ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 15

Я неохоче погодився. Не знаю, може, полковник щось помітив і хотів одшити мене од Улясі чи й справді вирішив сповнити дану моєму батькові обіцянку.

Наступного дня ми поїхали на сінокіс. Від Чернігова до Полуботків — дві чи три верстви, ми прикопотили верхи, зупинилися під вільхами над Стрижнем. Світило сонце, дикі голуби купалися в його променях, туркотіли у вільхах, луг зеленів, надив очі жовтизною квітів, скошені трави пахли водянисто–п'янко, накликали спомини оддалеку–далеку, десь із дитинства. Одинадцять косарів махали косами, й змигувало на косах проміння, здавалося, вони косили його, а не трави: одворітні покоси з сонячного проміння.

Полковник узяв косу й повів косарів, ручку брав широку, покіс бунтувався в пояс. Дві широкі дороги лишалися за полковником, здавалося, то проїхав віз, а не людина вдавила стерню чобітьми, біліла сорочка на широкій спині, під кінець другої ручки на ній"сів орел, — проступила пляма від поту, темніла міцна засмагла шия й свистіла коса, стинаючи трави під самий корінь, з мохом. Я позаздрив полковнику, його силі, впевненості, подумав, що ніколи не зміг би ні косити так (я справді взяв косу, за першим же помахом загнав її носком у купину й, хоч далі тримав її як треба, одначе ручку брав вузеньку–вузеньку й лишав за собою гриву в дві четверті), ні господарювати, ні владарювати. Немає в мене ні хисту до того, ні духу, ні прагнення. Але ж я такий самий чоловік, з такої самої плоті й крові? Де все те береться в одних і чомусь його немає в інших? Вони самі не хочуть того, чи не вміють, не можуть примусити себе наказувати іншим людям розпоряджатися їхніми долями? А може, і тим не дане таке право, може, вони одбирають його в інших та ще й упевнюють себе, що так і повинно бути?

Поки так розмірковував, поміж косарів сталося замішання. Старий Тимошенко, котрий чипів біля воза, знозу підчовгав до полковника:

— То що даєте за мої грунти?

Може, через те, що роздумував над тим, хто має право розпоряджатися чужим життям, чужими долями (на мою думку — тільки Бог), а чи з якогось іншого боку побачилася мені кривда, яка чинилася перед моїми очима, — Терешко, трохи старший за мене парубок, не зможе одружитися, а він же, мабуть, вже кохає якусь дівчину, — я раптом ступив наперед і голосно сказав:

— Пане полковнику, не можна зараз купляти в нього ниву, він п'яний. Та й просто не можна, не по правді це.

Полуботок подивився на мене, і мені назавжди запам'ятався той вогнисто–чорний погляд, важкий і гострий, як помах коси, він підтяв мене, але я не впав, хоч щось і похитнулося в мені.

Я дуже часто вбовтуюсь туди, куди не треба, одначе цього разу за тим не пошкодував.

— Веди його, Терешку, додому, — сказав полковник. І син узяв батька під руку. Проходячи повз мене, кинув на мене скрадливий погляд, і той погляд був мені віддякою.

Мабуть, я зіпсував Полуботку той день, день закосин, він не випив з косарями, а лише наказав вийняти з тороків пляшки з горілкою і закупку та покласти все те на покіс. І не грали в коси косарі, й не підійшли гребці — жінки в білих намітках, всі вони сподівалися веселого свята, а я зіпсував його.

Ми переїхали через село — невеличке сільце на дві вулиці та два завулки, хат на тридцять–сорок, розділене навпіл річечкою, яку люди називають Ровом, виїхали на горб, і Полуботок оглядав жита, свої жита, не добрі й не погані, такі собі, але вже рославі. В житах підпадьомкав перепел, Полуботків перепел, полковник дивився на жито без радості, либонь, я таки добре пригірчив йому душу, а може, він думав про щось зовсім інше.

За вечерею Полуботок розповів про пригоду на сінокосі, і Яків сказав, що то недобре втручатися в чужі справи, але раптом підхопилася Уляся й заступилася за мене:

— Іван знає, де правда, а де ошуканство…

Полковник кашлянув, а Яків знизав плечима:

— Звідки він знає?

— Душа в нього така, правдива.

Я пік раків, але щось танцювало в моєму серці.

Вже гадав, що Полуботок не візьме мене в наступні поїздки, але через три дні він знову звелів сідлати буланого коника. Пізніше переконався, що за всілякий дрібний непослух, кабеші, сказане наперекір полковник зла не тримає. Наступного дня розмовляє, мовби нічого й не сталося, й навіть не знаєш, насправжки забув усе чи дотримується такого штабу. А з приводу Тимошенка і його грунтів сказав аж через два тижні:"Роз'ятрив ти мене таки, не в своє вклюнувся… Одначе — люби, Боже, правду. Не гніваюся я на тебе, хоч давно кортіла мені та земля,.

З нами мав їхати Охрім, який пильнував при полковнику його особистої канцелярії, вів книгу пожитків, але він хворів і далі, й ту книгу довелося везти мені.

Ми їздили до міста Любеча, де в пана полковника були чи не найбільші сіножаті. У полковника був двір і дім з світлицею біля ринку та П'ятницької школи, однією стороною двір виходив на вулицю Ринкову, другою на цвинтар. І прикупив він до того двору великий сад і город попід міським ровом, який йому продала вдова отця Покровського. Вечірньою порою я довго ходив понад ровом по старому валу, власне, вже й не валу, а горбу, дивився на Дніпро, на далеке, нині польське заріччя, на річки й зарічки, на луки, безкінечні зелені луки з дитинно синіми очима озерець, тим лукам не було кінця–краю, і не було кінця–краю моїм думкам. Я вимріював собі таке місце, тихе й чарівне, хоч мрія була безглузда, вимріював собі і Улясі: я бачив її на цих луках, ми блукали по них, узявшись за руки, й слухали, як квилить чаєчка–чубарочка, як дере в болоті онучі деркач і… як калатають наші серця. Мабуть, то калатало в мене в голові.

Ми прожили в Любечі більше тижня, полковник їздив на луки в урочище Псарне і в урочище Гончариха, де в нього було два млини по одному поставу, понад річками Свишнею і понад Болгачем, я їздив з ним і записував у книгу пожитків, скільки поставлено стогів, скільки накошено копиць; об'їхали Пліохів, Мамаєвський та Клітнянський. ліси, де Полуботок визначив ділянки на поруб. Полковник все обдивлявся сам і обмірював, чи то він не довіряв своїм управителям, чи вважав, що вони зроблять гірше за нього. Приймав він і скаржників, і тих, хто йшов позиватися. Одначе судовими справами не займався і, якщо не вдавалося примирити позивачів, відправляв їх до полкового суду. Найбільше мене зацікавила скарга селян Домишлина. Аби об'єднати свої землі в Любечі і біля нього, Полуботок обміняв село Домишлин на село Боровичі та слободу Боровицьку, котрими володів військовий товариш Василь Полуницький. І ось тепер у світлиці стояло четверо домишлян, а я читав грамоту від посполитих, яку вони привезли:"З гірким нашим плачем і невтомними слізьми прибігаємо до вельможності вашої, ускаржуємось на пана Полуницького, державцю нашого домишлянського, од котрого незносні і невиповідні несемо долегливості і утяжіння, так в роботизнах уставичних, як і в податях непомірних. За попередніх державців платили в рік по півталяра грошей і по півосьмачки вівса, а тепер Полуницький бере од двору по 16 шагів грішми і по три четверики вівса. І так робить що хоче. Особливо, коли всіх нас загоном вишле в Любещину, в своє село Козел, для оранки і сівби, й працюємо там неділь по шість і по сім без відпочинку, і нехай би ми ще самі відправляли польову роботу, а то й тут, в Домишлині, жінки і діти наші щоденно на панщині, в дворі пана Полуницького. Але й це ще не все: почав він, пан Полуницький, обкладати нас всілякими поборами: виїхавши на днях в Чернігів, наказав своїй пані брати з нас, дивлячись по багатству, у кого золотих 20, у кого талярів 5, у кого золотих 10. За неплатіння того побору пані посадовила жінок і дітей до в'язниці тюремної і мучить їх не по–християнськи, оточивши кріпкою сторожею і не дозволяючи нам і хліба їм подати. І все це, щоб ми заплатили побор. Та й маєтностями нашими розпоряджається пан Полуницький, як своїми, бере з наших отар собі баранів, які гладші, на вибір, за що й слова йому не кажи. Землі наші власні відбирає, а ми й гетьманські універсали мали на наші землі, а він, пан Полуницький, їх відібрав, борті наші рубає і знищує. Вся обще громада домишлянська від мала до велика,.