Тінь вітру - Сафон Карлос Руис. Страница 61

Наступного дня, під час обідньої перерви несподівано з’явився Франсіско Хав’єр. Новини минулого вечора вже поширилися серед учнів: юнака зустріли сміхом та запитаннями, куди він подів свій матроський костюм. Але сміх миттю вщух, коли хлопці побачили, що Франсіско тримає у руці батьківську рушницю.

Настала мертва тиша; хтось подався назад. Хорхе Алдая, Мікель Молінер, Фернандо Рамос та Хуліан, які саме стояли в колі та щось обговорювали, обернулися й витріщилися на юнака, нічого не розуміючи. Франсіско Хав’єр не зробив жодного попередження. Він просто підняв рушницю й націлився.

Свідки казали, що на його обличчі не було ані злості, ані навіть роздратування. Франсіско Хав’єр виявив ту саму холоднокровність автомата, з якою він прибирав у саду. Перша куля просвистіла біля голови Хуліана. Друга прошила б йому горло, якби Мікель Молінер не кинувся на сина сторожа, не вдарив того кулаком та не вирвав з рук рушницю.

Хуліан Каракс, наче спаралізований, приголомшено дивився перед собою. Усі вважали, що постріли призначалися Хорхе — як помста за приниження, якого Хав’єр зазнав минулого вечора від слуг родини Алдаїв. Лише пізніше, коли жандарми забрали хлопця, а сторожа з дружиною майже буквально викинули з будинку, — лише тоді Мікель Молінер підійшов до Хуліана та сказав тому без будь-якої хвалькуватості, що врятував йому життя.

То був останній рік Хуліана та його приятелів у школі Св. Ґабріеля. Більшість хлопців уже складали плани на майбутнє — якщо, звичайно, цих планів раніше не встигли скласти за них їхні шановні батьки. Хорхе Алдая вже знав, що батько відрядить його вчитися до Англії, а Мікель Молінер сприймав як доведене, що вчитиметься в Барселонському університеті. Фернандо Рамос неодноразово згадував, що вступатиме до єзуїтської колегії, і вчителі вважали таке рішення у цьому окремому випадку наймудрішим. Що ж до Франсіско Хав’єра Фумеро, то відомо було лише те, що його, завдяки клопотанням пана Рікардо Алдаї, відправили до виправного закладу для малолітніх злочинців у віддаленій долині Піренеїв, де на нього чекала довга зима.

Дивлячись, що всі друзі знайшли свій майбутній шлях, Хуліан ставив і собі запитання: а ким стане він сам? Його літературні мрії та амбіції здавалися надто далекими, більш нездійсненними, ніж будь-коли. Єдине, чого він прагнув, — це бути з Пенелопою.

Однак поки він розмірковував, інші все за нього вирішили. Пан Рікардо Алдая готував для Хуліана посаду у власній компанії і вже мав намір познайомити його зі справами. Капелюшник, зі свого боку, постановив: якщо син не бажає продовжувати родинний бізнес, нехай сам піклується про себе. Але був у Фортюні й інший, потаємний план: він хотів, щоб Хуліана забрали до війська. Кілька років військового життя, гадав Фортюні, вилікують Хуліанову манію величі.

Хуліан про плани інших щодо нього не знав нічого, а коли дізнався, було вже запізно.

У думках Хуліана жила Пенелопа. Його більше не задовольняли таємні зустрічі; він наполягав на тому, щоб бачитися частіше, тож ризик викриття зростав. Хасінта робила все, щоб прикрити їх: усім брехала, вигадала тисячу й одну хитрість, щоб закохані могли бувати хоч кілька хвилин наодинці, — але все одно боялася їхньої нерозважливості. В очах Пенелопи та Хуліана сяяв виклик. Це було відверте, навіть зухвале бажання — бажання бути викритими, надія на те, що після викриття хай і зчиниться скандал, але ненадовго, а потім їм більше не доведеться ховатися по кутках та горищах, кохати одне одного в темряві.

Іноді, коли Хасінта вкривала Пенелопу перед сном, дівчина починала ридати й зізнавалася у своєму палкому бажанні втекти з Хуліаном, сісти в перший-ліпший потяг і опинитися там, де їх ніхто не знає. Хасінта, яка добре пам’ятала, що за світ існує поза залізною брамою особняка Алдаїв, здригалася на саму думку про це та щосили намагалася відговорити Пенелопу. Та була слухняною дівчиною, і страху, який вона бачила на обличчі Хасінти, було достатньо, щоб угамувати її порив. Інша справа Хуліан!

Ішла остання чверть Хуліанового навчання у школі Св. Ґабріеля, коли хлопець випадково дізнався, що пан Рікардо Алдая та його мама іноді таємно зустрічаються. Спершу він побоювався, що промисловець вирішив додати Софі до колекції власних «трофеїв», але незабаром побачив, що їхні зустрічі в кав’ярнях середмістя відбуваються з усією можливою пристойністю і не заходять далі від розмов. Софі нічого не розповідала синові про ці зустрічі. Коли врешті-решт Хуліан наважився запитати пана Рікардо, що відбувається між ним та його матір’ю, магнат засміявся.

— Нічого від тебе не приховаєш, так, Хуліане? Правду кажучи, я збирався поговорити про це з тобою. Ми з твоєю мамою обговорюємо твоє майбутнє. Вона сама прийшла до мене кілька тижнів тому. Вона занепокоєна, бо твій батько хоче наступного року відіслати тебе до війська. А мама, цілком природно, бажає тобі найкращого, тож прийшла до мене, щоб з’ясувати, чи не могли б ми разом щось вигадати. Не хвилюйся; даю тобі слово Рікардо Алдаї, що ти не станеш гарматним м’ясом. У нас із твоєю мамою величезні плани щодо тебе. Повір нам.

Хуліан і хотів би вірити йому, проте пан Рікардо вселяв що завгодно, тільки не довіру.

Урешті-решт Хуліан наважився розповісти про своє потаємне бажання Мікелеві Молінеру.

— Якщо все, чого ти хочеш, — утекти з Пенелопою, — сказав Мікель, — допоможи вам Бог, але тобі потрібні гроші.

Саме грошей Хуліанові й бракувало.

— Це можна владнати, — кивнув Мікель. — Інакше навіщо існують заможні друзі?

Виявилося, що Мікель багато років потай від батька заощаджував гроші, і йому вдалося зібрати невеличку суму.

Тож Хуліан разом із Мікелем почали планувати втечу закоханих. Місцем призначення, за порадою Мікеля, був Париж — кращого середовища для голодної богеми не придумати. Пенелопа трохи розмовляє французькою, а для Хуліана, який навчився її від матері, це взагалі друга рідна мова.

— Париж достатньо великий, щоб загубитися в ньому, але достатньо малий, щоб скористатися з можливих нагод, — переконував Мікель. — А я мовчатиму про все — принаймні до тієї миті, поки ви обоє не всядете у потяг.

Одного вечора, після уточнення подробиць із Молінером, Хуліан завітав до будинку на проспекті Тібідабо й утаємничив у свій план Пенелопу.

— Не слід нікому розповідати про це, Пенелопо. Нікому. Навіть Хасінті.

Дівчина слухала, мов заворожена. План Молінера був бездоганним. Мікель замовить квитки на інше ім’я й найме когось, хто б викупив їх із каси. Якщо поліція випадково вийде на слід того чоловіка, то єдине, що зможе зробити касир, — описати зовнішність покупця, і цей опис, ясна річ, не матиме нічого спільного з Хуліаном. Утеча мала відбутися в неділю опівдні. Хуліан сам дістанеться до станції, де на нього чекатиме Мікель із квитками та грішми. Хуліан та Пенелопа зустрінуться в потязі — ніякого очікування на платформі, де їх могли б побачити.

Найделікатніша частина плану стосувалася Пенелопи. Вона мала ошукати Хасінту й попросити ту вигадати привід, щоб піти до меси об одинадцятій. По дорозі Пенелопа вблагає Хасінту відпустити її на зустріч із Хуліаном, обіцяючи повернутися до того, як родина буде вдома, а сама гайне на станцію. Було зрозуміло: якщо розповісти Хасінті правду, жінка не дозволить їм утекти — вона надто їх любить.

— Це ідеальний план, Мікелю, — сказав Хуліан.

Мікель сумно кивнув головою.

— За винятком однієї дрібниці: полишаючи Барселону назавжди, ви завдасте болю багатьом людям.

Хуліан теж кивнув: він думав про свою маму та Хасінту. Йому не спало на думку, що Мікель Молінер має на увазі й себе теж.

Найскладнішим було переконати Пенелопу нічого не розповідати Хасінті. Лише Мікель знав правду. Потяг вирушав о першій. На той час, коли помітять, що Пенелопа зникла, парочка вже перетне кордон. Опинившись у Парижі, Хуліан і Пенелопа влаштуються в готелі як подружжя, під вигаданими іменами. Тоді надішлють Мікелеві Молінеру листа, адресованого їхнім родинам, у якому зізнаються про своє кохання, напишуть, що в них усе гаразд, повідомлять про дату вінчання й благатимуть вибачення та розуміння. Мікель Молінер покладе листа в інший конверт, який не матиме паризького штемпеля, й відішле його з якогось сусіднього містечка.