Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 82

Я сиділа мовчки при вікні й дивилася на вулицю.

І я була дуже пригнетена.

Один молодий професор, що приходив на годину конверзації англійської мови, почав горнутися до німочки, неначе забув, що не розмовляв досі з ніким, лише зо мною, що ми були собі найліпшими товаришами і що, почавши дискусію по-англійськи, кінчили її звичайно в матерній мові, бо мали собі стільки сказати, що по-англійськи не находили ще скоро слів, а година проминала, наче мінута.

Чому був такий невдячний? Німочка не вміла так по-англійськи, як я! Правда, запрошувала його раз у раз до себе, обіцювала бог знає що за діла від свого батька, ректора університету; а я така бідолаха супроти неї, що червоніюся вже на п'ятдесят кроків перед ним, не втяла б ніколи такого. Що подумав би він собі? Що сказала б Ганна! О, Ганна! Вона не сміялася б, як із першої-ліпшої моєї неповоротності, але, скрививши вуста, лише сказала б: «Почуваєш уже зворушення? Ну, правда, тобі вже по двадцятім, – ergo [187]: треба чимскоріше голівку під очіпочок пхати!..» Вже як ми любилися і в усім згоджувалися, – в тім ми дуже різнилися. Вона мала багато поклонників, але сама не залюблювалася ніколи. Говорить годинами про них, подивляє в них, що красне, аналізуючи майже всі прикмети їх істот; а проте не чіпається її любов; противно, обсміває їх не раз, як малих хлопців. А вже як розпічне яку працю, то й не згадувати їй про такі речі…

Не знаю, чи сього вимагають закони вищої штуки, чи воно що інше, але я не можу так. Найменша краса вражає мою душу, і я піддаюся їй без опори. Вона – артистка, вимагає бог знає чого, – але й на неї прийде черга. А коли прийде… Ганно, Ганно!.. сам плач твій знищить тебе!

Штука – то великий чоловік; але я сказала би, що любов – більший. Професор, що приходить на години конверзації англійської мови…

– Жінко!

Я прокинулася переполохана…

– Що, Ганнусю?

– Чому мовчиш так завзято?

– Що маю говорити? Не питаєшся ж мене нічого…

– Не питаюся, але говорити, проте, можеш. Ти мені щось надто жадібно бігаєш на ті години англійської конверзації і надто оживлена вертаєш. Уже певно засліпилася в кім? Я тебе відгадую. Стидайся… саме впосередині науки, і розлазиться в чуттях!..

Я сиділа, мов окропом опарена, просто знівечена. Вже знала!

– Ганнусю…

– Може, не правда? Тебе й сліпий відгадав би, а не то я! Але я не дурно тобі раз казала: царство на землі належиться тобі!

Відтак розсміялася глумливо.

– Я хотіла б бути такою, як ти, т. є. мати душевні органи, засліплювати і найслабшим об'єктом свій ум; мені се здалося б. Але ні! Я й без того віддамся. Як мені лучиться ще раз таке, як нині зі стипендією, я готова віддати руку першому-ліпшому заможному чоловікові, що перейде мені дорогу, щоб тим щиріше віддатися штуці.

– Ганнусю!

– Що таке? – спитала холодно.

– Говориш так… без любові? Ти, артистка, вийшла б заміж без любові?

– Власне тому, що я артистка. Власне тому, що ношу в собі ще іншу силу, крім серця свого… О Мартухо! – кликнула вона нараз здавленим голосом і пристрасно зарила руки в волосся. – Ти не знаєш, як можна любити те, що люди називають артизмом, що живе в нас і заповняє нашу душу; що береться звідкись у нас, виростає, опановує нас, не дає нам спокою й робить із наших істот лише послухачів і статистів своїх! Се щось таке велике, сильне, що особисте щастя мізерніє перед тим, не в силі вдержати з ним рівноваги в істоті! Вибагливою вдачею своєю нищить її саме в хвилі, коли шлюбує їй вірність. Заглушити в собі той світ, щоб жити лише для одного чоловіка і для самих дітей? Се неможливо… любов також не вірна… мені неможливо… тому неможливо, хто носить справдішній артизм у душі!..

– Ганнусю, а як полюбиш?

– Та що там! – відкинула зневажливо. – То буду любити. Чи се вже найстрашніше в світі?.. Полюблю живий образ. Один, і другий, і третій! Коли б лише досить хороші, досить пориваючі й гідні моєї любові й істоти! Коли б повні великих, перемагаючих своєрідних мотивів… а любити… байка! Я чекаю того розцвіту душі… може, сотворю в честь його… великий образ…

Потім обернулася до стіни й за малу хвилину почула я, що вона знов плаче…

Мені стало лячно.

Таких сцен я боялася завсігди дуже.

Було багато речей у житті, які брала страшно легко, ледве доторкалася їх крилами вибагливої душі, а інші… падали ниць перед їх важністю; але в штуці була поважна й глибока, як море…

І з нею було тяжко дійти до кінця. Побивала мене аргументами, що, хоч і не були б признані загальносправедливими, то не були ніяк самі по собі неслушними.

Я підійшла до неї й почала втихомирювати її.

– Чим хочеш успокоїти мене? – питала мене повним, палючим, майже строгим поглядом. – Сентиментами? Сердечними фразами вплинути на мій ум? Не накладаймо на свої душі маски. І я і ти знаємо, що я мушу виїхати в інтересі штуки за границю… мушу, мушу!

По кількох хвилях піднялася живо з отоманки й почала ходити по хаті, причім терла нервово руки, що було вже в неї ознакою найбільшої розпуки. Здавалось, туй-туй лопне головою до стіни…

Я запалила велику лампу, що звисала над столом посередині хати, і світло немов переломило критичну ситуацію, розсипуючися лагідно на всі предмети великої гарної кімнати, оставляючи лише вугли в півтіні, де стояли нерухомо листові цвіти, і тут і там плюшеві фотелі, великі букети й білі бюсти…

Хтось застукав.

Вона задержалася перелякано в хаті і звернула люто й гордо голову через плечі до дверей, – хто смів саме в тій хвилі приходити?

Я попросила увійти.

Двері отворилися і ввійшла женщина.

Чорно вбрана, з темно сповитою поверх шапочки головою, постава проста – вона!

– Софія Дорошенко, – звернулася лише до мене.

– Дуже нам мило, ви вже були тут?

Так; була й не застала нікого, але переказала слугою, що прийде. Вона перепрошує, що приходить у тій, трохи пізній порі, але вднину дуже зайнята; боялася, що, прийшовши скорше, не застала би мене дома, а їй залежало на тім, щоб застати мене… Їй подобаються кімнати, і коли б я не мала нічого проти того, що вона грає… вона лагодиться до консерваторії… то пристала б на всякі умови, ставлені мною, і спровадилася б зараз завтра або позавтра.

Говорила дуже лагідно і, не ждучи, аж я попрошу її усісти, відтягнула крісло від столу спокійним, певним рухом і усіла. Світло падало широко блідою струєю на її лице. Змарніле лице з великими смутними очима…

Я звернулася за Ганною. Чи вона не бачила Ганни?

Здається, що ні. Говорила, мовби не бачила її зовсім або мовби усувалася від неї нарочно.

А артистка стояла під коминком, висока, горда, холодна, роздразнена до крайності, і її великі, розгорілі з внутрішнього болю очі спочивали жадібно на змарнілім лиці дівчини. Ні, не спочивали, шукали лиховісно чогось, щоб знищити вже в другій хвилі відкрите і відчути полегшу за свій біль, що впився в неї… Недобра була в тій хвилі.

Я представила її дівчині. Дівчина склонилася легко, артистка ледве головою кивнула.

– Чи ви зможете в нас мешкати, рішить уже моя товаришка, – обізвалася я, даючи тим Ганнусі нагоду заговорити. А Ганна, не змінивши постави, обізвалася холодно:

– Граєте гарно?

Я глянула лячно на неї, і відтак – на гостю.

Вона усміхнулася ледве примітно, відтак потерла повільним, мов утомленим рухом чоло й відповіла:

– Не знаю, граю по своїй душі…

Ганнуся роздула губи й не обзивалася більше.

Я була в прикрім положенні. Мені хотілося чогось прийняти оцю дівчину, що хоч і не була мені знайома, але викликувала в мене довір'я і симпатію. Якоюсь лагідністю, певністю, а найбільше – поглядом своїм. Спокійним, а заразом – меланхолійним таким! Певність її рухів і та певність у голосі мали якусь іншу підставу, чим «добре виховання» або походження з «доброї родини».

– Отже, як думаєш, Ганнусю? – спитала я несміло ще раз розбурхану артистку.