1Q84. Книга друга - Мураками Харуки. Страница 14

«От було б добре, якби вона жила, як усі діти, у звичайних умовах і могла невимушено вести розмови!» — думав Тенґо. Тоді, можливо, вони обоє подружилися б. Десятирічним дівчині й хлопцеві завжди не просто цього досягти. Ба більше, в цьому світі це, певне, одна з найважчих справ. Однак іноді, при певній нагоді, очевидно, можна було б принаймні подружньому поговорити. Однак така нагода ніяк не траплялася. З нею, відмінною від інших, самотньою, ніхто не пробував розмовляти, а вона сама вперто зберігала мовчанку. І Тенґо не наважився всупереч усьому підтримувати стосунки з живою Аомаме, а волів потай, в уяві та спогадах, спілкуватися з нею. Десятирічний Тенґо не мав конкретного уявлення про секс. Від дівчини тільки прагнув ще раз відчути міцний потиск її руки. Наодинці, без зайвих свідків. І почути від неї хоч щось про саму себе. Хотів, щоб вона тихенько відкрила свої таємниці, притаманні дівчині десятирічного віку. Він постарався б зрозуміти її. І з того часу, можливо, щось почалося б. А щосаме — Тенґо не здогадувався.

У квітні, ставши п'ятикласником, він опинився в іншому, ніж Аомаме, класі. Інколи вони розминалися в коридорі, стояли разом на автобусній зупинці. Однак, як завжди, вона, здавалось, зовсім ним не цікавилася. Принаймні так думав Тенґо. Навіть тоді, коли він був поряд, вона й бровою не ворушила. І погляду не звертала. її очі залишалися без глибини й блиску. «А, власне, що тоді сталося?» — думав Тенґо. Іноді йому здавалося, ніби то був сон. Щось таке, чого ніколи в реальності не відбувалося. А проте незвичайно сильний потиск руки Аомаме все ще виразно відчувався. Як на його думку, цей світ був переповнений багатьма загадками.

Тенґо незчувся, як дівчина на прізвище Аомаме покинула школу. Очевидно, перевелася кудись-інде, але подробиць про це він не знав. Ніхто не знав, куди переселилася з батьками. Напевне, тільки його одного в початковій школі схвилювало її зникнення.

Після того Тенґо довгий час нарікав на свої дії. Точніше, нарікав на їхній брак. Тепер він подумки згадував слова, які повинен був їй сказати. Слова, які хотів і мав сказати. Повертаючись у минуле, він тепер розумів, що було не дуже важко зупинити її й поговорити. Досить було знайти добру нагоду й набратися хоча б найменшої відваги. Однак він на це не спромігся. І нагоду назавжди втратив.

Перейшовши із початкової до середньої муніципальної школи, Тенґо часто згадував про Аомаме. Частіше відчував ерекцію й іноді, думаючи про неї, самозадовольнявся. Лівою рукою, на якій ще відчувався її потиск. У його спогадах вона залишалася худорлявою і без виразних виступів на грудях. Але для цього йому вистачало уявити собі її у спортивному костюмі.

У середній школі вищого ступеня Тенґо почав іноді домовлятися про побачення з дівчатами-однолітками. У них зпід одягу чітко випиналися форми молодих грудей. Від їхнього споглядання йому перехоплювало дух. Але навіть тепер перед тим, як заснути, уявляючи собі пласкі, без округлостей, груди Аомаме, він ворушив лівою рукою. І щоразу відчував глибоку провину. «Це, напевне, щось неправильне й ненормальне», — думав він.

Однак вступивши до університету, Тенґо не так часто, як раніше, згадував Аомаме. Головною причиною було те, що він зустрічався з живими жінками й почав мати з ними статеві стосунки. Став уже зрілим чоловіком, і, природно, образ худорлявої десятирічної дівчини у спортивному костюмі трохи віддалився й перестав бути об'єктом його жаги. Але після того вдруге не зазнав такого шаленого душевного трепету, як тоді в аудиторії від потиску її руки. Ні в студентські роки, ні після закінчення університету жодна дівчина, з якою пощастило познайомитися, не залишила в його серці такого яскравого сліду, як колись Аомаме. У жінках він насправді не знаходив нічого такого, чого шукав. Були серед них і вродливі, й з доброю душею. Були й такі, що дорожили ним. Але врешті-решт так само, як зграйки пташок з барвистим пір'ям сідають на гілля, а потім кудись летять, жінки з'являлись і зникали. Вони не могли його задовольнити, а він — їх.

І от тепер, уже в тридцятирічному віці, знічев'я впадаючи в задуму, Тенґо з подивом помітив, що згадує ту десятирічну дівчину. Після уроків у порожній аудиторії вона міцно стискала його руку й прозорими очима дивилася йому прямо в обличчя. Або була в спортивному костюмі, що облягав її худорляве тіло. Або ж недільного ранку вслід за матір'ю йшла торговою вулицею Ітікави. Завжди міцно стискала губи й дивилася невідомо куди.

«Здається, що моя душа ніяк не може від неї відірватися, — думав тоді Тенґо. І тепер жалкував, що не заговорив з нею у шкільному коридорі. — Якби я тоді був зважився, то, можливо, моє теперішнє життя склалося б по-іншому».

Цього разу Тенґо згадав про Аомаме, коли в супермаркеті купував «едамаме» — молоді соєві боби. Вибираючи їх, природно, подумав про «аомаме» — зелені соєві боби. Тож, узявши в руки китицю бобів, непомітно для самого себе, застиг у задумі, ніби серед білого дня занурився в сон. Скільки часу тривав такий стан, він не пам'ятав. Прийшов до тями, коли почув жіночий голос: «Вибачте», бо своєю великою статурою він загородив доступ до прилавка з городиною.

Тенґо отямився від задуми, попросив вибачення, запхав боби у пакет і разом з іншими товарами — крабами, молоком, тофу [6]й крекерами — попрямував до каси. Змішавшись з навколишніми домогосподарками, став у довгу чергу, яка утворилася перед молодою й недосвідченою касиркою саме під час надвечірнього напливу людей, але Тенґо цим особливо не переймався.

Якби в цій черзі перебувала Аомаме, то чи впізнав би він її? Адже минуло років двадцять, як вони не бачилися. Напевне, досить мала ймовірність того, що вони впізнали б одне одного. Або чи зміг би він окликнути її відразу, якби розминувся на вулиці й подумав: «Можливо, це вона?». Не мав у цьому певності. Можливо, забарився б і, ні на що не зважившись, пішов далі. А потім глибоко жалкував би, чому тоді не сказав жодного слова.

«Тенґо-кун, тобі не вистачає сили волі й наполегливості», — часто повторював Комацу. Напевне, він таки мав рацію. Адже, завагавшись, Тенґо думав: «Та чи варто?» — і врешті-решт відмовлявся від свого наміру. Такий мав характер.

«Та якби часом я побачив її і ми, на щастя, впізнали б одне одного, то, мабуть, я щиро, нічого не приховуючи, відкрився б їй. За столиком, щось попиваючи, у найближчій кав'ярні, куди зайшли б, якби вона мала час і погодилася на запрошення».

Він хотів розповісти їй багато чого. Що досі добре пам'ятає, як вона в аудиторії початкової школи потиснула йому руку. Як після того прагнув з нею подружитися. Докладніше про неї дізнатися. Однак ніяк не зміг. З різних причин. Найголовніша — це його боязливість. Потім він жалкував за цим. І досі ще жалкує. Але часто думає про неї. Звичайно, не сказав би, що самозадовольняється, уявляючи собі її постать у спортивному костюмі. Бо це щось таке, що не має нічого спільного зі щирістю.

«Однак, можливо, такого краще не бажати. І краще знову не зустрічатися. Бо тоді можна розчаруватися», — думав Тенґо. Можливо, вона стала просто нудною, із втомленим обличчям, працівницею якогось офісу. Або невдоволеною матір'ю, що пронизливим голосом сварить своїх малих дітей. Може, вони не матимуть жодної спільної теми для розмови. Звісно, є така можливість. А якби так сталося, то все дорогоцінне, що зберігалося в його серці, пропало б назавжди. Та все-таки Тенґо не вірив у таку прикру можливість. У рішучому погляді та вольовому профілі десятирічної дівчини він бачив непохитний намір не піддаватися часовій ерозії.

А що сталося з ним?

Від такої думки його охопила тривога.

Чи не Аомаме розчарується, якщо вони знову зустрінуться? У початковій школі Тенґо був вундеркіндом з математики, найкраще вчився майже з усіх предметів, був кремезним і добрим спортсменом. Учителі відзначали його здібності й пророкували йому велике майбутнє. Можливо, і в її очах він мав вигляд героя. Однак тепер він працює у підготовчій школі на посаді вчителя за договором, яку не можна назвати постійною. Робота в нього справді легка й дозволяє самому жити небідно, перебуваючи якомога далі від стовпів, на яких тримається суспільство. Поряд з працею у школі він пише художні твори, але ще нічого не надрукував. Підробляє також у жіночому журналі — складає гороскопи. Здобув на цьому популярність, але, правду кажучи, вся ця його писанина — чиста брехня. Ні надійних друзів, ні коханки не має. Щотижнева таємна зустріч із старшою від нього заміжньою подругою — майже єдиний його стосунок з людьми. А своїм найбільшим дотеперішнім досягненням як автора-привида — тим, що «Повітряна личинка» стала бестселером, — він у жодному разі не має права привселюдно гордитися.