Північне сяйво - Пулман Филип. Страница 20

— Добраніч, — сказала Ліра. — Он іде мій батько. Щось він виглядає трохи роздратованим.

Чоловік у циліндрі озирнувся, а Ліра пірнула в натовп біля театру. Хоч їй кортіло подивитися на підземну залізницю (пані Кольтер сказала, що це не зовсім личить людям їх класу), вона не хотіла потрапити в пастку під землею; краще бути на вулиці, де вона може втекти у разі потреби.

Вона йшла і йшла, а вулиці ставали темнішими й безлюднішими. Надворі мрячило, але якби навіть не хмарило, міське небо було надто забруднене вогнями, щоб побачити зорі. Пантелеймон вважав, що вони йдуть на північ, але хто б сказав це точно?

Нескінченні вулиці з однаковими цегляними будинками, із садками, придатними лише для смітника; великі спорожнілі фабрики з дротяними огорожами, з однією тьмяною анібаричною лампочкою, яка світила десь високо на стіні, і з нічним сторожем, що тихо дрімав; несподівана похмура молитовня, яка відрізнялася від складу лише розп’яттям на дверях. Одного разу вона спробувала зайти в одне з таких місць, але почула лише гарчання з лави в темряві на відстані фута від себе. Вона зрозуміла, що біля входу повно сплячих постатей, і втекла.

— Де ми будемо спати, Пане? — спитала вона, коли вони втомлено брели униз вулицею із зачиненими магазинами.

— Десь на порозі.

— Не хочу, щоб нас помітили. Вони всі надто відкриті.

— Тут неподалік є канал…

Він дивився на бічну вулицю ліворуч. Справді, темний лискучий клаптик був водою, і коли вони обережно наблизилися, щоб подивитися, то знайшли канал з майже дюжиною барж, прив’язаних до причалу. Деякі з них були над водою, а інші занурені у воду, навантажені схожими на шибениці кранами. Тьмяне світло виднілося в одному з вікон дерев’яної хатини, і струмок диму йшов із металевої труби; єдиний ліхтар висів високо на стіні складу чи на крані і залишав землю у темряві. Причал був завалений бочками з вугільним спиртом, купами великих колод та мотками вкритого каучуком дроту.

Ліра навшпиньках підійшла до хатини і зазирнула у вікно. Старий чоловік уважно читав комікси і курив люльку, а його деймон-спанієль згорнувся калачиком на столі й спав. Ліра спостерігала, як чоловік підвівся, узяв почорнілий чайник із залізної плити і налив трохи гарячої води в тріснуту кружку, а потім знову сів зі своєю газетою.

— Може, попросимося до нього, Пане? — прошепотіла вона, але Пантелеймон був зайнятий іншим: він був кажаном, совою, знову дикою кішкою; вона озирнулася навколо, зрозумівши його паніку. Вона помітила їх саме тієї миті, що й він: два чоловіки бігли до неї з обох боків, той, що був ближче, тримав сітку.

Пантелеймон видав різкий крик і кинувся леопардом на деймона ближнього чоловіка, розлютовану лисицю, перекинувши її на спину, так що вона потрапила чоловіку під ноги. Чоловік вилаявся і скочив убік, а Ліра рвонулася повз нього на відкрите місце на причалі. Чого не можна було робити, так це дати затиснути себе в куті.

Пантелеймон, тепер орел, кружляв над нею і кричав: «Ліворуч! Ліворуч!»

Вона повернула, побачила прохід між бочками та залізним сараєм і прожогом кинулася туди.

Але ці сіті!

Вона почула свист, і щось різко обпалило її щоку, огидні просмолені мотузки вдарили її в обличчя, по руках, кистях, обплутали її, стримали її рухи. Вона впала, скрикуючи, намагаючись розірвати мотузки, та все марно.

— Пане! Пане!

Але лисиця-деймон кинулася на Пантелеймона-кота, Ліра відчула біль свого власного тіла й голосно закричала, коли він упав. Один із чоловіків швидко обв’язував мотузкою її ноги, горло, її тіло, голову, перетворюючи її на суцільний вузол, який лежав на сирій землі. Вона була безпомічною, як муха, що потрапила в павутиння. Бідолашний поранений Пантелеймон намагався підповзти до неї, а деймон-лисиця продовжувала кусати його за спину, і в нього зовсім не залишилося сили, щоб змінитися. Але й другий чоловік лежав у калюжі зі стрілою в горлі…

Весь світ ніби зупинився, коли чоловік, що в’язав мотузки, теж помітив це.

Пантелеймон підвівся і блимав очима, а потім почувся глухий звук — і чоловік з мотузкою, задихаючись і видаючи лише харчання, впав просто на Ліру, яка закричала від жаху: кров потоком текла з нього!

Тупіт ніг — і хтось відтягнув чоловіка з неї і нахилився над ним, потім інші руки підняли Ліру, ніж розрізав тенета, і вона, скидаючи їх і відпльовуючись, кинулася до Пантелеймона й обійняла його.

Стоячи на колінах, Ліра швидко озирнулася на новоприбулих. Три темних чоловіки — один озброєний луком, інші — ножами, і коли вона обернулася, в лучника перехопило дух:

— Невже це Ліра?

Знайомий голос, але вона не могла пригадати, де його чула, поки світло ліхтаря не впало на його обличчя і на деймона-яструба, що сидів на його плечі. Тоді вона пригадала. Циган! Справжній оксфордський циган!

— Тоні Коста, — сказав він. — Пам’ятаєш? Ти гралася з моїм молодшим братом Білі в Єрихоні, поки гобліни не забрали його.

— О Боже, Пане, ми врятовані! — заридала вона, але раптом їй спало на думку: саме човен Коста вона колись викрадала. Цікаво, чи він пам’ятає?

— Пішли краще з нами, — сказав він. — Ти сама?

— Так. Я втекла…

— Добре, не кажи нічого зараз. Просто заспокойся. Джексере, відтягни їхні тіла у тінь. Керіме, простеж, щоб нікого не було.

Ліра стояла хитаючись і тримала кота Пантелеймона біля грудей. Він крутився, аби побачити щось. Вона простежила за його поглядом, раптом розуміючи і зацікавившись: що сталося з деймонами чоловіків? Вони зникали, ось що з ними було, розчинялися, як атоми диму, але ще намагалися вчепитися за своїх господарів. Пантелеймон сховав очі, а Ліра машинально поспішила за Тоні Костою.

— Що ви тут робите? — спитала вона.

— Тихіше, дівчино. Досить неприємностей, не шукатимемо їх більше. Поговоримо на човні.

Він повів її через маленький дерев’яний місток. Інші два чоловіки безшумно йшли за ними. Тоні пройшов уздовж берега і повернув на невеликий пірс, із якого зійшов на човен і широко відчинив двері каюти.

— Заходь, — сказав він. — Швидше.

Ліра зайшла, обмацуючи свою сумку (вона її ніколи не випускала з рук, навіть у сітях), щоб упевнитися, що алетіометр на місці. У довгій вузькій каюті при світлі ліхтаря на гачку вона побачила огрядну жінку з сивим волоссям, яка сиділа біля столу з газетою. Ліра впізнала в ній матір Білі.

— Хто це? — запитала жінка. — Невже це Ліра?

— Так. Ма, нам треба відпливати. Ми вбили двох чоловіків на березі. Ми думали, що то гобліни, але, мабуть, то були турецькі торговці. Вони впіймали Ліру. Ніколи розмовляти — поговоримо дорогою.

— Іди сюди, дитино, — покликала Ма Коста.

Ліра послухалася, напівщаслива, напівстривожена, тому що руки в Ма Кости були, як кийки, і зараз Ліра вже була впевнена: це їхній човен вона захопила із Роджером та іншими хлопцями з Коледжу. Але хазяйка човна погладила Ліру по обличчю, а її деймон — великий сірий, схожий на вовка собака — схилився до Пантелеймона-кота і ніжно лизнув його. Тоді Ма Коста обняла Ліру своїми великими руками і пригорнула до грудей.

— Хто його зна, що ти тут робиш, але ти зовсім виснажена. Ти можеш потім лягти в ліжко Білі, коли я дам тобі якийсь гарячий напій. Сядь тут, дитино.

Це виглядало так, ніби її піратство вибачили чи принаймні забули. Ліра опустилася на м’яку лаву поряд із добре вичищеним сосновим столом і невдовзі почула гуркіт газового двигуна, який струснув човен.

— Куди ми їдемо? — спитала Ліра.

Ма Коста поставила каструльку з молоком на плиту і намагалася запалити вогонь.

— Помовч. Не розмовляй. Поговоримо вранці.

І вона не сказала більше ні слова, а передала Лірі чашку нагрітого молока, вийшла на палубу і, коли човен почав рухатись, щось пошепки обговорила з чоловіками. Ліра пила молоко і, трохи відгорнувши штори, дивилася, як темна пристань залишається позаду. За хвилину чи дві вона вже міцно спала.

Вона прокинулася у вузькому ліжку під заспокійливий гуркіт мотора. Підвівшись, вдарилася головою, вилаялась, озирнулася навкруги і тепер обережніше встала з ліжка. У слабкому сірому світлі вона побачила три інші койки, які були охайно застелені, одна поряд із нею, а інші — вздовж маленької каюти. Вона злізла з ліжка й зрозуміла, що на ній лише нижня білизна, а її сукня та вовче пальто разом із сумкою висять збоку на її койці. Алетіометр усе ще був на місці.