Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 44

Вона неначе чула, як стара нарікає: «На моїй гірко заробленій землі маю жебрацькі діти годувати? Що вона має? От тоту дранку, що її покриває? Мій син потрібує ґаздині й потрібує землі!»

Але вона не зраджувала дівчині нічого зі своїх думок, не хотіла вбивати її надії. Її положення було й без того гірке, невідрадне.

Так зажила Анна в Докії, працюючи й ховаючися перед людськими очима. Числила дні до повороту Михайла, а з тим і дні злиднів і горя. Зараз по маневрах мав Михайло вернутися додому й тут остатися два або, може, й три місяці. На святого Михайла мав говорити з татом і мамою.

При війську казав йому один молодий дячок, що його патрон, святий Михайло, се дуже могучий і важний святий, і що дуже добре всякі важні справи розпочинати або кінчати в день святого патрона.

Оцей великий день припадав на двадцять першого. Саме тепер було посередині серпня. До приходу Михайлового було ще добрих чотири чи шість неділь. Одначе час скоро збігав. Збіжжя звозилося з поля, тут і там косилося ще дещо – і праця не уставала.

Її головна праця була: носити робітникам харч у поле, доглядати товарини на стернях, поїти її і шити. Вона шила гарно і скоро (се мусила їй сама зависть признати), і завдяки протекції Докії діставала від деяких ґаздинь роботу, і капнув за те десь-не-десь дрібний гріш у руку.

Одного разу пересиджувала Анна знов із товаром у полі й шила. Сиділа під якоюсь самітною деревиною, під деревиною, що її колись на знак межі засадив хтось он тут, і, шила якусь чужу мужеську сорочку. Її уста склалися мимоволі до суму, а на лиці малювалася турбота. Переживала дійсно гіркі дні. Вчора переказувала їй мама через старого Петра, аби забігла додому, бо має їй щось важного переказати. А вона знала, чого мама від неї хоче й що її там жде, коли піде.

Не хотіла йти. Мама буде домагатися грошей, а коли вона не дасть, наб'є і нажене.

«Як знаєш для чужих робити, то знаєш і гроші прятати!» – були звичайні її докірливі слова, а відтак наступала обида.

Але їй було вже доволі того. Вже неставало сили зносити всяке збиткування, чула себе до крайності ослабленою. Не могла не раз і кусника хліба проковтнути, хоч голод так і не переставав їй дошкулювати. А все через гризоту і плачі. З усіх боків стрічала цікаві очі, а перешіптування жінок, коли показалася між них, не мало кінця, і їй було вже найприкріше. А між ними знаходилися такі, котрим замолоду ані на волос ліпше не велося, одначе які були строгі й немилосердні! А вже найбільше дотикали її насмішки Маріїні, про які дізнавалася все через Докію.

– Адіть, адіть! – розводилася перед Докією. – У святого Івана чинилася така божа, неначеб не дивилася в житті на що інше, як на святі ікони, а тепер показалося, що їй було в голові!

Докія боронила її, а врешті хто годен усі язики в обмові застановити? До того Домніка причинювалася чимало до роздразнення тої жінки проти неї. Так, бодай, впевняла її Докія.

– Аби позір від себе відвернути, обмовляє інших, – говорила, – гадає, що тим примкне губи людям, що знають, як вона справувалася в службі у жида. (Тут сплюнула.) Я лише дивуюся, що Марійка тримає з нею компанію. Се така хитрунка й шахрайка, якої світ не бачив. Волоска одного задурно не дасть. Віддалася за боввана, а в її хаті, як у склепі, всього. Всього понашахровувала. Вже й обі вдовиці, старі, он ті, білі, сусіди Марійчині, дивуються не раз її лакомству до всього, та проте язиком своїм обмотає кождого, як павутина, і здобуває на свій бік.

Усе те боліло й підгризало молоду дівчину без устанку. Її честь, її дівоча честь, яку здобула собі довгою службою у своєї пані, тепер розвіялася, немов із вітром полетіла. Чула себе такою самітною й опущеною всіма, такою пригнобленою, мов справдішня злочинниця.

«Коби хоч він тут був! – мовляла чимало разів до свого серця. – Коби хоч він тут був, усе було б інакше! Нехай би й мовчав, ще й цілий рік нехай би мовчав, я б уже ждала, лише нехай би тут раз був!»

– Ти не посмієш мені на ніщо руки покласти, як будеш моєю ґаздинею! – говорив їй пестливо, коли приходив іноді на пару день на відпустку додому, і вона жалувалася, що тут або там уривається з праці. – Я тебе буду як у дзеркалі тримати…

Плакала за кождим разом, коли згадувала оці його слова. Говорив усе так, що мусила плакати. Такий був добрий. І тому любила вона його так… тому мала таке серце для нього… була би, вирвала те серце для нього… Вона боролася… лише Бог один знає, як вона боролася… а наостанку не змогла. Та й так… Обтерла шитвом очі, що зайшли великими сльозами, і затиснула губи. Відтак підняла похилену голову й позирнула на товар, що пасся. Був тут, недалеко неї. Тримався все вкупі й пасся пильно. Її погляд полинув дальше понад стерню, там, де поля незамітно знімалися в легкий котел, і спинився мимоволі на них. Там збилася в купу зелена, густа деревинка, дрібна оаза; а коло неї, мов низьке гніздо, білівся бурдей. Бурдей Михайлів. А там далі зеленілися ліси. «Сусідній» і малий панський. Несказанний смуток защемів у її грудях. Вона згадала той вечір, коли Михайло говорив із нею перший раз, що її візьме за жінку, і як відтак злякалася перед «сусіднім». Вона всміхнулася смутно. Чого було тоді лякатися? Перед чим? От, дурна була! Він був коло неї, вона була як та птаха вільна, вони йшли удвох разом… Надворі було ясно, тихо, і чого було лякатися? Що то було проти оцього тепер?

Вона зітхнула. Аж тепер було чого лякатися. Над нею збиткувалися, глумилися з неї, її гнала рідна мама і рідний брат із хати, прогнали зі служби, де працювала щиро, спочинку ніколи не мала, а проте її ніхто не жалував. Щастя, що була ще годна робити. Ніяк не годилося сидіти на ласці зі зложеними руками. Аби знала, що з ніг колись упаде, не закладе ніколи рук.

Але, може, Бог допоможе їй, що вона колись Докії за її добре серце віддячить. Покаже людям, що не така вона вже без честі, як вони собі думають. Покаже, покаже… І вона й він покажуть. Докія стала для неї рідною матір'ю, а старий Петро – де-де був уже її брат коли для неї такий, як він! Ніколи злого слова не сказав, а десь-не-десь приносив і булку від Мендля з Гоппляцу для неї.

– Їж, сарако, – говорив і втискав насилу булку в руку, коли вона соромилася взяти. – Їж, небого. Тільки добра твойого, що з'їси!

Вона все підозрівала його, що він знає про її тайну від Докії, але мала заразом те пересвідчення, що він їм ні в чім не пошкодить. Умів сварити й лаяти на цілу хату могучим своїм голосом, зривав ним усіх з ніг, непокоїв сусідів, а робітників, коли надзирав їх у полі або коло стодоли, держав мов кліщами при роботі, та проте був він добрий і щирий, а серцем м'який, мов той справедливий шовк.

Вона прала йому білля, передаючи його білим, як сніг, і виконувала насліпо всі його прикази в господарстві.

Василь мало журився нею. Йому було байдуже, чи вона була тут, чи ні; ба було майже догідно. Коли він не раз по цілих днях пересиджував у Мендля на Гоппляцу за столом, Докія все-таки не бувала цілком сама дома.

Днина була гаряча, і до заходу сонця було ще далеко. Великий мотиль літав плавучим, кокетним польотом у поблизькості дівчини, сідаючи то тут, то там на хвилину коло неї, неначеб бажав, щоби вона подивляла його оксамитну, темну красу. Польові коники дзикотіли в стерні неустанно й оживляли мило тишину, що розлягалася далеко-широко округ неї на полях. Трохи оподалік від неї, на сусіднім загоні, накладали два чоловіки снопи на фіру, а врешті було безлюдно в її окруженні.

Нараз спонукало її щось підвести погляд від шитва. Якесь прикре почуття перешибло її від голови до ніг. Вона стала вразлива останніми часами. Проти неї взялася звідкись, неначеб із землі виринула, Рахіра і зближалася живим кроком чимраз більше. Вона мусила на неї поглянути. Вони обі зналися лише переходом, не говорили ніколи з собою довше, як кілька хвилин, та проте не почували до себе взаємно ніяких приятельських почувань.