Іван Сірко, Славетний кошовий - Морозенко Марія. Страница 12
Натравивши татар на рідні терени, зрадник-Чорнопліт думав цим відкупитися від бусурманської неволі, позбутися налигача на шиї. А потім анітрохи не мучився докорами сумління… Три роки тому Чорнопліт поховав у сиру землю згорілих заживо батьків, спопелілих поночі у власному домі, який запалила блискавиця (а чи заздрісна рука). Відтоді в Мерефі він уже не почувався своїм. Не було тут у нього анічогісінько: багатий спадок безжально понищив лютий вогонь. Дарма, що хресний Михайло Діброва щедро відпаював йому півхати: «Що моє, те й твоє, з часом набудеш і власного кутка». На ці слова Чорнопліт лише криво ошкірився: «Своє подаяння тримайте для улюбленого похресника. Сіркові якраз впору халабуда, що ось-ось завалиться. А мені тут нічого робити».
На свіжій могилі батька й матері Тарас Чорнопліт зрікся рідного краю, незлюбивши всіх, хто зостався жити на мерефській землі. Лютою ненавистю сповнився до тихих ошатних домівок за тинами та перелазами, заквітчаними мальвами. Тому-то шмат батьківського поля, припорошеного попелом од пожежі, за безцінь продав сусідам. Як старе безплідне дерево, викорчував зі свого серця засіяну рідними любов… Відтак тепер йому не жаль було кинути недругам на поталу ненависну Мерефу. Потайки Чорнопліт утішався такою помстою — не комусь одному, а всім краянам нараз. Але зрада хоч і порятувала йому життя, на віки вкрила великою ганьбою ім’я його роду.
Хоч і недовгим був час миру та злагоди, а все ж мереф’яни звикли до спокою: не доймали їх ніякі незвичні напасті, не тривожили розмірену працю напасники. Та недарма мовиться: коли біди найменше дожидаються — вона тут як тут. Не спить, не дрімає, не гає ні хвилини… Та ще й одна, як відомо, не ходить. І от, побратавшись зі зрадою, навертає чорний рій лиха на тихі простори…
Полуденної пори втомлені працею та літньою спекою женці, підкріпившись чорним хлібом та кашею з потовченим салом і часником, умостились на короткий спочинок, щоби набратися сили від матінки-землі й продовжити жнивування до вечора. Вдивляючись у погідний купол небес, не затьмарений жодною хмаринкою, завмерли вдоволені щедрим урожаєм хлібороби. Не перемовлялись між собою, дрімливо принишкли посеред стерні чи на межах, цінуючи малу хвилю спокою та слухаючи перегуки потривожених перепілок, які, не вгаваючи, скаржилися на свою долю у сподіванні, що добрі люди залишать-таки клин бороди перепілчиному родові. Сірі пташата розбігалися поміж стернею, розчулюючи серця потомлених женців.
Почувся журливий наспів. Це Софія, вгледівши, як перебігла повз пов’язаний снопик дрібна пташка, піснею висловила свою тривогу.
«Піть-пітьом!» — долинув жалібний зойк у відповідь, а за ним… голосно і лячно забили на сполох дзвони мерефської церкви. Зморені люди вмить посхоплювалися з місць. Прикипівши поглядами до курного шляху, занепокоєні женці ще звіддаля побачили: на Мерефу мчали татари. Умлівіч погідний день обернувся на пекло. Від поля з криком бігли нажахані люди, деякі — зі серпами у руках, так, як і були коло роботи, розліталися, наче мурахи, хто куди, аби вберегтися від удару чингала або неволі. А татари, підостроживши коней, мчали вперед, із диким криком та галайканням кинувшись навздогін. Передчуваючи щедру здобич, ординці вже подумки раділи скарбам та полоненим, яких поженуть як уярмлену худобу, на невільничі ринки. А золотий цвіт полів ламався, падав, волочився під копитами вершників, які чорним воронням зліталися на скору поживу.
У мереф’ян, проте іще жевріла надія на порятунок. Нажахані втікачі чимдуж бігли до церкви. Зведений руками старих козаків храм у мить чорного розпачу видавався їм надійним прихистком, здатним уберегти від біди. Намарне п’яний від самого рання дяк, розчепірившись на воротах храму, намагався перепинити людей, горлаючи:
— Изидітє от стен, даби враг нє разрушил святой обітєлі!
Люди чули його лемент, але не зважали. Смертельна небезпека гнала їх до святині. Дмитро Половець, дужою рукою відтрутивши дяка від воріт, розчинив їх навстіж:
— Жінок та дітей ховайте до церкви, а чоловіки ставайте в оборону!
— Дмитре, а ти?! А як же ти?! — Марія Половчиха, як розгублене дитя, вчепившись рукою за сильне плече чоловіка, боязко зазирнула йому в очі.
— Та не стовбич тут, жінко! Ховайся швидше! — Дмитро Половець вперше в житті спересердя відтрутив від себе жінку.
Марія, зіщуливши плечі, подалася за Софією та всіма іншими до церкви. А Дмитро, окинувши поглядом її змалілу постать, враз відчув докір сумління, нібито зробив щось неприпустиме. Йому стало невимовно жаль, що він, не добираючи слів, нагримав на дружину:
— Маріє! — гукнув навздогін, силкуючись перекричати довколишній гамір.
Жінка рвучко озирнулась на його голос, шарпнулася, спробувала вирватися з юрби, як ото, буває, знеможений потопельник ураз вигулькує з високої хвилі.
— Прости мене, лебідонько! — вперше так відкрито, перед чужими людьми, ніжно звернувся до неї Дмитро.
Квола усмішка затріпотіла на її обличчі.
— Прощаю, — ворухнула губами і вже за мить, відтиснена натовпом, опинилася за дверима храму.
Отець Григір став на порозі церкви. Тремтячою рукою тричі наклавши на зачинені храмові двері хрест, поспіхом промовив:
— Господи, сокрий та вбережи! Спасе, помилуй і спаси…
Потім подріботів до літніх козаків, що гуртувалися разом із безвусими хлопчаками біля воріт — там, де Михайло Діброва та Дмитро Половець квапливо давали розпорядження.
— Куме Дмитре, ставайте біля мене справа! А ви, сусіде Петре, разом з отцем Григором надійно тримайте ліву сторону! — гукав старий козак Діброва, чимскоріше виставляючи лінію оборони. — Інших закликайте у кільце, один за одним стійте щільно! І хто старший із хлопчаків, у третє коло того виставляйте.
— Возом бічну хвіртку підіпріть! — кинувся до безвусого юнацтва Дмитро Половець, бачачи, як хлопчаки зашпортались біля нового дерев’яного воза, не тямлячи, як і його застосувати для оборони.
— Жаль, що випряжений кінь залишився за воротами: далебі, не мине бусурманових рук, — бідкався отець Григір, бачачи, як доладний віз, зовсім нещодавно зрихтований мерефськими майстрами, водномить перетворився на оборонну перепону й хтозна, що залишиться з нього після всіх перипетій.
Сивоголовий Михайло Діброва, відчуваючи в лиху годину негаданий приплив сили та уявивши себе знову відчайдушним вояком, як у часи давньої юності, спробував навіть пожартувати:
— Ліпше б замість коняки до нечестивців втрапив дяк, а то, гляди, принишк собі за жіноцтвом і дітворою десь у закутку церковному… — та, піймавши на собі невдоволений позирк отця Григора, поважно додав для годиться: — Та що там казати, чому бути, того ніяк не оминути.
— Не до жартів нині, куме, — урвав зайві розмови Дмитро Половець, голосно закликаючи всіх до відважного спротиву: — Стоятимемо, хлопці, до останнього. Сил нам не позичати, чуємо під ногами рідну землю. З неї вийшли, в неї й поляжемо… Допомоги нам чекати нізвідки. Проте, уповаймо на Бога і биймося, — то, може, і пощастить нам…
В його словах мало було надії.
— Егей, не журися, куме! — перекрикуючи татарву, що вже домчала до церковних воріт, вдавано весело відгукнувся Михайло. — Ти десяток бусурман вкладеш, я — теж не менше. Іншим нашим побратимам дай, Боже, хоч би по сімці закатрупити — та й буде по всьому! Гарно жили на світі, то й помремо не згірш — сміючись, а не скиглячи. Чого боятися смерті? Поки живеш — її нема, а як умреш — тебе чортма. Чи не так, отче? — занісши стару шаблю над головою, гукнув безжурно: — Розімнімо кісточки, братове, та по-козацьки, та так, щоб ух!
— Егей! А таки розімнемо! — заохочені його закликом, мереф’яни хапалися до нехитрої зброї — брали серпи, вила, кілки, сокири. А дехто наготувався обороняти честь і віру голіруч, самими кулаками.