Острів Скарбів - Стивенсон Роберт Льюис. Страница 13

— Це мій наказ! — коротко кинув капітан. — А вам слід зійти вниз, чоловіче. Матросам треба приготувати вечерю.

— Слухаю, сер, — відповів кухар.

І, доторкнувшись рукою до чола, швидко зник у напрямку камбуза.

— Це дуже порядний чоловік, капітане, — зауважив лікар.

— Можливо, сер, — відказав капітан Смоллет. — Обережніше з цим, хлопці, обережніше! — І він підбіг до матросів, які котили бочку з порохом. Потім, помітивши раптом, що я розглядаю щойно встановлену в середній частині палуби обертову гармату, — капітан гримнув на мене:

— Гей, юнго! Гайда звідси до кухаря, хай він дасть тобі роботу!

Майнувши щодуху до камбуза, я ще встиг почути, як він голосно сказав лікареві:

— Я не потерплю мазунчиків у себе на кораблі! Запевняю вас, що відтоді я повністю пристав на думку сквайра і пройнявся до капітана найглибшою зневагою.

Розділ X

ПЛАВАННЯ

Цілу ніч ми працювали вкрай напружено, бо треба ж було все залагодити по-новому. Приятелі сквайра — Блендлі та інші — приїздили з берега попрощатися з ним і побажати безпечної подорожі та щасливого повернення. В „Адміралі Бенбові“ мені зроду не доводилося бодай уполовину так тяжко напрацюватись. Я був утомлений, мов пес, коли передсвітом боцман заграв у ріжок, і команда почала витягати якір. Хоча навіть якби я й удвічі більше втомився, то й тоді не пішов би з палуби. Все було для мене таке нове й цікаве: і уривчасті команди, і пронизливий звук ріжка, і матроси, що кидаються кожен на своє місце у тьмяному світлі корабельних ліхтарів.

— Ану, Тулубе, утни-но пісні! — гукнув хтось із матросів.

— Тої давньої! — підтримав його інший.

— Гаразд, браття! — відказав Довгий Джон, стоячи поблизу з милицею під пахвою, і раптом затяг ту саму пісню, яку я так добре знав:

П'ятнадцять хлопців на скрині мерця…

А вся команда враз підхопила хором:

Йо-го-го, ще й пляшечка рому!

І за третім „го“ матроси дружно налягли на важіль кабестана.

Хоч який я був захоплений цим, мені мимохіть згадався наш старий „Адмірал Бенбов“ і навіть почувся в матроському хорі голос покійного капітана. Але незабаром якір було піднято й закріплено на прові, і з нього стала рясно скрапувати вода. Ось і вітрила почали надиматись, а земля й навколишні судна поволі відступили назад. І перш ніж я встиг лягти на койку передрімати бодай часину, „Еспаньйола“ вирушила в плавання до Острова Скарбів.

Я не збираюся докладно розповідати про нашу подорож. Вона виявилася дуже вдатною. Судно було добротне, команда складалася з тямущих моряків, та й капітан досконало знав свою справу. Але все-таки дорогою до Острова Скарбів сталися дві чи три події, про які варто сказати.

Насамперед містер Ерров показав себе навіть гіршим, ніж побоювався капітан. Він не викликав у матросів поваги, і вони крутили ним як тільки хотіли. Та найгірше було те, що вже через день-два після відплиття він почав з'являтись на палубі з каламутними очима й почервонілими щоками, язик у нього заплітався, були й інші ознаки нетверезого стану. Часто-густо його з ганьбою доводилося відсилати в каюту. Іноді він падав і забивався, іноді просто лежав цілий день, не підводячись із своєї койки. Траплялося, звичайно, що один-два дні він ходив майже тверезий і тоді більш-менш терпимо виконував свої обов'язки.

Ми ніяк не могли збагнути, звідки він дістає спиртне. Це була загадка для всього корабля. Хоч як ми стежили за ним, але нічого не вдавалося вистежити. Коли ми його прямо запитували про це, він, бувши напідпитку, тільки реготав, а бувши тверезим, урочисто присягався, що все життя нічого не п'є, крім води.

Він мало що був негодящий як штурман, але ще й зле впливав на матросів. Ясно було, що як він не кине пити, то довго не протягне. Тим-то ніхто з нас особливо не здивувався й не зажурився, коли однієї темної буряної ночі він зник з корабля, і ніхто його вже більш не бачив.

— Упав за борт! — сказав капітан. — Ну що ж, джентльмени, це позбавило нас від клопоту забивати його в кайдани.

Оце так ми залишилися без штурмана. Треба було, звичайно, призначити на його місце когось іншого. Боцман Джоб Ендерсон для цього найбільш підходив, і хоч його й далі називали боцманом, він почав виконувати обов'язки штурмана. Містер Трелоні, що багато мандрував по морях, теж добре знався на моряцькій справі, і погожої години він часто стояв на вахті. Досвідченим, вправним — але й хитрим — був стерничий Ізреєл Гендс, який при потребі міг виконувати майже будь-яку роботу на судні. Він, між іншим, дуже приятелював з Довгим Джоном Сілвером, а згадавши про нашого кухаря, якого матроси прозвали Тулубом, я не можу не розповісти про нього трохи більше.

Бувши на борту, Джон Сілвер прив'язував свою милицю ремінцем до шиї, щоб мати вільні обидві руки. Цікаво було дивитись, як він, спираючись милицею в переділку і похитуючись у згоді з кожним порухом судна, готував їжу так упевнено, ніби стояв на твердій землі. Ще дивніше було бачити, як він у найбільшу хитавицю проходив палубою. То перебираючи руками мотузяні петлі, зумисне для нього підвішені в найширших місцях (матроси називали їх „сережки Довгоджона“), то спираючись на милицю або волочачи її за собою на ремінці, він так швидко пересувався, що й котрогось здорового міг випередити. Хоча ті матроси, які плавали з ним давніше, дуже шкодували, що він уже підупав на силі.

— Наш Тулуб не абиякий чоловік, — казав мені стерничий. — Замолоду він добре вчився і як схоче, може говорити, мов з книжки читає. А що вже хоробрий він, наш Довгоджон, — лев проти нього ніщо! Я бачив, як раз він зітнувся з чотирма — загріб їх і буць голова об голову — а сам був без зброї!

Вся команда поважала його і навіть слухалася. Сілвер знаходив слушне слово для кожного і кожному вмів прислужитися. Зі мною він був завжди ласкавий і щоразу радів, коли я заходив до нього в камбуз, де було дуже охайно й чисто, посуд аж вилискував, а в кутку висіла клітка з папугою.

— Заходь, Гокінсе, — запрошував звичайно Сілвер, — заходь побалакати з Джоном. Нікому я так не радий, як тобі, синку. Сідай і послухай новини. Ось Капітан Флінт — я назвав свого папугу Капітаном Флінтом на честь славетного пірата, — так ось Капітан Флінт пророкує нам щасливу подорож. Правду я кажу, Капітане?

Папуга неймовірно швидко починав торохтіти:

— Піастри! Піастри! Піастри! — і так товк доти, аж тебе візьме подив, як то він не захлинеться, або поки Джон не закриє клітки хустиною.

— Оцей птах, — казав він, — прожив уже, мабуть, років з двісті, Гокінсе. Папуги страшенно живучі. І коли хто бачив на своєму віку більше зла, ніж мій папуга, то хіба що сам диявол. Цей папуга плавав з Інглендом, великим капітаном Інглендом, піратом. Він побував на Мадагаскарі, на Малабарі, в Суринамі, Провіденсі, Порто-Белло. [20] Він бачив, як добували золото з потоплених кораблів. Отам він і навчився кричати „піастри“, що й не дивно: адже тоді, Гокінсе, видобули триста п'ятдесят тисяч піастрів! Бачив він і як брали на абордаж „Віце-короля Індії“ біля Гоа. [21] А подивись на нього, то наче зовсім пташа… Але ж ти добре понюхав пороху, ге ж, Капітане?

— Повертай на інший галс! [22] — верещав у відповідь папуга.

— О, він у мене красунчик! — мовляв кухар і простягав птахові грудочки цукру з кишені.

Після цього папуга починав товкти дзьобом грати клітки й вигукувати найбрутальнішу лайку.

— Бачиш, хлопче, як з дьогтем поведешся, то його й наберешся, — пояснював мені Довгий Джон. — Ця богудухавинна пташина лається, мов сто чортів, але вона не тямить, що каже. Вона б так само лаялась і перед самим капеланом. [23]

І Джон так поважно підносив руку до чола, що здававсь мені найшляхетнішою людиною на світі.