Старо-світські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 68

– Ой отче Харитоне, рятуйте! Заробите великого гостинця!– крикнув Бонковський, вступаючи в хату.

– Що там таке? Може, обламались? Може, згорів тік?– спитав отець Харитін.

– Та де там тік,– я сам згорю до останку! Граф от-от наскочить в Вільшаницю!

– То що ж! Як наскочить, то й проскочить.

– Не проскочить, бо зачепиться за мої хури з пшеницею. Он бачите, стоять за вашим двором. Чи нема де в вас прихистити та переховати крадену пшеницю на якийсь там час?– і Бонковський щиро признавсь і оповістив за свою крадіжку та шахрування. Отець Харитін догадався, до чого воно йдеться,– треба було допомогти знайомому в пригоді. Йому стало жаль панка.

– Скидайте хутчій мішки в дзвіницю. Там їх не посміє зачепити й сам граф,– промовив отець Харитін.

– Ой мерщій, і батечку й голубчику, бо от-от наскочить граф,– благав Бонковський.

Отець Харитін вхопив ключі, одімкнув дзвіницю. Двері в дзвіницю були з улиці. Мужики в одну мить повносили мішки й повернули вози назад на греблю. Отець Харитін замкнув двері й вкинув ключі в кишеню. Бонковський тричі цмокнув його в губи, скочив ня коня й покатав через греблю.

– Онисіє Степанівно! Бонковського крадена пшениця в дзвіниці. Ось і ключі од дзвіниці,– гукнув отець Харитін до Онисі.

– От і добре. Помстимось над ним за карету. Я не оддам йому тієї пшениці. А що, попавсь, паничу! – сказала, аж підскочивши, Онися.– Візьми зараз спродай пшеницю, а гроші роздай старцям абощо.

– А добре ти кажеш! – сказав о. Харитін і покликав жида; частку продав, а частку так оддав зерном бідним. На другий день приїздить Бонковський з порожніми возами по пшеницю.

– Спасибі вам, мій дорогий приятелю, за схованку. Граф вернувся додому. Тепер мені можна забрати мою пшеницю.

– Не заберете, бо вже її нема: я роздав частку бідним, а половину продав Янкелеві та роздав гроші старцям,– сказав о. Харитін.– От розпитайте в людей, вони вам скажуть, що я кажу правду.

– Та не жартуйте-бо, отче! Беріть ключі та одмикайте дзвіницю, бо вже нерано.

З кімнати вискочила Онисія Степанівна й заторохтіла до пана:

– Їй-богу, не знаю, за яку ви пшеницю оце кажете. Ви хотіли, може, сказати за карету? Карета стоїть, переламлена пополовині. Про мене, нехай мужики складуть її на хури та й одвезуть, коли ви нас піддурили.

– Коли так, то до побачення, отче! Я цього од вас не сподівався,– промовив Бонковський, у котрого лице й очі аж налились кров'ю.

– Бувайте здорові. Скажіть же мужикам, нехай складають на хури карету!—гукнув отець Харитін вслід Бонковському.

Онися аж в долоні плескала.

Настала зима. Отець Харитін поїхав з жінкою в Київ на ярмарок і купив нову наточанку.

Довго крепився отець Харитін і не накидав на людей плати за треби. Але од страху перед благочинним він зважився й передніше попросив поради у своєї жінки.

– Коли благочинний звелів накинути, то й накинь. От одвезли дочку в школу – грошей треба.

– Якось ніяково. Коли б часом не ремствували та не гримали люди. Вони ж мене прийняли на парафію. Я не знаю, як і приступити до цього діла,– говорив несміливо отець Харитін.

– Коли ти не смієш, то я за тебе приступлю до справи,– сказала Онися,– не бійся, хліб їси сміливо!

В той час прийшли старости «їднатись» за вінчання. Отець Харитін запросив невелику звичайну плату, яка тоді була скрізь по селах. Онися слухала за дверима, а далі не втерпіла й вийшла до людей.

– А що ж, люди добрі! ви мало даєте за вінчання. Тепер стали інші, дорожчі часи,– все подорожчало, а гроші стали дешевші. Накиньте ще карбованця.

– Та що ж, матушко! Даємо так, як і передніше давали,– сказав батько жениха.

– Та накиньте-бо! Ви ж тим не збіднієте! Тепер, господи, як усе подорожчало, до чого не кинься: і наймит став дорожчий, і віл дорожчає, й кінь дорожчає, й гуска коштує те, що передніше коштувала вівця,– задріботіла Онися.

Онися чим більше старілась, тим більше говорила. В неї неначе щороку наростав та довшав язик, як у Мельхиседекової жінки Марти.

– Коли ж, матушко, й на весілля треба грошей, та ще й неабияких. Треба й того, й сього, треба хліба, треба й до хліба, треба й сього, треба й того,– м'яв слово по слову женихів батько.

– І, господи! Карбованець – не великі гроші, а нам вони стануть до помочі. Гроші круглі: їй-богу, й не зоглядишся, як і розкотяться; шаг за шагом, п'ятак за п'ятаком, злотий за злотим, карбованець... Так і котяться, так і котяться, й хто його зна, де вони діваються... Прикиньте ще карбованця та й запивайте могорич, бо в вас вже од говоріння, мабуть, і в роті посохло!

Чоловік глянув на могорич і... прикинув карбованця.

Не таку накинув плату Балабуха на богуславських міщан,– він просто звелів платити за треби вдвоє більше. Міщани загули, загомоніли, але мусили платити.

Через рік після того по селах пройшла чутка, що панщину зменшать, що вийшли «інвентарні правила». Народ загомонів по селах і ждав того, як великого щастя з неба. Отець Харитін дістав бомагу од благочинного. Приїхала комісія й благочинний. Зібрали народ до церкви з усього села. Благочинний велів о. Харитонові прочитати «правила» в церкві й потім читати щонеділі та виясняти.

Першої неділі зібралась в церкву велика сила народу. Отець Харитін знов прочитав ту бомагу, цебто «правила інвентарні», скинув ризи й пішов додому. Народ стояв коло церкви й не розходився: ніхто добре не втямив тії бомаги. Один казав, що зменшили панщину тільки молодицям; другий казав, що зменшили й чоловікам декому здалось, що не тільки не зменшили панщини, але ще прибільшили. Хтось десь чув, що люди почнуть одбувати панщину не тільки папам, але й попам. У всіх зостався якийсь туман в голові, через який кожний бачив те, що йому мріло в тумані. Громада послала титаря до батюшки, щоб він прийшов та розтовмачив їм, що було написано в тій бомазі.

Прийшов на цвинтар батюшка. Громада обступила його кругом.

– Розкажіть, батюшко, докладно: що там написано в тій бомазі? – просила громада.

– А що ж, панове громадо! Написано, щоб менше панщанних днів одбувати на тижні. Коли правду сказати, то я й сам решти добре не второпав, що там написано, бо написано по-московській, та ще й дуже мудро. Хіба поїду до благочинного та спитаю.