Північне сяйво - Пулман Филип. Страница 1

Філіп Пуллман

ПІВНІЧНЕ СЯЙВО

^©

_{Перекладач Наталія Рябова}

ЧАСТИНА ПЕРША

Оксфорд

1

Карафа токайського

Ліра та її деймон рухалися по затемненій їдальні, намагаючись триматися так, щоб не побачили з кухні. Три величезні столи, що простягнулися на всю їдальню, вже було накрито, срібло та скло ловили на себе найменші промені світла, і довгі лави чекали на гостей. Портрети колишніх ректорів висіли в темряві вздовж стін. Ліра дісталася до помосту, озирнулася на відчинені двері кухні і, не побачивши нікого, стала перед високим столом. Посуд тут був не срібний, а золотий, і чотирнадцять стільців червоного дерева з оксамитовими подушками заміняли дубові лави.

Ліра зупинилася перед кріслом ректора і злегка клацнула нігтем по найбільшому з бокалів. Звук чисто пролунав над їдальнею.

— Ти недостатньо серйозна, — прошепотів її деймон, — поводься пристойно.

Її деймона звали Пантелеймон, і наразі він перебував у вигляді темно-коричневого метелика, якого ніхто б не побачив у темній їдальні.

— Вони на кухні надто шумлять, щоб почути щось, — прошипіла Ліра у відповідь. — І економ не зайде до першого дзвоника. Так що не нервуйся.

Але вона все ж таки прикрила долонею лункий кришталь, а Пантелеймон пурхнув крізь прочинені до вітальні двері. За мить він повернувся.

— Там нікого немає, — прошепотів він. — Але нам треба поспішати.

Ховаючись за високим столом, Ліра стрілою промчала до вітальні, зупинилася і поглянула навколо. Єдиним світлом тут було світло з каміна, у якому яскраве полум’я посилало фонтан іскор у димар. Більшу частину життя вона провела у коледжі, але ніколи до того не бачила вітальні: лише вченим та їхнім гостям було дозволено входити сюди, і в жодному разі жінкам. Навіть служниці не прибирали тут. Це була окрема робота дворецького.

Пантелеймон усівся їй на плече.

— Тепер задоволена? Ми можемо йти? — зашепотів він.

— Не будь дурним! Я хочу роздивитися все!

Це була велика кімната з овальним полірованим столом червоно-жовтого кольору, на якому було розставлено різні карафи й бокали, срібний кальян із пристосуванням для люльок. Поряд на буфеті стояла каструля з підігрівом і кошик із маковими голівками.

— Вони непогано живуть, чи не так, Пане? — сказала вона пошепки.

Ліра усілася в одне із зелених шкіряних крісел. Воно було таким глибоким, що вона майже лягла в ньому, але знову підвелась і підібгала ноги, щоб зручніше було розглядати портрети на стінах. Мабуть, це хтось із старих учених: одягнуті в мантії, бородаті та похмурі, вони непривітно і незадоволено дивились із своїх рам.

— Як на тебе, про що вони розмовляють? — спитала Ліра чи почала питати, тому що, перш ніж закінчити фразу, почула голоси за дверима.

— За крісло — швидко! — прошипів Пантелеймон, і за мить Ліра вже скочила з крісла і сховалася за ним. Воно було не кращим притулком для схованки: крісло стояло посередині кімнати, і якщо б вона не сиділа там, як мишка…

Двері відчинилися — і світла в кімнаті побільшало: один із новоприбулих вніс лампу і поставив її на буфет. Ліра бачила його ноги в темно-зелених штанах та блискучих чорних туфлях. Це був дворецький. Потім глибокий голос сказав:

— Чи прибув лорд Ізраель?

Це був Ректор. Ліра зачаїла подих, коли побачила, як деймон слуги — собака (майже всі деймони слуг мали вигляд собак) забіг до кімнати і тихо сів біля ніг хазяїна. За мить Ліра побачила ноги Ректора у стоптаних чорних туфлях, які він завжди носив.

— Ні, Ректоре, — сказав дворецький. — І від Ейродока нічого не чути.

— Думаю, він буде голодний, коли приїде. Проведи його прямо до їдальні, добре?

— Гаразд, Ректоре.

— А ти налив для нього особливого токайського?

— Так, Ректоре. 1898 року, як ви наказали. Його світлість надто небайдужі до цього вина, я пам’ятаю.

— Чудово. А тепер іди, будь ласка.

— Вам потрібна лампа, Ректоре?

— Так, залиш її. Зазирни підчас обіду та підріж ґніт на ній, добре?

Дворецький вклонився і повернувся, щоб іти, його деймон слухняно почимчикував за ним. Зі свого місця, де не дуже й сховаєшся, Ліра спостерігала, як Ректор підійшов до великої дубової шафи в кутку кімнати, зняв свою мантію з плічок і насилу натяг її на себе. Ректор був могутнім чоловіком, але мав уже далеко за сімдесят, і його рухи були скуті та повільні. Деймон Ректора був на вигляд вороною, і як тільки Ректор надів робу, вона стрибнула з шафи і вмостилася на своє звичне місце на його правому плечі.

Ліра відчувала, що Пантелеймон зіщулився від жаху, хоч не видав жодного звуку. Що ж до неї, то вона була приємно збентежена. Відвідувач, якого згадав Ректор, лорд Ізраель, її дядько, — людина, яку вона обожнювала і побоювалася. Ходили чутки, що він був втягнутий у велику політику, в таємні дослідження, у віддалені бойові дії, і вона ніколи не знала, коли він з’явиться. Він був суворим, і якби побачив її тут, то жорстоко б покарав, але це не лякало дівчину.

Однак те, що вона побачила наступної миті, все повністю змінило.

Ректор видобув із кишені згорнутий папір і поклав його на стіл. Потім витяг корок із карафи, у якій було золоте вино, розгорнув папір і висипав у посудину тонкий струмок білого порошку, після чого, зім’явши папір І кинув його в полум’я. Тоді Ректор дістав олівець із кишені, розмішав ним вино, доки порошок не розчинився, і закоркував карафу.

Його деймон коротко приглушено скрикнув. Ректор відповів йому схожим тоном, і, перед тим як вийти в двері, через які з’явився, він кинув погляд навколо своїми прикритими каптуром затуманеними очима.

Ліра зашепотіла: «Ти бачив це, Пане?»

— Звісно, бачив! А тепер швидше звідси, поки не прийшов економ!

Але коли він говорив, почувся дзвоник, що продзеленчав з іншого боку холу.

— Це дзвоник економа! — впізнала Ліра. — Я гадала, ми маємо більше часу.

Пантелеймон легко пурхнув до дверей їдальні і назад.

— Економ уже тут, — сказав він. — І ти не зможеш вибратися через інші двері…

Ті двері, через які з’явився і зник Ректор, вели до шумного коридору між бібліотекою і залою відпочинку. О цій порі він був забитий людьми, які надягали на себе мантії перед обідом чи поспішали залишити папери й портфелі в залі відпочинку. Ліра сподівалася піти тим шляхом, яким прийшла, розраховуючи на декілька хвилин, що передували дзвонику економа.

І якби вона не бачила, як Ректор підсипав той порошок у вино, вона б, мабуть, ризикнула викликати гнів економа, несподівано з’явившись із цієї кімнати, чи спробувала б непомітно вийти через шумний коридор. Але вона була спантеличена і тому завагалася.

Вона почула важкі кроки на помості. Економ ішов, щоб упевнитися, що вітальня готова для вживання вченими маку і вина після обіду. Ліра кинулася до дубової шафи, відкрила її, сховалася там і причинила дверцята саме тієї миті, коли економ зайшов. Вона не хвилювалася за Пантелеймона: кімната була дуже темна, і він завжди міг залізти під крісло.

Вона чула важке сопіння економа і крізь щілину в погано зачинених дверцятах бачила, як він приєднав люльки до кальяну і кинув погляд на карафки й бокали. Потім він обома долонями пригладив волосся над вухами і щось сказав своєму деймонові. Економ був слугою, тому деймон був собакою; але економ був начальником слуг, тому і деймон його був головним серед собак. Насправді він мав вигляд рудого сетера. Схоже, деймон щось підозрював і озирався так, ніби відчував незнайомця, але, на щастя Ліри, не звертав уваги на шафу. Ліра боялась економа, який уже двічі бив її.