Тінь вітру - Сафон Карлос Руис. Страница 45

Почувши ці слова, Фортюні хотів провалитися крізь землю. Алдая ж якийсь час мовчки не зводив очей з Хуліана, а потім, усім на подив, засміявся — засміявся так, як не сміявся вже багато років.

— Твоя дитина далеко піде, Фортюнато, — промовив Алдая, який ще невстиг добре запам’ятати прізвище капелюшника.

Ось так виявилося, що пан Рікардо Алдая по горло ситий тим, що його страхаються та підлещуються до нього, тим, що люди охоче кидаються під ноги, немов ті підстилки, коли він проходить поряд. Він зневажав підлабузників, боягузів, усіх, хто виявляв будь-яку слабкість — фізичну, розумову, моральну. Коли він натрапив на простого хлопця, на підмайстра, який мав сміливість посміятися з нього, Алдая вирішив, що йому пощастило, і подвоїв замовлення. Того тижня він із радістю щодня з’являвся в майстерні, тож Хуліан міг спокійно робити вимірювання та приміряти різні моделі. Гроза каталонського світського товариства до кольок у животі сміявся із жартів та історій, які розповідав йому Хуліан. Антоні Фортюні був сам не свій зі здивування: Хуліан, до якого він ніколи й не озивався, демонструє таке приголомшливе почуття гумору! Справді, Хуліан виявився незнайомцем для власного батька.

Наприкінці тижня Алдая відвів капелюшника вбік, у куточок крамниці, та приватно заговорив до нього.

— Подивись, Фортюнато, у цього твого сина величезний талант, а ти замкнув його у другорядній крамничці, де він нудьгує до смерті, припадає пилом.

— Це добрий бізнес, пане Рікардо, у хлопчика є певний нюх, навіть якщо йому й бракує твердості характеру.

— Дурниці. Яку школу він відвідує?

— Ну, звичайну міську школу...

— Яка є нічим іншим, як конвеєром для робітників. Коли хтось молодий має талант — геній, якщо волієш, — це потрібно розвивати, інакше талант, не знаходячи виходу, з’їсть людину, яка ним володіє. Талант потребує напряму. Підтримки. Ти розумієш мене, Фортюнато?

— Ви помиляєтеся щодо мого сина, пане. Ніякий він не геній. Він ледь зміг скласти географію. Його вчителі кажуть, що він легковажний, йому бракує старанності, так само як і його матері. Тут, принаймні, в нього завжди буде чесна робота і...

— Фортюнато, ти втомив мене. Сьогодні ж, не зволікаючи, я поїду до школи Св. Ґабріеля і поговорю з адміністрацією. Повідомлю їх, що вони мають прийняти твого сина в той самий клас, де навчається мій старший, Хорхе. Я не пошкодую грошей.

Очі капелюшника округлилися. Школа Св. Ґабріеля була осередком «вершків» вищого світу.

— Але, пане Рікардо, я не зможу собі дозволити...

— Ніхто й не вимагає від тебе грошей. Я сам подбаю про освіту хлопчика. Ти як батько маєш лише дати згоду.

— Звичайно, безумовно, але...

— Тоді рішення ухвалено. Звичайно, якщо Хуліан погодиться.

— Природно, він зробить так, як йому скажуть...

У цей момент Хуліан просунув голову у двері задньої кімнати. У руках він тримав лекало капелюха.

— Пане Рікардо, коли будете вільні...

— Скажи мені, Хуліане, що ти робитимеш сьогодні ввечері? — спитав Алдая.

Хуліан переводив погляд з батька на промислового магната.

— Ну, допомагатиму батькові тут, у крамниці.

— А крім цього?

— Думав піти до бібліотеки...

— Любиш книжки, так?

— Так, пане.

— Ти читав Конрада [40]? «Серце темряви»?

— Тричі.

Капелюшник насупив брови, повністю розгублений.

— А хто такий Конрад, перепрошую?

Жестом, схожим на той, який використовував на засіданнях зборів акціонерів, Алдая наказав йому замовкнути.

— У мене вдома бібліотека в чотирнадцять тисяч томів, Хуліане. Коли я був молодий, то теж багато читав, але зараз мені не вистачає часу. Тільки уяви, в мене є три примірники з автографом самого Конрада! Мого сина Хорхе навіть налигачем не затягнеш до бібліотеки. У моєму домі єдина людина, яка думає та читає, — то моя дочка Пенелопа. Без неї всі ці книжки припали б пилом. Хочеш їх побачити?

І Алдая заходився перелічувати імена авторів, а Хуліан, онімівши, тільки кивав.

Капелюшник спостерігав за цією сценою з відчуттям ніяковості, бо геть нічого не розумів. Усі ці імена були для нього незнайомі. Романи, як відомо всім, пишуть для жінок і для тих, кому нема чого робити. «Серце темряви» — звучить, щонайменше, немов смертний гріх.

— Фортюнато, твій син їде зі мною. Я хочу познайомити його зі своїм Хорхе. Не турбуйся, я привезу твого Хуліана назад. Скажи, молодий чоловіче, ти коли-небудь катався на «мерседесі»?

Хуліан припустив, що це, певно, назва отого незграбного, величного автомобіля, на якому промисловець колесив містом. Хлопець похитав головою.

— Тоді саме час. Це все одно що опинитися на небесах, тільки вмирати для цього не потрібно.

Антоні Фортюні дивився, як від’їжджало розкішне авто, і, зазирнувши собі в душу, знайшов там лише сум.

Того вечора, коли вони із Софі вечеряли (жінка була вбрана в нову сукню та черевики, а на тілі майже не було свіжих синців), Фортюні запитував себе, де помилився цього разу. Тільки-но Бог повернув йому сина, як його забирає Алдая.

— Скинь цю сукню, жінко, у ній ти схожа на шльондру. І більше щоб я не бачив на столі цього міцного вина. Розведене водою — саме те, що потрібно. Твоє марнотратство врешті-решт нас розбестить.

...Хуліан іще ніколи не бував на іншому боці проспекту Діагональ. Там, за забороненою межею, лежали штольні, незабудовані земельні ділянки та свіжі особняки, що чекали на розширення міста. Люди подейкували, ніби там ховаються казкові багатства. Коли вони проїжджали повз ті таємничі місця, Алдая розповідав Хуліанові про школу Св. Ґабріеля, про нових друзів, яких той мав завести, про майбутнє, яке хлопцеві й уві сні не могло привидітися.

— Чого ти прагнеш, Хуліане? Чого ти прагнеш у житті?

— Не знаю. Іноді мені здається, що я хотів би бути письменником. Романістом.

— Як Конрад, га? Звичайно, ти ще молодий. А чи не приваблює тебе банківська справа?

— Не знаю, пане. Чесно кажучи, це не спадало мені на думку. Я ніколи не бачив більше за три песети одночасно. Великі гроші — це для мене таємниця.

Алдая засміявся.

— Фокус у тому, щоб скласти докупи не три песети, а три мільйони, Хуліане. Можу тебе запевнити, у цьому немає ніякої загадки. Це ж не таїнство Святої Трійці!

Того вечора, сидячи в автомашині, яка їхала вздовж проспекту Тібідабо, Хуліан уявляв, що входить у ворота раю. Обабіч були палаци, схожі на собори. На півдорозі водій звернув, і вони в’їхали у браму одного з таких палаців. Палац виявився триповерховим; хлопець ніяк не міг усвідомити, що і в таких розкішних оселях теж мешкають живі люди. Він дозволив провести себе до передпокою, потім перетнув склепінчасту залу з оксамитовими шторами (від зали нагору здіймалися мармурові сходи) і нарешті увійшов до великої кімнати, стіни якої від стелі до підлоги займали книжки.

— Що скажеш? — спитав Алдая.

Хуліан майже не чув його слів.

— Даміане, перекажи Хорхе, щоб негайно спустився до бібліотеки.

Невиразний мовчазний слуга вмить вислизнув з кімнати — виконувати наказ господаря. Вправністю й легкістю рухів слухняний Даміан не поступався добре тренованій комасі.

— Тобі знадобиться новий одяг, Хуліане. Існує багато йолопів, які судять про інших із зовнішнього вигляду... Я накажу Хасінті подбати про це; тобі не слід цим перейматися. І краще, якщо ти не станеш розповідати про це своєму батькові, це може його роздратувати. Дивись, ось іде Хорхе. Хорхе, я хочу тебе познайомити з чудовим хлопцем, який стане твоїм однокласником. Його звати Хуліан Фортю...