Старо-світські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 19

В той час, як Балабуха їздив до Олесі та увивався коло неї, по селах пішла чутка, що Онися Прокоповичівна заручилась з Харитоном Моссаковським. Балабушина мати була на ярмарку в Богуславі й привезла ту чутку в Хильки.

– Чи ти знаєш, сину, за кого подавала рушники Ониська Прокоповичівна? – сказала стара Балабушиха, приїхавши з ярмарку.

– За кого, мамо? – спитав син.

– За Харитона Моссаковського, карапишанського дяка,– сказала мати.

– За Харитона Моссаковського? За того худого, поганого? за ту руду чехоню? – крикнув син.

– За ту чехоню, за ту погану тараню,– сказала мати.

– За дякуса? І вона дала мені гарбуза через ту іржаву, суху чехоню? За того дурня? За того дякуса? – крикнув син.

– Не за дяка-бо! Він сьогодні дяк, а може, завтра буде попом на батьковому місці, бо його громада обрала за священика на вільшаницьку парафію,– сказала мати.

– Одкаснулась од мене, студента, академіста, для того рудого дурня, которий навіть не був в граматиці, не тільки що в філозо-фії? – репетував Балабуха, піднявши руки вгору вище од своєї голови.

– Потривай, сину! Ти не кричи й не сердься,– сказала мати. Поїдь ти в Київ та попроси собі в митрополита Вільшаницю,– парафія велика, поля багато, сінокосу й оком не скинути, сінокіс над самою Россю, ще й левада така здорова, що можна півсотні возів картоплі та капусти вивезти в Богуслав на ярмарок. Ій-богу, сину, не гай часу, їдь до Києва! Нехай тоді Ониська потанцює з своєю чехонею циганської халяндри. Нехай старий Прокопович дає Харитонові свої Чайки, котрі можна в мішок убгати.

– Поїду в Київ! Зараз поїду! Владика дає академістам парафії на вибір – яку хоч вибирай! Оце тобі, Онисько, гарбузи! Дам і тобі гарбуза, що будеш пам'ятати до смерті.

Не довго думавши, таки другого дня Бала-буха поїхав в Київ, пішов до митрополита й подав прошення на Вільшаницю. Тільки що Ба-лабуха вийшов од митрополита, проти його йшов Харитін Моссаковський з вільшаницьким титарем та з двома старими парафіянами. Моссаковський скинув шапку, поздоровкався з Балабухою й низенько йому поклонивсь, Балабуха навіть не глянув на його.

– Чи парафії шукаєте, Марку Павловичу? Боже поможи на все добре! – сказав Моссаковський до Балабухи.

– Нехай уже вам бог помагає, а мені вже поміг; я зайняв вашу Вільшаницю,– сказав гордо Балабуха й пішов собі тихою ходою в консисторію кінчати діло.

В Моссаковського та в вільшаницьких дідів неначе вдарив грім. Вони стояли й дивились слідком за Балабухою.

– Чи цей панич правду каже, чи жартує? – промовив титар.

– Мабуть, бреше на свою обихідку, – промовив один дід.– А хто ж його обирав в Віль-шаниці за священика?

– Чи подався, чи не подався він на Вільшаницю, а ми таки ходім до владики. Що то нам владика скаже! – промовив Моссаковський.

Вони пішли в покої до владики. Моссаковський подав од себе прошення, а титар друге од громади. Владика прочитав, подумав та й каже:

– Опізнились ви. Я вже оддав вільшаницьку парафію другому. Ти вчився в школах? – спитав владика в Моссаковського.

– Ні, ваше високопреосвященство: я вчився вдома в батька та в карапишанського дяка: вивчив часловець, псалтир, вмію читати апостола й євангелію, знаю добре церковний устав, вмію співати на гласи: й на «Господи возвах» і на «Бог господь».

– Коли тебе обрала громада, то я дам тобі меншу парафію, а великі парафії я даю академістам,– сказав митрополит.– Боже вас благослови! Йдіть собі.

– Коли ж ми, святий владико, волимо, щоб у нас за священика був таки син нашого покійного панотця, царство йому небесне. Ми Харитона знаємо з малих літ; він зріс на наших очах. Громадяни звикли до його. Ми знаємо, що він нас не скривдить. Помилуйте й пожалуйте, святий владико! Нехай таки наш Харитін буде в нас за священика,– просив титар.

– Не можна, старий, не можна. Діло зроблено, а зробленого трудно переіначити,– сказав владика.

Громадяни вийшли од владики ні в сих ні в тих, а Моссаковський стояв у прихожій ні живий ні мертвий, його делікатне лице стало біле як крейда. Титар взяв його за руку й вивів надвір.

– А що будемо робити? – спитав титар, обертаючись до дідів.

– А те будемо робити, що не пустимо того Балабухи на парафію, от що! – сказали діди.

В Моссаковського трохи одлягло од серця. Надія вернулась до його,– надія достати парафію й не втратити Онисі.

Вони сіли на вози й поїхали назад в Віль-шаницю оповістити громаді за цю подію.

– Не буде так, як владика хоче! Не пустимо Балабухи на парафію. Нехай буде в нас за священика таки Харитін, та й годі! – гомоніла громада, зібравшись коло церкви.– Пошлемо знов вдруге прощення до владики, а як не дозволить, пошлемо втретє, а таки нехай буде так, як громада хоче. Десь видрався якийсь Балабуха, не показав очей в Віль-шаницю, не поговорив з громадою, а преться до нас на парафію. Не пустимо Балабухи!

Тим часом, як вільшаницька громада гримала, та ремствувала та лагодилась знов посилати титаря до владики, щасливий Балабуха вернувся в Хильки.

– Що, сину, зіпхнув Ониську з парафії?– перша спитала в Балабухи мати.

– Зіпхнув! Так і покотилась, як її гарбузи з Хильківської гори, аж курява піднялась,– сказав Балабуха.

– От тепер нехай знає, як класти в віз та в кишені студентам гарбузи! – сказала мати.– А ти, сину, не гай часу, та вбирайся до Терлецьких, та ще й сватів бери. Терлецькі скупі, хоч і багаті. Треба вибрати в свати доброго крутія, щоб викрутив в їх зайву сотню карбованців.

– Кого ж би то попросити в свати? – спитав Балабуха.

– Бери, сину, дядька, отця Мельхнседека та прихопи ще на пристяжку й тітку. Тітка цікава на язик, та й дядько добрий торохтій: щось таки та виторохтять. Та нехай добре припруть Терлецького.

Балабуха забрав дядька торохтія й цокотуху тітку, прибрався й причепурився й поїхав до Терлецьких.

Терлецькі, побачивши, що Балабуха приїхав не сам, а з дядьком та з тіткою, зараз догадались, що він приїхав з сватами.

В домі почалась незвичайна біганина. Бігала важка Терлецька, бігала Олеся, бігав сам Терлецький, бігала Килина, навіть баба в пекарні заметилась тією пошестю й вертілась, як муха в окропі. Балабуха оповістив, що він зайняв Вільшаницю, Терлецький поздоровляв його, цілувався з ним по десять раз, цілувався з сватом отцем Мельхиседеком і навіть з цікавою його жінкою. Олеся зашнурувалась як тільки можна тісніше, так що їй було важко дихати, начіпляла червоних стрічок на талію, на шию, на голову і все крутилась по хаті перед Балабухою. Вона знала, що Балабуха не жвавий в розмові, й попросила його в садок, де сподівалась почути при поетичній обставі те слово, котрого вона вже ждала двадцять три роки з половиною.