Старо-світські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 35

– Онисіє Степанівно! беріть лишень плести панчоху, та сідайте коло мене, та побалакайте зо мною; а коли не хочете балакати, то я вам святу книжку прочитаю,– говорив отець Харитін, лежачи на гарячій лежанці в кімнаті.

– А що ж ти мені будеш читати? – питала Онисія Степанівна.

– Та хоч за царя Ірода або про святу Варвару.

– Цур йому, тому Іродові! Прочитай мені краще про святу Варвару.

Онисія Степанівна взяла панчоху й сіла на стільці коло лежанки. Отець Харитін розгорнув здорову книжку й, лежачи догори лицем, поставивши її на своєму животі, почав читати про святу Варвару. Онисія Степанівна сиділа й слухала. Її тонкі пальці з дротами тільки мигали.

Онисія Степанівна слухала вухами, але її думка літала і в пекарні, і в хижці, і в коморі, заглядала на піч, і під піч, і в діжу, і в ночви.

– Потривай трошки! Треба заглянути в піч, чи випікся хліб,– говорила Онисія Степанівна й з тими словами схоплювалась з місця, бігла в пекарню й заглядала в піч. Отець Харитін назначав нігтем, доки прочитав, і дивився через книжку в вікно. Онисія Степанівна влітала, як вихор, і знов сідала на стільці.

– Ну, та як далі? Що звелів батько збудувати для святої Варвари?

Отець Харитін знов починав читати тихим, рівним голосом, а думка Онисина знов одри-валась од книжки й шугала по дворі, коло кошар, коло загороди, коло гусей та курей.

– Ой, пожди на годиночку! Адже, мабуть, дівчата й досі не виносили кабанові їсти.

Онисія Степанівна знов зірвалась з стільця, як метіль, побігла в пекарню, крикнула на дівчат і знов опинилась на стільці.

Отець Харитін позіхнув і знов почав читати. Онисія вже зовсім не слухала, а свою думу думала.

– А що пак твої наймити будуть завтра робити? – несподівано перебила Онися читця.

Отець Харитін витріщив на неї очі.

– Але ви мені перебиваєте читати,– сказав він.

– Та я, бач, тільки спитала, так набігло на думку: чи наймити гній вивозитимуть, чи пове-зуть мливо до млина; в нас вже житнього борошна обмаль; вже на сході й пшеничне борошно.

– Як ви скажете, так і буде. До вас треба йти розуму позичати,– говорив отець Харитін, держачи палець серед стрічки.

– Нехай везуть до млина. Гній можна й навпісля вивезти.

Отець Харитін знов починав читати, але Онисія Степанівна вже давно погубила кінці й нічого не розуміла.

– Та хто то був Діоскор? Варварин чоловік чи брат? – спитала вона.

– Батько Варварин. Ви, Онисіе Степанівно, не дуже добре слухаєте. Еге?

– Ну, ну, читай! Тепер вже все розумію.

Отець Харитін читав, але Онисія Степанівна так перемішала Діоскора й Ігемона з наймитами та ігуменами, а Варвару з наймичками, що вже нічогісінько не розуміла.

– Знаєш що, отець Харитін,– знов перебила Онисія Степанівна,– ти береш до свого чоловічого діла моїх наймичок тоді, як і мені їх треба.

– Я думав, що ви питаєте за святу Варвару.

– В мене вже все повипадало з голови, що ти читав. От і вчора забрав до току наймичок,

а я хотіла плаття прати. Як тобі треба наймичок, то ти звечора в мене спитай.

– Але ж, Онисіє Степанівно, й ви берете до своєї роботи моїх наймитів, коли мені їх треба,– несміливо обізвавсь отець Харитін.

– Знаєш що, панотче: поділимось слугами! Ти верховодь над своїми наймитами, а я над наймичками; а як тобі треба буде наймичок, ти спитай в мене, а я тебе питатиму, як мені треба буде наймитів.

– Добре, Онисіє Спепанівно, добре! Що ви скажете, то все виходить гаразд. От слухайте ж, а я далі читатиму!

Отець Харитін знов прийняв нігтя й почав читати, але Онисія Степанівна вже зовсім не слухала. Отець Харитін примітив те й спитав:

– Чи ви слухаєте?

– Та слухаю, слухаю. Не питай мене та читай далі.

– Коли ви щось думаєте,– сказав отець Харитін, придивляючись до розумного лиця своєї жінки.

– Читай-бо, читай! Я думаю й слухаю заразом.

– А як звали Варвариного батька? – А хіба ж ти читав про батька?

– Авжеж читав, тільки ви не слухали.

– А правда, правда! То був якийсь ігумен.

– Який там ігумен! Діоскор – так звали Варвариного батька.

– Та хто ж такий був ігумен? Чи який Варварин родич, чи що? – спитала вона.

– Не ігумен-бо, а Ігемон! Це той, що мучив святу Варвару.

– Ото проклятий! В якому ж монастирі він був ігемоном? і чого ж то ченці мучили святу Варвару?

– Які там ченці! Ігемон – то так звався губернатор, чи становий би то по-нашому, чи що; от так, як в Богуславі отой становий, що в Чайках намальований у пеклі.

– О! Коли так, то там їм і місце. Я цього не знала, що вони, прокляті, мучили святих: якби була знала, то дала б мірку проса маляреві, щоб намалював їх у пеклі. Ну, ну, читай далі.

Отець Харитін читав, а Онисія Степанівна знов своє думала.

– Чи ти знаєш, панотче, що в нас картоплі мало? – несподівано перебивала його Онисія Степанівна.

– Але які ж бо ви! Вам усе в голові той господарський клопіт. Чи ви хочете зразу забагатіти, чи що?

– А чом би пак і не забагатіти? Добре вам, панотцям, коли ви й до смерті будете мати шматок хліба. Піп – золотий сніп,– кажуть у приказці. А що я робитиму, як ти вмреш, а я зостанусь удовою, та ще з дітьми? Де я тоді дінусь без грошей? Хоч з мосту та в воду.

– Далеко ви заглядаєте наперед. Ми тільки що побрались, а ви вже заглянули на самісінький кінець.

– О, я заглядаю й на кінець, і на всі боки оглядаюсь. Опоряди лишень трохи свою церкву, бо як часом загляне митрополит, то буде тобі лихо.

– Оце ви правду кажете. Треба й церкву опорядити та привезти з Богуслава маляра, щоб помалював церкву всередині й понаписував образи такі, як в чайківській церкві.

– Та щоб мені Балабуха був в пеклі на самім дні. Чуєш?

– Добре, добре. Даси маляреві мішок борошна, то він і намалює Балабуху, але коли б часом з цього чого не вийшло.

Отець Харитін зібрав громаду й порадився з нею, щоб помалювати всередині церкву та постановити нові образи. Громада згодилась. Титар виклопотав дозвіл і згодив маляра, щоб він вималював церкву й написав таку саму «Неопалиму купину» й страшний суд, як у Чайках, навіть намалював в пеклі богу-славського станового й канівського столоначальника.

Раз Онисія Степанівна поїхала в Богуслав на ярмарок і вернулась додому з недоброю звісткою.