Острів Скарбів - Стивенсон Роберт Льюис. Страница 17

Частина третя

МОЇ ПРИГОДИ НА БЕРЕЗІ

Розділ XIII

ЯК ПОЧАЛИСЯ МОЇ ПРИГОДИ НА БЕРЕЗІ

Острів виглядав зовсім інакше, коли наступного ранку я вийшов на палубу. Хоч вітер цілком ущух, за ніч ми досить помітно просунулися вперед і тепер стояли всього за півмилі на південний схід від низького східного берега. Більшу частину поверхні острова покривав сіруватий ліс. Цю одноманітність перетинали в пониззі смужки жовтого піску та ще високі дерева з породи хвойних, що росли поодинці або купками, та все ж загалом острів здавався однобарвним і похмурим. Горби випиналися серед лісу гострим голим скеляччям. Усі вони мали химерні обриси, а особливо Підзорна Труба, що височіла над усіма іншими пагорбами на триста-чотириста футів: схили її були стрімкі, а верхівка зрізана — чисто мов п'єдестал для статуї.

„Еспаньйола“ погойдувалася на океанських хвилях, цідячи воду в шпігати. [31] Напиналися снасті, з боку на бік ходило стерно, і весь вітрильник рипів, стогнав і дриготів, наче фабричний цех. Відчувши, що в мене голова йде обертом, я міцно вчепився за бакштаг. Я вже звик, коли корабель плив у чистому морі, але коли він стояв на місці та ще й гойдався, мов пляшка, мені робилося млосно, особливо вранці й натщесерце.

Не знаю, що на мене вплинуло, — може ця хитавиця, а може, похмурий вигляд острова з сірими меланхолійними лісами, з голими кам'яними схилами, з прибоєм, що грізно ревів і пінився під крутим берегом, — але хоч сонце сяяло яскраво й гаряче, хоч морські птахи з пронизливим вереском ловили в морі рибу і хоч кожен на моєму місці радів би, побачивши землю після такого довгого плавання, на серці в мене було тужно, і з першого ж погляду на Острів Скарбів я зненавидів саму думку про нього.

Цього ранку ми мали чимало роботи. Оскільки було цілковите безвітря, довелося спустити шлюпки, протягти шхуну на буксирі три-чотири милі, обігнути мис і ввести її у вузьку протоку за Островом Кістяка. Я з власної охоти сів у шлюпку, хоч і не мав там ніякого діла. Сонце пекло нестерпно, і матроси сердито бурчали за працею. Нашою шлюпкою командував Ендерсон, але замість стримувати підлеглих, він сам бурчав ще гірше за них.

— Ну нічого, — сказав він, лайнувшись, — скоро вже буде цьому кінець!

Мені здалося це дуже поганою прикметою. До цього дня матроси охоче й жваво виконували свої обов'язки, та досить було їм побачити острів, як дисципліна враз ослабла.

Довгий Джон весь час стояв біля стерника і підказував, кудою вести корабель. Він знав протоку, як власну долоню, і його зовсім не бентежило, що лот [32] показував більшу глибину, ніж позначена була на карті.

— Тут дуже сильний відплив, — сказав Сілвер. — І він поглиблює цей прохід неначе лопатою.

Ми зупинилися на тому місці, яке на карті було позначене якорем, за третину милі від обидвох берегів — головного острова й Острова Кістяка. Дно там було чисте й піщане. Загримів якір, падаючи у воду, і сполохав цілу хмару птаства, що з криком закружляло над лісом. Але за якусь хвилину воно заспокоїлось, і все навкруги знов затихло.

Бухта була добре закрита звідусюди заростями густого лісу, дерева спускалися майже до рівня припливу. На деякій відстані від положистого переважно берега амфітеатром здіймалися пагорби. Дві маленькі річечки, чи, власне, багнисті потічки, впадали в протоку, що здавалася тихим ставком. Рослинність біля цих річок мала якесь отруйне яскраво-зелене забарвлення. З корабля ми не могли бачити ні будівлі, ні частоколу в лісі, і якби не карта в нас, можна було б думати, що ми — перші люди, які причалили до цього острова, відколи він піднявся з глибин океану.

Жоден звук, жоден подув вітерця не порушували мертвої тиші, тільки з-за півмилі долинав сюди глухий гул прибою, що розбивався об скелі. У повітрі чувся якийсь особливий, гнилотний запах — дух прілого листя й трухлого дерева. Я помітив, що лікар усе принюхується і принюхується, наче перед ним було тухле яйце.

— Не знаю, чи є тут скарб, — пробурмотів він, — але ручуся своєю перукою, що пропасниця є.

Поведінка команди, яка непокоїла мене ще на шлюпці, стала зовсім-таки загрозливою, коли ми повернулися на судно.

Матроси вешталися по палубі й про щось тихо перемовлялися. Кожен наказ сприймали невдоволено й похмуро і виконували неохоче. Навіть найнадійніші матроси піддалися цьому настроєві, бо ж нікого не знаходилось, хто осмикнув би товаришів. Назрівав заколот, зависаючи над нами, немов грозова хмара.

Та не тільки ми, прибічники сквайра, помітили небезпеку. Довгий Джон аж переривався, снуючи від гурту до гурту, подаючи слушні поради й власною поведінкою показуючи якнайкращий приклад іншим. Він сам себе перевершував послужливістю й чемністю, для кожного в нього була привітна усмішка. Якщо лунала якась команда, Джон перший біг на своїй дерев'янці виконувати її, весело гукаючи:

— Слухаю, слухаю, сер!

Коли ж робити було нічого, він співав пісні одну за одною, щоб не так впадала в око похмурість матросів.

З усіх зловісних ознак цього тривожного дня найзловіснішою здалась нам саме оця стурбованість Довгого Джона.

Ми зібралися в каюті на раду.

— Сер, — сказав капітан, — якщо я наважусь віддати ще один наказ, весь корабель накинеться на нас. Ви самі бачите, що робиться. Мені відповідають грубощами на кожному кроці. Коли я відповім їм тим самим, спалахне сутичка. А коли я не звертатиму на це уваги, то Сілвер запідозрить, що тут щось не чисто, і гру буде програно. Є тільки одна людина, на яку ми ще можемо розраховувати.

— Хто ж це? — спитав сквайр.

— Сілвер, сер, — відповів капітан. Він занепокоєний не менше, ніж ми, і хоче якось укоськати їх. Назріває бунт, але він хоче, щоб вони не бунтували завчасно. Тому я пропоную дати йому таку можливість. Дозвольмо команді поїхати сьогодні надвечір на берег. Якщо вони поїдуть усі, — що ж, ми захопимо судно. Якщо ніхто з них не поїде — ми замкнемося в каюті й нехай Бог боронить правих. Якщо ж на берег поїде тільки частина команди, то, повірте, Сілвер привезе їх назад слухняними, як ягнята.

На тому й погодились. Усім певним людям дали набиті пістолі; коли ми відкрили наші плани Гантерові, Джойсові й Редрутові, вони були, на наш подив, не дуже вражені й сприйняли новину досить спокійно. Після цього капітан вийшов на палубу і звернувся до команди.

— Сьогодні, хлопці, — сказав він, — був у нас важкий день, і всі ми страшенно потомилися. Тож гадаю, що прогулянка на берег нікому не зашкодить. Шлюпки ще на воді. Отже, сідайте і їдьте на берег, хто хоче. За півгодини до заходу сонця я дам сигнал з гармати.

Либонь, ці простаки уявляли собі, що знайдуть скарб, тільки-но зійшовши на берег. Похмурість їхня відразу де й поділася, вони так Дружно загукали „слава“, що аж луна озвалась між пагорбами, а птаство з криком знову знялося в повітря.

Капітан слушно зробив, що тут-таки зійшов униз і залишив Сілвера самого залагодити з від'їздом. Та й чи міг він повестись інакше? Якби він зостався на палубі, то не зміг би вдавати й далі, ніби нічого не знає і не розуміє.

Все було ясно, як день. Сілвер був тепер капітаном, і заколотницька команда слухала тільки його. А чесні матроси — незабаром виявилося, що на борту все-таки знайшлися такі, — були не дуже тямущі. Найімовірніше, що призвідці затуманили голови всім матросам, тільки кому більше, а кому менше — декотрі, самі по собі й непогані хлопці, не хотіли заходити надто далеко. Одна річ — неслухняність і лінощі, і зовсім інша — захопити силою судно й забити кількох невинних людей.

Кінець кінцем у команді домовилися. Шестеро матросів лишалися на судні, а решта тринадцятеро, включаючи й Сілвера, почали сідати в шлюпки.

Саме тоді я й наважився на перший свій відчайдушний вчинок, який вельми багато допоміг нашому порятункові. Ясно було, що захопити корабель нам не пощастить, оскільки Сілвер залишив на ньому шістьох чоловік. І так само ясно було, що як їх тільки шестеро, моя допомога нашим на судні не потрібна. Отож я вирішив поїхати на берег. Ту ж мить я переліз через борт і скрутився калачиком на прові найближчої шлюпки, яка саме відчалювала.