я роблю висновок, що твоє побачення з панночкою пройшло вельми успішно.

Я знизав плечима.

— Правду кажучи, не знаю.

— Вона дала залізти собі під спідницю?

— Ні.

— Добрий знак. Ніколи не довіряй дівчатам, які відразу дозволяють себе мацати. Але ще менше довіряй тим, яким спершу потрібен священик. Добре філе — даруй за прозаїчне порівняння — має залишатися трішечки недосмаженим. Звичайно ж, якщо трапляється нагода, не будь занадто сором’язливим, хапай здобич. Але якщо шукаєш чогось серйозного, наприклад, таких стосунків, як у нас із Бернардою, пам’ятай золоте правило...

— То у вас серйозно?

— Більш ніж серйозно, Даніелю. Справа йде до вівтаря. А щодо твоєї крихітки — Беатріс, здається? — відразу помітно, що вона варта мільйона, але суть не в тому. Подумай: чи кохаєш ти її, чи вона просто хвилює твоє чоловіче єство?

— Не маю ані найменшого уявлення, — зізнався я. — Я б сказав — і те, й друге.

— Послухай, Даніелю: кохання — це наче розлад травлення. Чи нема в тебе дивного відчуття у шлунку — такого, наче ти проковтнув цеглину? Чи ти просто відчуваєш загальне збудження, таку собі лихоманку?

— Більше схоже на цеглину, — відповів я, — хоча лихоманки теж не відкидаю.

— Справи серйозні. Боже, допоможи нам! Ну ж бо, сідай. Я зроблю тобі чаю з липою.

Ми сіли до столу в задній кімнаті, де всюди книжки. Місто спало; книгарня, немов човен, гойдалася на хвилях тиші та тіней. Фермін передав мені паруючу філіжанку і якось дивно посміхнувся. Щось його, вочевидь, турбувало.

— Я можу поставити тобі особисте запитання, Даніелю?

— Звичайно ж.

— Благаю, тільки відповідай чесно, — сказав він і прочистив горло. — Як ти вважаєш, я міг би стати батьком? — Мабуть, помітивши здивований вираз мого обличчя, він швидко докинув: — Я не кажу про біологічний аспект — може, я й маю дещо рахітичний вигляд, але, на щастя, Провидіння наділило мене потенцією скаженого бика. Я говорю про інше. Чи міг би я стати хорошим батьком? Ну, ти розумієш, про що я кажу...

— Хорошим батьком?

— Так. Таким, як твій. Пан Семпере — чоловік із головою, серцем та душею. Чоловік, який уміє слухати дитину, поважати її, вести крізь життя, а не компенсувати через неї свої власні невдачі. Такого батька дитина любить не тільки за те, що він її батько. Таким батьком вона пишається. І вона хоче бути на нього схожою, коли виросте.

— Чому ти про це питаєш, Ферміне? Я гадав, ти не віриш у родинні цінності. Шлюб — це ярмо й таке інше, пам’ятаєш?

Фермін кивнув головою.

— Послухай, ці всі балачки годяться хіба що для дилетантів. Шлюб та родина — єдине, що ми маємо цінувати. Без цього все інше — лише лицемірство. Сміття та пусті слова. Якщо йдеться про справжнє кохання — те, про яке не кричать на кожному розі, те, з яким живуть усе життя...

— Ти став іншою людиною, Ферміне.

— Так. Бернарда спонукала мене стати кращим, ніж я був дотепер.

— Як це?

— Я хочу бути гідним її. Ти наразі не зрозумієш цього, бо ти ще молодий. Але згодом ти побачиш: іноді важить не те, що тобі дають, а те, чим заради тебе поступаються. Ми з Бернардою багато розмовляли. Ти ж знаєш, яка вона дбайлива. Вона цього не каже, але я гадаю, що єдина річ у житті, яка зможе зробити її щасливою на всі сто відсотків, — це материнство. А ця жінка потрібна мені. Вона для мене солодша за персики в сиропі. Задля неї я навіть готовий увійти до церкви, хоча не ходив туди тридцять два роки, та співати псалми святого Стефана чи якого там іще святого...

— Чи ти не поспішаєш, Ферміне? Ви нещодавно познайомились...

— Слухай, Даніелю, в моєму віці починаєш бачити, для чого існують ті чи інші речі та на що здатен сам. Лише задля трьох-чотирьох речей варто жити; решта — лайно. Я вже багато блазнював; досить із мене. Єдине, чого я тепер хочу, — це зробити Бернарду щасливою й одного дня померти в її обіймах. Я хочу знову стати поважним громадянином, розумієш? Не заради себе й не заради людства — особисто я не пожертвував би й мушиного плювка задля поваги цього хору мавп, який ми називаємо людством, — заради неї. Бо Бернарда вірить у всі ці речі — в радіо-опери, у священників, у святу Діву Марію тощо. Така вона вже є, і я хочу її — саме такою. Мені подобаються навіть волосинки, що ростуть на її підборідді. І я хочу стати таким, щоб вона могла пишатися мною. Щоб вона думала: мій Фермін — непересічна особистість, він нічим не гірший за Кері Ґранта, Гемінґвея та Манолете [34].

Я схрестив руки на грудях, зважуючи ситуацію.

— А з нею ти про це говорив? Про те, щоб завести дитину?

— Заради Бога, Даніелю! За кого ти мене маєш? Невже ти гадаєш, що я отак просто з мосту кажу жінкам, що хочу їх затягти у ліжко? Не те щоб я цього не хотів. Візьми оцю дурну Мерседітас: я б нагородив її трійнятами хоч зараз і почувався б на вершині світу, але...

— Ти принаймні казав Бернарді, що хочеш мати родину?

— Цього не потрібно казати, Даніелю. Це написано в людини на обличчі.

Я кивнув.

— Ну тоді, якщо моя думка чогось варта, я певен, що ти станеш чудовим батьком та чоловіком.

Його обличчя просіяло щастям.

— Ти насправді так вважаєш?

— Звичайно.

— Ти зняв величезний тягар з моєї душі. Бо що стосується мого власного батька, то спогади про нього й страх закінчити так, як він, примушують мене замислитися над стерилізацією.

— Не турбуйся, Ферміне. До того ж, напевно, не існує ліків, які могли б придушити твою дітородну потугу.

— Добра крапка в розмові, — розмірковував Фермін. — Ну гаразд. Іди поспи. Не буду тебе більше затримувати.

— Ти мене не затримуєш, Ферміне. У мене відчуття, що я знов не стулю повік.

— А ти постарайся. До речі, пам’ятаєш, ти згадував про поштову скриньку?

— Ти щось знайшов?

— Я казав, можеш покладатися на мене! Сьогодні пообідь я завітав до поштового відділення та перекинувся словами зі своїм старим приятелем, який там працює. Поштова скринька № 2321 зареєстрована на ім’я Хосе Марія Рекехо, адвоката з контори на вулиці Лева XIII. Я дозволив собі перевірити адресу й не здивувався, коли дізнався, що такої адреси не існує. Хоча, гадаю, це ти вже знаєш. Хтось багато років забирає листи, які надходять до цієї скриньки. Мені це відомо, бо деякі листи надходять як рекомендовані й потребують підпису та номера посвідчення особи на маленькій квитанції про одержання.

— І хто ж це? Один з підлеглих Рекехо? — спитав я.

— Так далеко я не заходив, але сумніваюся. Мені здається, що цей Рекехо не більш реальний, ніж фатімська Мадонна [35]. Єдине, що можу тобі сказати точно: ім’я людини, яка забирає пошту, — Нурія Монфорт.

Я відчув, як у мене в жилах захолола кров.

— Нурія Монфорт? Ти впевнений, Ферміне?

— Я на власні очі бачив квитанцію. Там значилось її ім’я та номер посвідчення особи... Судячи з твого зблідлого обличчя, це відкриття неабияк дивує тебе.

— Неабияк.

— Цікаво, що за одна ця Нурія Монфорт? Службовець, із яким я спілкувався, сказав, що добре її пам’ятає, бо вона приходила лише два тижні тому, щоб забрати пошту. І, на його неупереджений погляд, вона спокусливіша, ніж Венера Мілоська, бо має більші груди. Я довіряю його оцінці, бо до війни він був професором естетики, але оскільки він віддалений родич Ларґо Кабальєро [36], тож не дивно, що тепер він облизує поштові марки.