Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 62

Стояла сама і, здавалося, стоячи дрімала…

Її худе обличчя було жовте, мов віск, а коло уст вирилася морщина, що, вибігаючи із-за ніздря, губилася в кутику уст.

– Ади, яка стала!

– Та й за одну ніч…

– Ей Боже!..

Оберталася поволі й автоматично й рушала головою так обережно, неначеб воду в ній мала, одначе се був лише безіменний біль, що займив її голову. Здавалося, що вся її енергія, все життя, що показалися недавно, – загинули. Жаль привів спустошення із собою, котрі ніколи не могли загладитися.

– Вночі зривалася з постелі й бігла до нього! – прошептала Докія старусі до вуха. – Не пам'ятала себе, а сьогодні встала, мов тінь, із постелі, та й як тінь снується! Її мама тут! Он там стоїть із моїм чоловіком коло брами та й лопотить. Паскудна така, неначеб просто з пекла прийшла. На світі погана жінка. Як довідалася, що оце небіжчик мав дівчину за свою, то таки була б її вбила за те, що вона лишилася з дитиною, та отак іще… не звінчавшися. Ледве ми оборонили її. Зараз-таки зрання, вчора ще, прибігла та хотіла її бити. «А ти, сяка-така, – кричала, – що ти наробила?» Надвечір, як вона вже лежала, прибігла знов. Щастя, що Василь був дома. Як підвів кулак та як скрикнув на неї, то та зараз десь щезла. Вона хоче, аби дівчина упімнулася у старих, аби її взяли тепер до себе та записали Михайлову партику…

– Ну, та се могли б вони зробити! На їхній хаті тяжить великий гріх! – відказала, погрожуючи, старуха.

– Що вам в голові? – відперла Докія. – Марія мала б її приймати, як вона признала її хлопця убійником? Хіба ви вже не знаєте Марії. Івоніка, може б, і приймив, але вона ніколи в світі. Та й Анна й сама не видержала б. Скільки разів угледіла би Саву, стільки разів зчинила би ґвалт, так як учора. Щастя мали всі, що вона лежала зрання і не знала, як комісія була тут, інакше була би таке завела, що пропав би Сава навіки. Казала мені, що уб'є його сама, як його не покарають.

– Ей, Боженьку добрий!

– Але, адіть, адіть, що се Марія робить?

Бабуся з сусідками озирнулася.

Із хати вийшла непевним кроком Марія, а за нею вслід Домніка й Ілія. Обоє несли на руках багато речей: одіж, килими, білля, постіль і т. ін. Увійшли просто в купу народу.

– Беріть се, люди добрі! – обізвалася нещасна мати жалісливим голосом. – Беріть віно мойого Михайлика та моліться за його молоду неповинну душечку! Моліться за нього й на те, щоби найшовся душогуб, а Сава нещасний аби не пропадав дурно у криміналі!

І, заридавши вголос, роздавала власною рукою речі померлого сина.

Острим оком слідила Домніка за дарунками. Їй було жаль за прекрасними, іноді й цілком новими речами, та Марія і її не скривдила. Опроче вона була тут від двох днів господинею і не опускала такої хвилини, де могла б нагородити себе за свої труди. Щоправда, її тронула страшна пригода до глибини душі. Вона сама аж почорніла з жалю; вже й якою самолюбкою була, а в глибині серця в'язала її щира прихильність до оцеї родини. Тому й увихалася безперестанку, прикладала руки без намислу, де лиш оказалася потреба.

– Посмертний обід відбудеться у лісі! – оповіщала твердо, випихаючи то одне, то друге із гурту вперед ґаздині, що роздаровувала речі, та дбаючи, щоб уже комусь «порядному» дісталися в руки дарунки.

– Ми там усе з Ілією прилагодили: закололи безрогу [141], нарізали качок, я привезла з міста п'ятдесят буханців хліба і сто булок, а в печі у мене допікаються ще колачі з муки таки господарів. Всього буде доволі, а трунків теж не забракне. Івоніка хоче, аби всього стільки було, щоб люди наїлися на цілий тиждень. Ми в лісі поскладали на ковбках дошки, поприкривали полотном та скатертями. Прошу всіх по похороні до лісу. Всіх. Бадьо Івон і Марія всіх туди на хліб за померлого просять. Та й ти, Анно, приходи, – звернулася ласкаво до дівчини, що, мов справдішня тінь, снувалася безшелесно між людьми. – Не плач, небого! Се вже тобі нічого не поможе! Тепер уже все минуло!

– Минуло… минуло… – повторило кілька голосів гуртом, що, не спускаючи дівчини з ока, слідили неустанно за нею.

Дівчина не підвела очей. Вона не плакала, але в хвилі як Домніка промовила ласкаве слово «не плач!», викотилися по її вихуділих щоках грубі сльози з очей…

Та вона не обзивалася.

Мов справді завмерла за одну ніч…

– Умер, та й з тим і покинув її, – докінчила Домніка урочисто й попливла далі між люди.

– Стоїть, якби смерть вступила в неї! – прошептала турботно Докія до сусідки. – Не шкода дівчини? З роду бідне, та й ще й долі нічого не має!.. Господи милосердний!

І справді, Анна стояла тут, мов смерть гостила би в її грудях… Ще перед дниною звернена всею душею на нинішній день, день святого Михайла, ожидаючи не то всіми нервами, а з цілою поважністю її глибокого єства рішення своєї долі, та замість неї сей удар!

Була цілком знівечена, і проти свого горя, упокорення і страшного жалю цілковито безрадна.

Ніхто, крім Докії, не потішав її, і від нікого не ожидала вона помочі. Як не одні злобно говорили, була сама всьому винна, то й що тут радити? Опроче не була нікому настільки важна, аби хто зайнявся поважно її дальшою судьбою. Ніхто й не почувався до того обов'язку. У неї ж були мати і брат, і їм ялося клопотатися її будучністю. Блукала тепер між людьми, опущена, обзирана та обшіптувана… Із розплетеним волоссям, із горючою свічкою в руці виглядала, мов постать, що виринула з гробу.

– Стань коло мене, доньцю! – прикликала її Докія до себе. – Зараз виноситимуть домовину!

Вона прихилилася слухняно, і її уста стягнулися до якоїсь усмішки та заворушилися. Чи хотіла щось сказати? Не можна було знати. Жаль відібрав у неї голос.

– Та й ти тут, та й ти тут, суко? – роздався пискливий, неприязний голос за нею. – Марш звідси!

В тій же хвилі дівчина похитнулася й була би упала, коли б Докіїне залізне рам'я не обхопило її завчасу. Се була Марія, що, угледівши нещасну дівчину, вдарила її в плечі й накинулася обидним словом на неї.

– Лишіть її, Марійко, лишіть її; вона нічого не робить! – успокоювали, благаючи й остерігаючи, кілька голосів.

Воно й не було потрібне повторювати просьби. Марія не журилася вже ні хвилини довше дівчиною і вернула поквапно назад до хати. Мали справді зараз виносити домовину.

Анна сперлася мовчки о Докію і почала тихо плакати. Вона плакала нечутно. Хлипання видиралося лише здавлюване й короткими вибухами з груді, однак чутно. Сильна, енергійна жінка коло неї розхлипалася нараз уголос, а всі жінки довкола собі враз із нею.

– Його виносять! – скричала нараз Анна не своїм голосом і, продершися крізь товпу жінок, кинулася без пам'яті проти домовини. Жінки здержали її за одіж.

Четверо людей винесло уважно із вузьких хорім [142] домовину й уклало її на віз.

– Мене ще забув ти, мене!! – кричала далі страшними звуками і, простягаючи руки за домовиною, повалилася на місці. Слівце «мене» коштувало їй останніх сил. Так передавши його вмерлому, передала й усі сили з ним…

Її мати метнулася до неї.

– Тепер отвираєш хавку, проклятуща ти? – гукнула, підносячи безсоромно руку до удару. – Чекай, прийдеш ти мені додому, – та тут і опинився вже коло неї старий Петро.

– Підеш ти звідси, відьмо?! – гукнув дико на неї громом. – А ні, то уб'ю зараз на місці! – І, підвівши свій тяжкий, величезний кулак угору, погрозив ним коло голови старої.

– Засватай її, як ти такий добрий! – просичала вона з неописаною злобою до нього, а відтак метнулась блискавкою взад. Страшний, мов з заліза, кулак уже вихром летів до неї… Докія й Петро підняли дівчину й відвели її додому.

Поглянувши на неї востаннє, Докія знала, що вона вже тепер не зірветься вдруге із постелі…

Безчисленна юрба людей двигалася, вирушивши з дрібної хатини, крізь самітні поля. Чоловіки й жінки із горючими свічками в руках.