Острів Скарбів - Стивенсон Роберт Льюис. Страница 41

— Мара, кажеш? Може, й так, — озвався Сілвер. — Тільки одне мені не ясно. Ми чули луну. Але ніхто ніколи не бачив, щоб мара мала тінь. Тож звідки у неї луна може взятись, хотів би я знати? Тут щось не так, хіба ні?

Цей доказ видався мені досить слабким. Проте хто його зна, що саме здається найпереконливішим для забобонної людини! Бо от Джордж Меррі, на мій подив, відчув неабияку полегкість.

— Атож, так воно і є, — сказав він. — Ну й голова ж у тебе на в'язах, Джоне, — все прикмітить! Тож усе гаразд, хлопці! Ми просто збилися з курсу. Коли подумати, то голос цей нагадує Флінтів, я згоден, але не так, щоб дуже… Він скорше схожий на чийсь інший голос… на голос…

— Бена Гана, чорти б його взяли! — гримнув Сілвер.

— Справді! — вигукнув Морган, зводячись на коліна. — Це був голос Бена Гана!

— А яка різниця? — спитався Дік. — Адже Бен Ган так само помер, як і Флінт.

Старші віком матроси на це тільки зареготали.

— Та хто б там боявся Бена Гана! — скрикнув Меррі. — Живий він чи мертвий, але ніхто його не боїться.

Дивно було бачити, як швидко заспокоїлися ці люди і як знов порожевіли в них обличчя. Невдовзі вони вже перебалакувались між собою, ніби нічого й не було, а прислухавшись кілька разів і не почувши ніяких підозрілих звуків, завдали на плечі своє причандалля й рушили далі. Меррі йшов попереду, перевіряючи за Сілверовим компасом напрям на Острів Кістяка. Він сказав правду: ніхто не боявся Бена Гана ні живого, ані мертвого.

Тільки Дік усе ще тримав у руках свою Біблію і наполохано оглядався. Та ніхто не виявляв співчуття до нього, а Сілвер ще й брав на глузи його страхи.

— Я ж казав тобі, — сміявся він, — казав, що ти зіпсував собі Біблію. Коли на ній не можна навіть присягатися, то невже ж п привид злякається? Ані от стілечки! — І він, спершись на милицю, клацнув пальцями перед носом у Діка.

Але Дік ніяк не міг заспокоїтись, і скоро мені стало ясно, що хлопець просто занедужав. Спека, втома і недавній перестрах прискорили появу пропасниці, перед якою перестерігав доктор Лівсі.

Ми легко йшли відкритою місциною, шлях наш слався тепер униз, бо, як я вже казав, плато схилялося на захід. Сосни, великі й малі, росли тут, вільно розкинувшись на просторі, і навіть поміж заростей мускатного горіха та азалій раз по раз відкривалися широкі, осяяні сонцем галявини. Пробираючись через острів на північний захід, ми наближалися, з одного боку, до схилу Підзорної Труби, а з другого — щораз розлогіше виступала західна бухта, де так недавно мене тіпало й кружляло в маленькому човнику.

Ми дійшли до першого великого дерева, але компас показав, що це не те, яке нам потрібне. Так само було й з другою сосною. Третя здіймалася над заростями майже на двісті футів — то був справжній велетень рослинного світу з червонуватим стовбуром, завгрубшки в кілька обіймищ, у затінку якого міг би робити вправи цілий військовий рій. Цю сосну видно було далеко з моря і з заходу, і зі сходу, і вона цілком надавалася на те, щоб її позначити на карті як прикметний знак для мореплавців.

Але велич цього дерева не зворушила моїх супутників: їх більше збуджувала думка, що десь поблизу в його затінку закопано сімсот тисяч фунтів золотом. Думаючи про гроші, вони геть забули про недавні свої страхи. Очі в них палали, хода стала прудкіша й легша. Всі їхні помисли були тільки про цей скарб, що дав би їм змогу безтурботно й марнотратно жити до кінця віку.

Сілвер підстрибом дибуляв на своїй милиці, ніздрі його роздималися й тремтіли. Він бурчав і лаявся мов божевільний, коли мухи обсідали його спітніле й гаряче обличчя, люто смикав за мотузку, якою я був прив'язаний до нього, і раз у раз кидав на мене сповнені ненависті погляди. Своїх почуттів він уже не приховував, і я читав його думки, як з книжки. Золото було близько, і геть про все інше він забув — його обіцянка й лікареве застереження відійшли в минуле. Я не мав сумніву, що він сподівається, викопавши скарби, у темряві ночі знайти й захопити „Еспаньйолу“, перерізати горлянку кожній чесній людині на острові і, як і замірявся з самого початку, відплисти в океан з вантажем злочинів та багатств.

Збентежений цими тривожними думками, я ледве встигав бігти за шукачами скарбів. Час від часу я спотикався, і тоді Сілвер брутально шарпав за мотузку й злісно зиркав на мене. Дік плентався позад усіх — його била пропасниця, і він бурмотів молитви та прокляття. Від цього я почував себе особливо пригніченим, а до того ще перед моїми очима мимоволі поставали страшні сцени, що колись діялися на цьому плато, коли безбожний піратюга з посинілим обличчям, — той, що вмер у Саванні, співаючи й горлаючи пісні та вимагаючи рому, — зарізав тут власними руками шістьох своїх спільників. Цей гай, такий тихий тепер, тоді був сповнений передсмертними зойками. Я так напружено думав про це, що, здавалося, чув їх на власні вуха.

Тим часом ми вже вийшли на узлісся.

— Гей, браття, вперед! — крикнув Меррі.

І ті, що були попереду, кинулися бігти.

За якихось десять ярдів вони раптом зупинилися. Знявся приглушений гомін. Сілвер прискорив ходу, стрибаючи на своїй милиці, мов шалений. За хвильку ми теж зупинились, як укопані.

Перед нами була велика яма, викопана, очевидно, давно, бо по краях вона обсипалась, а на дні вже виросла трава. Там лежали поламаний держак кайла й кілька дощок від ящиків. На одній з цих дощок я побачив випалений розпеченим залізом напис „Морж“ — назву Флінтового судна.

Все було ясно. Хтось раніше знайшов цю схованку й пограбував, і сімсот тисяч фунтів стерлінгів зникли!

Розділ XXXIII

ПАДІННЯ ВАТАЖКА

Розчарування піратів було таке, якого, мабуть, світ не бачив. Шестеро їх стояло, як громом побиті. Але Сілвер отямився найперший. Всі його помисли мчали до цього скарбу, мов коні на перегонах до фінішної прямої, і от ураз усе загинуло. Проте за мить він опанував себе й змінив план своїх дій раніше, ніж інші встигли очуматись.

— Джіме, — прошепотів він, — візьми оце й будь напоготові. І дав мені двоцівкового пістоля.

Водночас Сілвер почав посуватись на північний бік, і коли за кілька кроків зупинився, нас двох відділяла від решти піратів яма. Потім він глянув на мене й кивнув головою, ніби кажучи: „Справи кепські“, — з чим я повністю погодився. Погляд Сілвера був дуже приязний, але мене так обурило його постійне зрадництво, що я не втримався й сказав йому пошепки:

— Ви знов перекинулись до іншого табору.

Та він не встиг мені відповісти. Пірати з криком і лайкою пострибали один за одним в яму й стали нишпорити в ній, розкидаючи дошки. Морган знайшов одну золоту монету й узяв її в руки, лаючись на всі заставки. Ця монета в дві гінеї якусь хвильку переходила з рук до рук.

— Дві гінеї! — гаркнув Меррі, простягаючи монету Сілверові. — Так оце твої сімсот тисяч фунтів, га? Ти, здається, мастак укладати вигідні угоди? Тепер ти бачиш, чого вони варті, дурноголова твоя довбешка?!

— Длубайтесь ще, хлоп'ята, — холодно й насмішкувато проказав Сілвер. — Може, й справді виколупаєте зо два-три земляних каштани.

— Два-три каштани! — звереснув Меррі. — Браття, ви це чули? Кажу ж вам: він усе знав загодя! Гляньте на його пику, там усе це написано.

— Ех, Меррі, — мовив Сілвер. — Знов ти пнешся в кап'тани? Ну, й заповзятий ти, я бачу!

Та цього разу пірати всі як один обстали за Меррі. Вони почали вилазити з ями, люто зиркаючи на нас. Випало, однак, так, що, нам на щастя, всі вони опинилися на протилежному боці.

Отак і стояли ми, двоє по один бік, п'ятеро — по другий, розділені ямою, і ніхто не зважувався завдати першого удару. Сілвер не рухався, спокійний, як ніколи, і тільки пильно стежив за піратами, спираючись на милицю. Він справді був сміливцем.

Нарешті Меррі надумався допомогти справі промовою, і звернувся до своїх:

— Браття, дивіться, адже їх тільки двоє: один — старий каліка, що одурив нас, завівши сюди, а другий — щеня, якому я ладен своїми руками вирвати серце. Тож нам, браття…