Іван Сірко, Славетний кошовий - Морозенко Марія. Страница 19

Його думки перервав схлип немовляти. На руках молодої жінки заплакала дитина. Коли б не це, козацький ватаг, певно, не розмірковував би ані миті. Та зачувши голос безневинного дитяти, вже не мав сили чинити вбивство. Вклавши у піхви шаблю, важко махнув рукою:

— Хто хоче — нехай залишається. Гнати, як невільників, нікого не будемо…

Звісивши голову на груди, повертався Сірко додому. Вів за собою великий ясир. За ним ішли й визволені. Але чимало звільненого люду зосталася на чужій землі. Ніхто силоміць не тягнув їх на батьківщину, ніхто не заковував у ланцюги. Вони залишалися там з власної волі. Не захотіли вертати додому…

У характерника Сірка на серці лежав преважкий камінь. Думав про полеглих під час битви, про сльози згорьованих матерів, які чекали їх удома і благали його, коли вирушав у похід: «Верни, козаче дорогий, нам дітей з неволі!» — думав і мучився. «Скількох українців яничари поклали до могили? Коли здіймали ятагани над їхніми головами, то не прислухалися до голосу своєї крові: народжені на цій землі, ніколи не мали її в серці. Це ж неминуче — і син зрадника-Чорноплота, якого я не повинен був милувати, і всі ці інші діти з ясними очима і темними тілами — згодом, підрісши, чорним лихом засіватимуть землю предків. Вона їм буде чужа! Бо ж їхні рідні батьки зреклися її… Запроданці, кляті!»

І ось уже люто картав себе Сірко за мимовільну слабкість: «Ні! Я зробив не так, як потрібно було. Помилився я, ех помилився… Треба все виправити. Негайно!»

Смикнув за повіддя Сивогривого:

— Відіслати молоде козацтво на справу! Вирубати зрадників до ноги! Не дамо бусурманам плодитися на погибель українського люду!

…Коли вже було по всьому, Сірко під’їхав на місце страшної кари і, ставши на коліна, глухо промовив: «Простіть, сараки, нехай на Страшному Суді розсудять нас»… І враз осікся: серед трупів упізнав сина Чорноплота — широко відкритими очима мертвий хлопчик дивився на нього. В очах тих навіки закарбувався жах. І раптом промайнув у них відблиск далекого минулого: купальська ніч, багаття, і він сам, Іванко Половець, ще зовсім дитина, збитий підніжкою молодого зухвальця Тараса, лежить в гарячий золі, а над ним чутно кпини, навздогін яким лунає його голосне запевнення: «Як я виросту, то поб’ю тебе!..».

ТРИ ЧИСНИЦІ ВІДЛІКУ

Це був важкий похід… «Благе діло», — так сказав про страшну кару для відступників отаман Гуня. А в Івані після того щось ніби надламалося. Кривавий гріх мучив його душу, хоч він начебто безжурно оповідав цілком здоровому Вербовикові подробиці тієї виправи. Сірко тихо запевнив сліпого:

— Я відплатив твоєму кривднику і всім тим, хто стояв за ним…

Великодушний юнак тільки й мовив:

— Бог їм суддя.

Та розмова із другом не полегшила непосильної ноші. Сірко знову не спав ночами. Щойно склеплював повіки, чорним воронням зліталися до нього зусібіч жахні думки, а потім враз спалахували дві ясні цятки — навіть не бачачи очей, чув на собі їхній світлий пронизливий погляд. Невинно убієнна дитина жадала помсти…

Ніхто з людей не міг допомогти йому загасити пекельний вогонь роз’ятреного болем серця. Навіть і найближчі. Ні дружині, ні матері не переповів козак усього до крихти — не смів звіритися у своєму гріхові. Характерникам Пугачу та Вітрогону теж не хотів розкривати про свої почуття. Втім, мудрі наставники усе збагнули самі, проникли у глибінь його розпачу та запізнілого каяття. Збагнули й мовчали — ні осуду, ані виправдання не чув од них. А хотів почути. Понад усе хотів почути, що вони думають про його вчинок. Мусив хоча б із кимось поговорити про це. Мусив вихлюпнути перед спорідненою душею повноводий струмок своєї гіркоти. Тому й зібрався до Роди. Лише вона могла відчути, як бринять найтонші струни його душі. Перед нею не треба була критися з найпотаємнішим. Рода розуміла його, як ніхто інший.

За тиждень після того лиховісного походу характерник Сірко, осідлавши Сивогривого, стрілою помчав на Перевозькі хутори.

Волхвиня звіряла свій лік. Рахуючи прожиті літа, як стужавіле зерно, завбачливо зазирала у майбутнє. Відхиляла завісу незнаного. Дивилася і бачила, яким невтішним шерегом втрат тягнеться її будучина. Нелегко їй було, ой нелегко…

За своє довге життя Рода зазнала чимало лиха. Найперше: відійшли на інший світ батьки. Одне за одним подалися на береги вічності, залишивши їй у спадок невигойний біль… Через кілька років після того Рода втратила кохання — поклала у домовину нездійсненного дівочі мрії та молодецьку жагу. Їй тоді було сімнадцять, йому стільки ж. Він був сином-одинаком, для якого батьки надбали гарні статки. А вона не мала посагу. Однак він любив її. Стільки ніжності виповів біля заколисаної верби. Стільки щемливих слів сказав їй, одній-єдиній, виціловуючи палко вуста. Літньої ночі цілував її, а восени одружився на іншій…

Покинута і осміяна, вона не мала снаги жити далі. Нічної пори, як одинока вовчиця, вила від нестерпного болю, ледь не наклала на себе руки. Коли б не дитина, яка забилася під серцем пропахлої сльозливими дощами осінньої ночі, закликаючи молоду матір до життя. Спершу, спантеличена негаданим набутком, Рода зі страхом думала про те, що буде з нею, щойно люди дізнаються її таїну. Покриткам тут немає пощади… Тож, зрідка виходячи на люди, Рода стягувала живіт широким тугим пасом. А пригадуючи слова покійної матері, що немає у світі нічого дорожчого за дівочу честь, дні й ночі гайнувала на запізніле каяття. Страх, немилосердний порадник самотніх та зневірених, наповнював її душу по вінця. Рода корилася йому. Боячись жити і не сміючи вкоротити собі віку, роз’ятрюючи душу відчаєм, вона, певно, збожеволіла б, якби не білоголовий старець. Сірого листопадового дня він став на порозі темної хати, тримаючи у руках палахку жаринку — у темряву вбивчої ночі приніс цілюще сяйво дня. Вразив Роду тим, що знав про неї більше, аніж вона сама. Нічого не розпитуючи, виклав усе, що мучило її. Порадив, як бути і що робити. Рода довірилася йому. Плачучи, стала перед ним на коліна. Ніби у рідного батька, вимолювала в нього прощення. Білоголовий старець мовчки підвів її за тремтячі руки і допоміг зібратися у далеку дорогу. Так Рода оселилася у мерефській хащі. У прадавній хижі, яка стояла там уже хтозна-скільки довгих літ і у якій жили, покоління за поколінням, вигнанці-волхви. Ті, що не зреклися тисячолітньої віри, не охрестилися, як свого часу Родин рід, втративши свої кревні начала, розпорошивши в суєтності буднів глибинні знання. І тільки Роді судилося відбути навернення. Негаданий рятівник, волхв на ймення Богодар, наречений так на честь далекого праотця свого, огорнув її турботою. Як до журавки з перебитим крилом ставився до молодої жінки. Лікував її тим, чого вона потребувала найбільше — спокоєм та сповідальним тихоплином розмов. Нічого не розпитуючи, розповідав про витоки їхнього роду і про те, як він сам, рано залишившись вдівцем та втративши синів — малолітніх близнят Яра і Світовида, підступно вбитих серед білого дня відступниками від правічної віри, — довго шукав хоча б когось із загубленої рідні, аби передати наступникам свій дар. Бо без цього волхв не знайде шляху до вічності. Відтак, напитавши сподіване третє коліно роду, він може нарешті звільнитися від столітнього тягаря. «А я?!» — злякано перепитала Рода, і старець вдоволено посміхнувся: в її тремтливому голосі чулася тривога за власне життя. Рода готувалася стати матір’ю. І коли настав час, Богодар узяв на руки новонародженого хлопчика. Подивився на нього і зронив сумовито: «Три чисниці… наміряно». Рода вчула ці страшні слова. Проте геть ослабла після пологів і не відала, про кого мовилося — про неї, чи про дитину. Немовлятко померло за три дні…

Рода більше не знала ні кохання, ні материнства. Сторонилася людей. Не відкривала свого серця нікому, крім старого ворожбита. Він полюбив її, як рідну дочку (власне, вона й була йому ріднею по лінії матері). Тому не раз відкривався їй щиро, закликаючи: