Іван Сірко, Славетний кошовий - Морозенко Марія. Страница 26

«Кращих поміж мерефських дівчат немає», — вдоволено думає Іван, оглядаючи доньок. У кантованих куцинах із позументами, в барвистих вінках зі стрічками, вони виглядають, наче дві лугові квіточки.

Прискіпливим поглядом змірює доньок Іван та раптом помічає жаль на личку молодшої. Батько здогадується, про що думає Катря. Сирота Сербин не має спадку. Доведеться відразу ж прикластися до неустанної праці. Але то нічого. Коли б охота, то все буде, як у людей. Слава Богу, руки й ноги здорові та цілі, сила молода в тілі є, а в роботі жваві обоє. Було б чим журитися! Зрештою, й ми не бідного роду. Гуртом відбудуємо хату в дворі Сербинів, та й буде родина ближчою — через тин. Докладемо Катрі щось поверх посагу, аби тільки молодята гарно між собою ладнали. «Все у тебе добре буде, донечко, — підбадьорливо киває головою, спіймавши на мить замислений погляд Катрі. — Хіба ж то годиться на власному весіллі журитися? Ще люди подумають, що батьки силоміць дівча заміж випхали. Е, ні! Негарно сумувати біля молодого», — Іван крадькома сварить доньку. І та, запримітивши батьків погляд, стріпує головою й усміхається. «О, це вже ліпше!», — не приховує вдоволення Сірко.

Весілля вдалося на славу. А що вже харчів настарчено! У центрі столу, як водиться споконвіку, пишаються весільні короваї. А поряд на столах — сила-силенна страв, наготована умілими мерефськими кухарками: м’ясна та рибна юшка, куліш, гречані млинці, печеня, локшина та лемішка, заправлена конопляним насінням, пундики, макові шулики і сластьони. Сивухи, медовухи, варенухи та калганівки — цього добра господарі теж чимало припасли.

Марія догоджає весілянам — щоб усім гарно пилося і смачно їлося. Софія теж забігана. Та клопоти — це ніщо проти радості за те, що біля дочок стали гарні чоловіки, справжні козаки. Сірко й собі ласкаво поглядає на молодят. І тільки в якусь мить у його очах зблискує жаль. Він шкодує, що не вмовив Роду бути на весіллі. Стара волхвиня навідріз відмовила. Це її право — хоч і суперечило воно його бажанню, він не мав сили їй протистояти. Рода віщувала його донькам гарну долю.

Зичать щасливого родинного побиту молодим і весільні гості. А дзвінкострунні музики закликають усіх охочих до танцю.

У метелиці рівних Петрові немає. Так само як і в гопакові. Як вихор, носиться він подвір’ям, зваблюючи то ту, то іншу дівку, але ж ніяку на танець не запросить. Дарма, що дівчата, немов, заворожені, не зводять очей із палкого парубка.

— Перетанцювати нашого Петра ніхто не годен! — вигукує старий Дмитро, намагаючись перекричати звуки скрипки. Від цих слів іще більший смуток розливається в дівочих серцях. Петро не має з-поміж них обраниці. Хоч і не пихатий, та не зізнався у коханні жодній, хоч нічиїх надій і не розбив. Всі мерефські дівчата снили таким нареченим. Та він, нібито на глум усім їхнім сподіванням, задерикувато заводить посеред танцю:

Та ось стихає гучна музика, Дмитро Половець закликає всіх до тиші. Він виводить на осоння славного гостя — співця козацьких дум Тараса Вербовика.

— Нагадай, брате, — звертається розчулено старий господар дому, — усім нам нагадай, якого ми роду-племені. Потіш козацьку душу славною піснею.

Тарас Вербовик неквапом торкається струн кобзи.

Тарасові співи розчулюють серця гостей. Забувши на мить про весілля, кожний думає про наболіле. Дмитро Половець змахує непрохану сльозу, пригадуючи своє щасливе козацьке літування. Марія, не криючись, плаче ридма. Тужить за дівчатами, які ось-ось підуть із двору. І водночас пригадує померлого внука, Романка. Він би зараз був за парубка і віддавав би своїх сестер заміж, брав би щедрий викуп за обох.

На Софіїному обличчі теж видно було жаль. Слухаючи наспіви кобзаря, вона бачила свою долю — більше розлук, аніж стрічань із коханим, судилося їй. І така ж доля чекала на її доньок. Жони козаків іншої не відають.

Іван Сірко розумів, про що міркує дружина, і почувався винним перед нею. А водночас хотів би виправдатись: адже кохає її щиро. За всі роки, прожиті разом, ніколи не помислив про зраду, був вірним їй і своїй козацькій долі. Непростій, болючій, мінливій…

ПРИРЕЧЕНИЙ НА ПЕРЕМОГУ

27 липня 1657 року не стало Богдана Хмельницького. У ті скрутні часи розмислював Іван Сірко про непрості державні справи…

— Батьку, про що міркуєш кожної ночі? — якогось світання стурбований Петро став перед ним.

— Не знаю, як бути, — зізнався той.

— Ти… і не знаєш? — Петро не приховував подиву. Уперше чув таке від батька. Здається, що завжди і скрізь він знав, що робити. Що ж сталося нині?

Сірко, ніби прочитавши синові думки, втомлено мовив:

— Хмель зарано пішов від нас. Смерть його — велика засторога.

— Для кого?!

— Не тільки для козаків, сину, а й для всіх українців, в обороні яких ми стоїмо.

— Про що ти?! — голос Петра на мить затремтів.

Сірко пильно подивився на сина:

— Сядь, — вказав на стілець. — Те, що почуєш від мене тепер, я не говорив нікому. Але ти — мій син і тому я тобі довірюся…

— Все почуте залишиться поміж нами, — похапцем перебивши батька, твердо пообіцяв юнак.

— Я знаю… — Сірко спинився біля столу, мить помовчав і раптом сказав те, чого син зовсім не чекав почути. — Гетьмана вбито московською рукою.

Важка мовчанка зависла довкола. Батько невідривно дивився на сина. Син у відповідь — розгублено. Потім Петро перепитав схвильовано:

— Ти певен?

Сірко ствердно схитнув головою.

— Отрута?

— Гірше — зрада.