Магічний ніж - Пулман Филип. Страница 27

— Зверни увагу на скролінга.

Той майже не брав участі в бесіді. Лі вирішив, що він просто мовчазний від природи, але прислухався до поради Гестера і під час наступної паузи в розмові подивився на деймона цієї людини — це була біла сова, вона не мигаючи дивилася на нього яскравими оранжевими очима. Що ж, сови завжди дивляться на світ саме так, але Гестер мав рацію: на обличчі деймона можна було роздивитися підозрілість і ворожість, хоча обличчя людини було непроникною маскою.

А потім Лі побачив щось ще: на пальці скролінга був перстень з вигравіюваним на ньому знаком Церкви. Він раптом зрозумів причину мовчання скролінга: як він чув, будь-яка організація, що виконує дослідження в галузі природничих наук, повинна мати у штаті представника Магістрату, котрий мав виконувати роль цензора — не дозволяти поширення новин про будь-які єретичні відкриття.

Зрозумівши це, а також згадавши дещо, сказане Лірою, аеронавт спитав:

— Скажіть мені, панове, ви не знаєте, чи займався Груман питанням Пилу?

У невеликій задушливій кімнаті відразу запанувала тиша. Загальна увага зосередилася на скролінгу, хоча прямо на нього ніхто не дивився. Лі знав, що Гестер нічим не видасть своїх думок — той, як завше, напівзаплющив очі та притиснув вуха до спини. Сам він надав своєму обличчю виразу бадьорої простодушності й почав послідовно дивитися в очі кожному з чоловіків.

Врешті-решт він зупинився на скролінгу та запитав:

— Перепрошую — хіба я торкнувся питання, яке заборонено обговорювати?

Скролінг відповів запитанням на запитання:

— Хто розмовляв із вами на цю тему, пане Скоресбі?

— Один пасажир, котрого я доволі давно перевозив через море, — спокійно відповів Лі. — Що це таке, я так і не дізнався, але з манери, в якій була згадана ця річ, я припустив, що вона могла б бути предметом інтересу доктора Грумана. Я сприйняв її ніби якесь небесне явище — на кшталт Північного сяйва. Але вона заінтригувала мене, адже як аеронавт я знаю небо досить непогано, проте з цим явищем я ніколи не зустрічався.

— Це дійсно небесне явище, — сказав скролінг, — і практичної значущості воно не має.

Лі вирішив, що йому час прощатися: він не дізнався нічого нового, до того ж йому не хотілося змушувати Умага чекати. Він залишив астрономів у їхній заполоненій туманом обсерваторії та пішов через нагромадження скель, знаходячи шлях лише завдяки своєму деймону, очі котрого були ближчими до землі, тому він краще бачив нерівності ґрунту.

За десять хвилин після виходу з обсерваторії мимо голови Лі щось просвистіло. Це був деймон-сова скролінга, він кинувся на Гестера.

Але той вчасно відчув його наближення та розпластався на землі, і кігті сови промахнулися. Гестер не був безпомічним — у нього також були гострі кігті, до того ж він був сильним і хоробрим. Лі знав, що скролінг також має бути неподалік, тому дістав револьвер.

— Позаду, Лі! — попередив Гестер, і Скоресбі, швидко обернувшись, кинувся на землю. Над його плечем просвистіла стріла.

Він вистрелив у відповідь. Застогнавши, скролінг упав на землю — куля влучила йому в ногу. За мить деймон-сова, важко змахуючи ослабілими крилами, незграбно присів на сніг поруч із чоловіком і простяг крила.

Лі звів курок свого пістолета та наставив його в голову скролінгу.

— Ось так, клятий дурню, — сказав він. — Навіщо це тобі знадобилося? Хіба ти не бачиш, що тепер, коли з небом це відбувається, ми всі опинилися в одному човні?

— Надто пізно, — вимовив скролінг.

— Пізно для чого?

— Пізно зупинятися. Я вже відіслав поштового птаха, і Магістрат дізнається про твою цікавість. Вони будуть раді почути, що Грумана…

— Ну?

— Що його шукають. Це підтверджує наші здогадки: про Пил знають й інші люди. Ти ворог Церкви, Лі Скоресбі. За плодами їхніми (Матвій 7:16) пізнаєте ви їх. За їхніми питаннями пізнаєте ви змія, що роз'їдає їхні серця…

Сова тихо гукала та судорожно здіймала й опускала крила. Її яскраво-оранжеві очі ставали скляними від болю. На снігу під скролінгом розтікалася червона пляма, і навіть у туманному півмороку Лі бачив, що церковник незабаром помре.

— Здається, моя куля поцілила тобі в артерію, — сказав аеронавт. — Давай я відірву собі рукав та зроблю джгут.

— Ні! — рішуче відмовився скролінг. — Я щасливий померти! Я здобуду пальмову гілку мученика! Ти не позбавиш мене цього!

— Тоді вмирай, якщо бажаєш. Скажи мені лише… Але йому так і не вдалося завершити запитання — дрібно затремтівши, сова щезла. Душа скролінга відлетіла геть. Колись Лі бачив у церкві картину, де було зображено святого, на якого напали вбивці. Коли вони добивали святого ціпками, херувими піднесли його деймона та дали йому пальмову гілку, символ страждань. Лі побачив на обличчі скролінга той самий вираз, який був на лиці святого з картини — екзальтоване прагнення забуття, — та з відразою випустив тіло з рук. Гестер здивовано клацнув язиком.

— Отже, він відіслав повідомлення, — промовив заєць. — Візьми його перстень.

— На біса він нам? Ми ж не злодії!

— Ні, ми віровідступники, — відповів деймон. — Не за власним вибором, а через злостивість цієї людини. Однаково, щойно Церква про це дізнається, ми вже не жильці, тому слід скористатися всім, чим можна. Нумо, візьми перстень та сховай його — може, він нам колись стане в пригоді.

Лі побачив, що деймон має рацію, та стягнув перстень із пальця мертвого скролінга. Вдивившись у сутінь, він побачив, що з одного боку стежки глибочить прірва, і зіштовхнув туди тіло. Удар відлунив нескоро. Лі ніколи не подобалося насильство, особливо ж він не любив убивати, хоча за своє попереднє життя тричі змушений був це зробити.

— Не варто про це думати, — зауважив Гестер. — Він не залишив нам вибору, до того ж, стріляючи, ми не збиралися його вбивати. Чорт забирай, Лі, він сам хотів умерти! Ці люди геть божевільні.

— Гадаю, ти маєш рацію, — відповів Лі та сховав пістолет.

Біля підніжжя стежки вони побачили погонича, котрий уже запряг собак і був готовий вирушати.

— Скажи мені, Умагу, — спитав Лі, коли вони вже їхали до рибопереробної фактори, — ти колись чув про Грумана?

— О, звичайно, — відповів погонич. — Хто ж не знає доктора Грумана?

— А ти знав, що в нього було татарське ім'я?

— Не татарське. Ти маєш на увазі плем'я джопарів? Вони не татари.

— А що з ним сталося? Він живий?

— Коли ти мене питаєш, я відповім, що не знаю цього. Я не зможу повідомити тобі правду.

— Зрозуміло. А в кого я можу це дізнатися?

— Краще спитай його плем'я. Їдь на Єнісей та спитай їх.

— Його плем'я? Ти говориш про тих людей, що здійснили його посвячення? Тих, що просвердлили йому череп?

— Так. Спитай у них. Може, він живий, може, мертвий, а може, ні те, ні друге.

— Як він може бути ні живим, ні мертвим?

— Можливо, він у світі духів. Усе, я й так сказав забагато. Більше я нічого не скажу.

І старий татарин дотримав свого слова.

Проте коли вони повернулися на факторію, Лі відразу пішов на пристань та дізнався, чи немає там корабля, що відвіз би його до гирла Єнісею.

Тим часом відьми також займалися пошуками. Латвійська королева Рута Скаді разом із Серафіною Пеккала та її відьмами багато днів і ночей крізь туман і бурхливі вітри літали над землями, спустошеними повенями та обвалами. Було зрозуміло, що вони знаходяться у світі, де жодна з них до того не бувала — там були дивні вітри, незвичайні запахи в повітрі, великі невідомі птахи, які, побачивши їх, відразу нападали, і їх доводилося стримувати градом стріл, нарешті, коли вони приземлялися, навіть рослини були дуже дивними.

Утім, деякі рослини були їстівними, крім того, відьми ловили істот, дещо схожих на кролів, і готували їхнє смачне м'ясо; з водою ж узагалі було все гаразд. Це міг би бути непоганий світ для мешкання в ньому, якби не примарні створіння, котрі, мов туман, плавали над лугами та збиралися біля струмків і стоячої води. Іноді їх зовсім не було видно, можна було розгледіти лише переливання світла, якесь мерехтіння, немов на дзеркало впала прозора завіса. Відьми нічого схожого ніколи не бачили, і це явище викликало в них інстинктивну недовіру.