Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович. Страница 11

Але для нас, школярів та гімназистів, Кракідали були цінні тим, що там на книжкових ятках можна було купити, окрім книжок і шкільних підручників, «брики» — різні брошурки з перекладами латинських і грецьких текстів та зі скороченим викладом класичних романів, які увільняли нас від читання твору. Брики було суворо заборонено шкільною владою не лише приносити до школи, а й читати вдома, бо вони хоч і полегшували учням життя, але знецінювали самостійне вивчення класичних мов, однак ми, добре роззирнувшись, чи нема поблизу якогось учителя, частенько провідували буду рябого Нухима, який любив таких міґлянців, як ми, і до купованого брика завше додавав якийсь непотріб — старий затертий кримінал чи видерту звідкись ілюстрацію битви з бурами — які ми потім могли викинути, але завше мусили прийняти цей дар з награною вдячністю, бо це гарантувало нам прихильне ставлення на майбутнє. А ще ми купували там твори Карла Мая про Віннету, Олд Шургенда і Шаттергенда, передаючи із рук в руки, ховаючи на уроках під столами, Карл Май був на першому місці серед усіх, хто писав на пригодницькі теми, бо його твори будили фантазію і захоплювали.

5

За вікном — ще тепла осінь, на деревах Клепарівського парку вовтузилися ворони, стріпуючи ранкову росу, старий Йосип Мількер стояв, спершись на підвіконня, і вбирав очима той похмурий непривітний краєвид, мовби намагаючись його сфотографувати, але насправді милувався тією місциною, яка була для нього неймовірно дорогою. Тут минуло його дитинство і юність, ця Гицлева гора пам'ятає стільки подій, усі ці дерева з воронами, вони ж були й тоді… тоді, коли євреїв з Клепарова виганяли з будинків і змушували переселятися на Замарстинів, бо ґетто мало таку ж властивість, як і шагренева шкіра, і він тоді так тужив за цим краєвидом, за грабами, кленами і ясенами, що мали повні голови воронячих гнізд і омели, бо з вікон нового помешкання бачив лише залізничний міст, де з часу до часу торохтіли військові потяги і товарняки, і який прозвали Мостом Смерті через те, що під ним був шлагбаум і стояла варта, як при брамі до пекла, когось вона випускала і впускала, а когось відправляла в безвість, на таємничі Піски в Лисинецькому лісі, а там, на Гицлевій горі, розквітала омела, і розквітала не весною, а в лютому, коли ще стояли сніги, і він щойно тоді, на вигнанні, відчув, наскільки вона йому була мила, як бракувало її блідо-рожевого цвіту там, у чужому будинку, де в одному покої мусили вони тулитися вшістьох, здригаючись від кожного гуркоту, від гучного тупотіння ніг, від звуків команди, від клацання цинґлів, а постріли… постріли уже їх так не лякали, постріли лунали на віддалі, до пострілів усі вони звикли… навіть тоді, як опинилися в Янівському концтаборі. Далі стрічка спогадів урвалася, замерехтіли чорні нерозбірливі кадри, і Мількер уже побачив себе знову на рідному Клепарові, у батьківському помешканні. Багато речей за той час, поки він був відсутнім, пропало, щось забрали німці, щось — визволителі, а щось і сусіди, але дещо й залишилося — старих меблів ніхто не хотів, а під шафою під підлогою вдалося заховати найцінніше — скрипку й альбоми з фотографіями, Мількер частенько розглядав ці знімки, де була зображена уся його велика родина, його друзі, кохана дівчина, усіх їх давно нема серед живих, але він іще пам'ятає їхні голоси і, заплющивши очі, може відтворити. Ось гукає з вікна його мама: «Йоселе! Йоселе! Марш до хати! Учитель прийшов!», о, та як же можна забути пана Каценелєнбоґена з його деренчливим і гаркавим голосом, ось він у всьому чорному, схожий на крука, довгі худі руки, здається, у будь-яку мить стріпнуть у повітрі, і він злетить, і згори почне вбивати своїм дзьобом у голову горопашного Йоселе таємні знання, а ось сестра Лія і Рута, його дівчина, збирають квіти на Кайзервальді* і заливаються дзвінким заразливим сміхом, таким, що не піддатися йому неможливо, а там — на ряднині його друзі влаштували пікнік, і, здається, навіть запах смаженого м'яса на рожні долинає зі світлини… Під підлогою вдалося переховати і дещо з посуду, а головне — горнятко у вигляді товстенького пампулястого хлопчика — з нього він пив у дитинстві молоко, більше він з нього не п'є нічого, але горнятко стоїть за склом у старому креденсі і єднає його з покійною мамою, яка наливала в те горнятко тепле молоко, додавала ложечку меду і приносила йому щовечора, а коли він хворів, до молока додавала ще й масла і соди, він кривився, але пив, а тепер, коли він дивився на те горнятко, то здавалося, що дитинство не перестало в ньому жити, й коли він заплющить очі, то почує голоси своїх друзів, які кличуть його грати в м'яча.

Він жив скромно, даючи приватні уроки музики, коштів на життя вистачало, але Мількер був книгоманом, підтримував зв'язки з букіністами Києва, Москви, Вільнюса, а що на старі книги грошей бракувало, то займався ще й спекуляцією, як тоді казали, бо відвідував нелегальні книжкові базари, які переслідувала міліція, а тому задля конспірації у 1970—1980-х роках доводилося часто міняти місце зібрання книголюбів. Коли міліція влаштовувала облаву, всі миттєво розбігалися, часом навіть залишивши книжки. Один час вони збиралися власне на Гицлевій горі довкола пам'ятника страченим польським повстанцям, і Мількер згадав, як узимку міліція зусібіч рушила на гору, усі кинулися навтьоки, слизькаючи на снігу, що його розковзали дітлахи, дехто падав і котився вниз, книги розліталися на всі боки, але Мількер не розгубився, він, сівши зверху на торбу, повну книг, з'їхав на ній, як на санях, міліціонери намагалися, розчепіривши руки, затримати його, але він промчав повз них, як вихор, зупинившись якраз біля своєї брами.

Авжеж, із Гицлевою горою у нього чимало спогадів, адже там, на самім чубку, він уперше поцілувався з Рутою, по-справжньому, а не так, як вони цьомкалися перед тим у щічку, а ще йому пригадалася легенда, яку чув від бабусі про походження назви гори. Бо ж там, якраз під Гицлевою горою у яру, геть зарослому бузиною, у глиняній халабуді жив дуже жорстокий гицель, який виловлював собак і котів та здирав з них шкури. Але якось він упіймав улюблену кішечку Бузинової пані і вже збирався її убити, як раптом перед ним з'явилася жінка в зеленій сукні і з розпущеним зеленим волоссям. Вона сильно розгнівалася на гицля, вихопила з його рук кицьку, а схили яру в одну мить стулилися докупи, поховавши навіки і гицля, і його халабуду. Відтоді іноді ночами в підніжжі Гицлевої гори начебто можна було почути розпачливі крики гицля і гавкіт собак. Мількер усміхнувся, згадавши, як не раз намагався й собі прислухатися, але з відстані, бо вечорами всі діти остерігалися тієї гори.

Він так кохав Руту, що після війни не міг відважитися на нове захоплення, Рута усе стояла перед очима, він був переконаний, що Рута могла з'явитися будь-якої днини, а він мусить її дочекатися, як і Лії, як і багато кого, з ким розлучила доля. Не зогледівся, як виповнилося йому дев'ятдесят, і спогади тепер — це єдине, що гріє, жити в такому віці непросто, коли ти втратив геть усіх рідних і знайомих, і навіть тих, що були молодші за тебе й годилися тобі в сини й дочки, їх теж нема, але і їхні голоси продовжують іще бриніти в пам'яті, і їхні доторки живуть ще на окремих предметах, але є ще книги, повні шафи книг, і є серед них іще непрочитані, дивлячись на них, він жартував сам із собою: «Оце прочитаю вас і помру», але окрім непрочитаних книг, були ще й прочитані, які йому хотілося перечитати, тому кількість непрочитаних книг маліла дуже повільно.

Старий відійшов од вікна, узяв бутель з відстояною водою і став поливати квіти у вазонках, квітів було багато, і квіти були незвичні, їх рідко коли хтось рве на букети, бо відцвітають вони надто швидко, а вже ніхто й не чув, аби їх вирощували в помешканнях, але це господаря не турбувало, він не тільки поливав їх, а ще й примовляв, а котрусь квітку й цілував своїми сухими вустами і лагідно підморгував, мовби залицяючись та намовляючи на гріх, і квіти відповідали кокетливим тремтінням пелюсток.