Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 32

Виноград — боже дерево, і є в ньому якась таїна, вона звідти, з Греків, з Риму, з глибини віків; сік, який тече в виноградній лозі, — сік життя людського. Хоч може перетворюватись і на сік глупоти, безголів’я, що незрідка спостерігаю тут. А ще в тих садах росли інші дерева: мало знані в нас абрикоси, грецькі горіхи, мигдаль. Я не великий ласун, але мені було цікаве саме їхнє проізростання на нашій землі.

Сталося зі мною все те дивне сум’яття недавно. Раніше мені думалося, що моє призначення — книжна і келійна мудрість, я навіть подумував про монаший постриг, а вийшло он як. Душа моя квилить і страждає, я став нетерпеливий, дратівливий і нестриманий. Вчора вперше круто відповів одному попику з підмосковної церкви, він обізвав мене сатанином, а я — його, ще й роги чортячі показав над його лобом, і тоді на мене накинулися старці з паперті Миколаївської церкви, перед якою те чинилося, і ледве я втік. Попик той, очевидно, з Аввакумового воїнства. Чимало їх тут таких, налітають на нас, кажуть, що привезли ми їм за наущеннями єзуїтів неправдиву науку, що в книгах (у Божих книгах!) віри немає, вона, мовляв, у кожному з нас, яка є, така й є, такою її Господь і приймає, що навчителем віри може бути кожен, у кого ця віра міцна, — все це йде від темноти ума їхнього, а не од світла божого. Так, всі люди єдино суть у Бога, але мають вони бачити Бога в одній подобі і мають справляти молитву по книгах, апостолами написаних. А їхні, сиріч місцеві, книги, переписані сотні разів неграмотними дячками, несуть єресь. І розкол спричинили не книги наші, не Фукідідова «Історія» і «Римські діяння», які ми привезли з Києва, а темнота й неграмотність їхня. І хрещення триперсте єдино правильне: адже Бог у трьох лицях єдиний і вічний на землі й на небесах, і пізнати його по — справжньому можна світлом розуму, а не світлом тьми, бо вона до вподоби тому, чийого імені не називаю, але хто в ній і сидить. А що вченість викликає спротив, то в тому дива немає, так уже ведеться одвіку, що проти слова істини, проти слова вченого піднімається палиця яко аргумент остаточний і найповажніший.

В монастирській церкві заблаговістили до вечерні, чернечий дзвін завжди печальний і суворий, в моїх грудях він відбивається неспокоєм і тривогою. Колись він кликав мене до упокори, а тепер навпаки. Так, я не знаю, що діється зі мною: щось вар’ює мною, й гне, й пориває в невідомість. Скоїлося таке зі мною не випадково, либонь, я зрозумів це з прозорою, віщою ясністю, — так почуваються осінньої пори журавлі, віковічна невідома сила пориває їх і кличе в дорогу. Дорога мене й страхає: чоловік я хирлявий здоров’ям, тягар доріг для мене тяжкий, життя моє нині затишне й сите, але я не можу більше вдовольнятися ним. Мій колишній учитель щойно побачив мене сьогодні, одразу запитав:

— Тебе хтось спокушає? (Запитав те саме, що й отець Симеон, але зовсім інакше. Печально, з розумінням).

— Світ, — відказав я.

— Світ — це диявол, — мовив отець Єпіфаній, але знову ж не застрашливо й не осудливо, а співчутливо. — Але не бійся.

Отець Симеон бачить мене щодня й не помітив нічого, а отець Єпіфаній прочитав мої тривоги одразу. Мені те не дивно. Надто вони різні, отець Єпіфаній і отець Симеон, хоч достоїнствами рівні і кличуть до тих самих істин. Я розпочинав службу в отця Єпіфанія; на той час отець Єпіфаній Славинецький, який уже много літ прожив у Москві, попросив привезти йому з Києва нових книг. Я повіз їх з одним монашком, монашок вернувся, а я залишився в Москві. І вже гарую чи раюю майже п’ять років. Спочатку жив у отця Єпіфанія, а потім пішов до отця Симеона з Полоцька. Ниньки вони вдвох сидять у келії нашого ж таки Андріївського Преображенського монастиря, п’ють чай і ведуть бесіду, яку мені знати зась, хоч і кортить, а я сиджу в своєму прикомірку, мараю папір чорним, з дубових бубок, чорнилом і думаю про них. Яко тьма різна є від світла, так одна людина відрізняється від іншої. Очевидно, сія моя мисль неправдива. То більше, обоє несуть світло. Обоє чеснії Божії слуги. Тільки Єпіфаній слугує Богові через людей. Хоче вивести їх з тьми, просвітити, щоб очима зрячими, а не сліпаками, дивилися на Бога і світ. Про вченість і доброчинність отця Єпіфанія цар Олексій почув від постільничого свого боярина Федора Ртищєва й запросив його, а з ним ще тридцятеро київських колегіантів до Москви для виправлення богослужбових книг та для заснування в Чудовому монастирі греко — латинської школи, що той і вчинив з Божою поміччю і тривалий час був її ректором. Перший мій учитель заснував і друкарню, й видрукував у ній книжки свої «Громадянство звичаїв дитячих», «Філологічний лексикон», чимало книг проповідницьких, а також перекладені з грецьких та латинських оригіналів «Служебник», «Часослов», Псалтир, «Скрижаль», «Мінеї», «Правила святих апостолів», Біблію і многії іншії, а також творіння Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна, Івана Златоустого, чимало житій святих, Фукідідову «Історію», громадянство й навчання, географію, анатомію, книгу лікувань та багато розважальних світських книг, о яких і не чувано було в цій стороні. Цим опікувався патріарх Никон, і пережив отець Єпіфаній Никонове вознесіння й падіння, терпів і терпить всілякі напасті, кпини та погрози люду темного, жар, який колись розпросторювався од царя й зігрівав мого учителя, потім перегорів у попілець, але учителя те не страхає й не хвилює вельми. Не так він живе, не така він людина. Йому не треба нічого, аби тільки ближній пізнав те, що знає він, аби душа його ставала кращою й підносилася до вищих сфер. Платою за труди для отця Єпіфанія є саме добро, яке робить ближньому, плата — сиріч благодать власної душі. Мабуть, це теж плата: гарно думати, гарно почуватися, виводячи людей з тьми. В такий спосіб учитель возвеличується над ними? Того не помічав.

Отець Єпіфаній несе добро словом, інакше він його нести не вміє, та воно, інше, й не потрібне йому. В цьому бачить смисл життя. Не в тому, щоб нагодувати і одягнути сироту, захистити правого од злого меча (меч вважає зброєю сатани), в казаннях своїх рече про співчуття й милостиню, закликає любити і жаліти пастуха і ратая. Маленький, сухенький, з сивими, що стирчать пучками, неначе ковила, вигорілими на чужині бровами, хоробро обстоював Никона, намагався захистити його перед царем і перед темною товпою, жертовно ставав поперед патріаршого трону, й диво дивнеє, що зацілів. Всю роботу богослужбової реформації сповнили отець Єпіфаній з товаришами, Никон в усьому поклався на сумлінність його, Никон громи метав, влади допинався, яка, влада, й згубила його — прийняв титул великого государя, а Єпіфаній з учнями тьму розвіювали. Кажуть: влада од Бога, а самі її хапають, ніхто ту владу випустити із рук не хоче, за неї доходять до найбільшого гріха, я вже на те надивився. Никона немає, а світло, засвічене киянами, сіяє на всю Русь. Темні люди, побачивши, що цар, нині хворобами згнічений, пухлий і злий (тишайший, а стає злий, може, й праві письменники римські, які кажуть, що влада перероджує всяку людину в поганий бік), відвернув свій вид від Єпіфанія, починають кричати, що, мовляв, Никон зслиз, а чого закони його живуть, він же сатанин, чого киян і досі не прогнали з Москви, своїм виправленням книг вони зіпсували не тільки багатьох простих людей, а й чимало святих поробили дурнями: називають світло нашого вчення єретичним і погрожують згладити нас зі світу. Вже й людці страшного приказу таємних справ шнипають біля наших келій, — це той приказ, про який Пліній Молодший писав у «Панегірику Траяну», перекладеному отцем Єпіфанієм. За Траяна подібних людців було зібрано з усієї Римської держави, посаджено на вутлі, поламані кораблі й, коли розгулялася буря, пущено в море. Вони страшно заломлювали вгору обличчя, зводили руки, але Траян сказав: нехай пливуть, нехай самі спізнають лиха, яке чинили людям. Отець Єпіфаній стійко зносив і зносить усі кривди, всю наругу.

«Укріпімося в правді своїй, — каже, — пишаймося тим, що й іншим сусіднім народам смисл науковий даємо. Вони нам віддячать колись». Патріархи вселенські й інші люди, які проїжджали через наш край, казав він, оповідали, що стільки грамотних людей нема більше ніде в світі. Після розколу тут, у Москві, всі живуть в страхові, один Єпіфаній, здається, нічого не помічає.