Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 21

— А хто, помисли собі, маючи до мене милосердя, міг сплатити такі гроші? А тепер гетьман хоче купити нас за каптани. — Ліва брова кошового підвелася вгору, виказуючи його гнів. Отаман був грізний, на його темної бронзи обличчі, як і перше, не здригала жодна риска, але воно пашіло вогнем.

Запала тиша, аж було чути передзвін ковальських молотів та голосне гахкання довбні — хтось забивав палю. На ту мить сонце зайшло за хмару, в світлиці примеркло й стало незатишно.

Злість поймала Сірка. Це була задавнена, як зашкарубла незагойна рана, злість. Вона не пронизувала наскрізь, як бувало, коли спалахувала раптово, мов порох на полиці, засліплювала в одну мить. Тільки та мить і була для нього важкою і небажаною. Намагався не віддатися на волю гніву, як то трапляється, коли людина пускається берега, розпалює сама себе, яріє, почуває в тому насолоду, — насолоди від того не почував. Він гасив гнів, од того вогню засвічувався інший вогонь — гіркої іронічності, кпину. Опріч того, зараз Сірко подумав, що оця його війна з гетьманом через посла — марниця, й замовк. Погляд кошового промовляв, що має справу з лакеєм. Посол, боячись цього слова, прочитавши його в очах кошового, зіщулився, аж поменшав. Бачив, що зарвався, малів на очах. І крутилася Сіркові на мислі, вироювалася думка, яка закільчилася по дорозі до канцелярії: гетьман і Ромодановський — одне, а нарід — інше. Січ од віку стояла за поспільство. Старшини ж обома ніздрями ловлять запахи, які несе їм ляський вітер, а тим часом з воєводами обдирають те ж таки поспільство. Вже майже по всіх великих містах стоять царські гарнізони. Те — супроти угоди, яку уклав Хміль. Отож і спробуй дійти з ними згоди, домовитися по щирості. А з ким нині можна дійти згоди? Чи є така сила, яка чинить без обману?

Кошовий постояв хвилю й сказав тихо і владно:

— Шкода мені слів, гетьман все одно не впустить їх у своє серце. На замку воно в нього. Йдіть, посли, у ванькир і чекайте нашого рішення.

Побачивши в очах Заволоки панічний жах, додав, опускаючись на лаву:

— Ми люди вольні, послів не зачиняємо, послами не торгуємо. Хоч кинули ви на наші голови немало лихих слів. Просто беремо речинець для розмислу.

Цими словами заспокоював і застерігав воднораз. Намагався перебігти дорогу тому, що могло виплисти з оцих перетрактацій. Його обійняла тривога, дума кружляла, як поранений крук. Подосадував на себе. Не треба було дратуватися. «Але ж і псяюха», — згадав Черняченка й знову скипів гнівом.

Посли виходили у бічні двері, а з сінешніх виткнулася чубата голова Лавріна Перехреста, джура кликав до себе кошового.

— Пане кошовий, — приступив так близько, аж Сіркові залоскотало од його подиху в вусі, — царевич казиться, до послів поривається. Хлопці вже геть ухоркались, не можуть втримати його… З ножем кидається. Послали мене, аби вас покликав.

— Принесіть послам сирівцю та вина, — гукнув кошовий у прочинені двері, — а я небавом вернуся.

Вартовий козак просив Сірка, аби не заходив до оскаженілого царевича, але кошовий відтрутив його.

Симеон сидів у келії при церкві на оббитому шкірою позолоченому стільці, пом’ятий і пожмаканий, неначе щойно вирвався з кулачного бою. На його вродливому обличчі погасли рум’янці, в очах чорною кип’ячою смолою світилася злість. Обличчя в нього теж пом’яте й трохи спите; хоча кошовий наказував не давати йому горілки, сердобольні запорожці все ж частували нишком.

Дорогий, лазоревого сукна каптан на Симеонові був розірваний під пахвами, на підлозі келії валялися золоті ґудзики й стягнений зі столу шовковий обрус. У правій руці Симеон тримав довгого вузького турецького ножа, якого вихопив у вартового, й через те до келії тепер боялися заходити. Кошовому було шкода дорогої одежини, яку справляли на скарбні гроші, й стало прикро.

Симеон побачив отамана, скочив на ноги. Стояв наструнений, ворохобний, запальний, гарний у гніві, рвійний, як вітер. Ще мить — і кинеться на Сірка, як допіру кидався на охоронців. Царевичу двадцять літ, статурний, гарний лицем, а вдачею гарячий і погордливий. Покусував нижню губу, метав з очей іскри.

Сірко дивився на Симеона гнівно й трохи насмішкувато. В душі щось кришилося й осідало на дні холодним інеєм. Знав — бо — Симеон на нього не кинеться, тільки кричатиме и тупотітиме ногами. Так може кричати той Симеон, який видає себе за царевича. А справжній Симеон — самолюбний, скрадливий і лукавий — потерпатиме в страхові. А може, й кинеться з ножем. Либонь, довів себе до краю. Кошовий ножа не боявся. Нікчемного царевича послала доля, але де ж узяти іншого? Отаман пригадував того Симеона, котрий тільки — но приїхав на Січ і ще не знав, як йому вестиметься тут. Втомленого, настороженого, сумирного й задумливого парубка у старій шапці й телячому, з невичиненої шкіри, кунтушику, він шукав захисту, і кошовий тоді щиро пожалів його. Симеон прихилився до нього, як до батька, навіть заплакав розчулено. І Сіркові заболіло серце: було шкода хлопця, знеласкавленого долею. Та й попав Симеон на ту мить, коли Сірко, повернувшись з походу, споминав тих, що погинули, й жалів усіх покривджених, усіх старців, усіх сиріт. У такі хвилини він взагалі ставав розчуленим і наївним, як дитина, соромився себе, намагався сховатись од людських очей, намагався вчинити якомога більше добра. Захистити Симеона — хіба то не богоугодне діло?

Але щойно Симеона визнали за царевича, як з того телячого кунтушика почала вилущуватись інша подоба.

Кошовому вже давно не болів цей парубок, просто лишився Симеонів замір, яким хотів покористатися для коша. Десь трішки — трішки ворушився до нього жаль як до людини — скаліченої, невдатної, але й злої.

Симеон ще раз подивився кошовому в очі й дещо упокорився. У Сіркових очах прочитувалася непохитна воля. Вона висвічувалася в них не часто, але коли в зіницях спалахували синюваті іскри, погасити їх не вдавалося нікому.

Симеон дихав важко, на губах — піна.

— Чому мене не пускають до послів? — закричав Симеон, і лице його перекривилося у гніві, і то був гнів не простої людини, а людини владної, зарозумілої і пихатої. Симеон вельми довго носив цареву печатку й прийняв стільки поклонів, що вже й сам майже вірив, що він — царевич; все переплуталося в ньому: нахабство, страх, надія на щось велике, в що вірив і не вірив, нудьга і туга й нарешті жадання помсти за оце марудне чекання, а кому — й сам не знав.

Сірко неквапливо зняв шапку, низько, як те й велів закон, вклонився царевичу — од того аж закололо в печінках, — помахом руки наказав вийти двом козакам, що стояли при одвірку. Так само повагом сів у фотель по той бік столу.

— Поклади ножа… а то поріжешся, — мовив. — Буде вава.

Симеон скажено крутнув чорними зіницями очей.

— І не витріщайся… Ну, заріжеш мене, а далі що? Хто за тебе заступиться? Хто тобі краму на штани дасть?

Симеон неохоче поклав на лаву ножа.

— А тому, Симеоне, не пускаємо, що нерозумний ти єси, — казав далі, зітхнувши. — Та посли розлузають тебе, як плюсклого горіха. Я сам, прости Господи, плутаюсь у твоїх повістях, а посли впіймають за хвіст на третьому слові. Ось послухай, які висвідчення привезли вони…

Сірко стелив мову неквапливо й важко, і під вагою його слів Симеонові плечі опускалися нижче й нижче, кулаки розтискалися, і царевич похилився до стіни. Тільки кошовий і мав над ним владу, тільки він і вмів погамувати його гнів. Але по хвилі оскаженів знову, куснув кулак, очі його стали як дві жарини:

— Про що дізнаються, отамане? Я царевич… Ось напишу батюшці листа, й він сам пришле по мене…

Царевич почервонів — але вже не з гніву. Сталося так, що він мовби порушив мовчазно злагоджену гру. Симеон знав, що Сірко давно про все здогадався, але обоє вдавали, буцім кошовий нічого не знає й приймає його за царевича зі щирою вірою. Так було на людях; залишившись наодинці, вони цієї гри не продовжували, хоч і не зачіпали в розмовах Симеонового минулого. Сіркові те було неважко — розколупати Симеона до найменшого зернятка душі, іноді й кортіло розпитати в парубка про його минуле, про всі злигодні, одначе не дозволяв собі того. Тоді б вони стали маленькими змовниками, мовби крадіями, він би споганив свій великий замисел і споганив власну душу. Симеон був для нього мовби значком, прапором, і не більше. Донині він навіть не дозволяв собі подивитися в його очі значуще, промовисто — мовляв, знаю, хто ти є; те знання тримали обоє в найглибшій глибині і не випускали нагору. Тепер Симеон порушував німу умову гри, але Сірко тільки рукою махнув: