Старо-світські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 91

– Що тут трапилось? Чого це люди бігають та рипають дверима? Що це за біганина? – питав Балабуха, озираючись кругом сонними переляканими очима.

– Та це я так рано встала,– обізвалась з кімнати Балабушиха.

– Чого ж це ти встала вдосвіта? – допитувався Балабуха.

– Та треба йти в крамниці, то й встала. Бачиш, яка я господиня! – говорила Балабушиха, одсуваючи й засуваючи шухляди камоди.

– Чого це тобі припало так рано йти до крамниць? Ще й сонце не сходило.

– Глянь лишень у вікно: вже сонце давно зійшло, а я й так заспала.

Балабуха позіхнув і знов упав на ліжко. Наймичка принесла самовар і позіхала без со-рома на ввесь рот. Балабушиха, хапаючись, пила чай, неначе думала виїжджати в далеку дорогу. Після чаю вона з Настею побігла в крамницю до Вольчихи. Коло дверей крамниці висів здоровий замок. Балабушиха нервово стукнула в заперті двері кулаком. Вольчиха ще спала.

– Та й спить же довго в своїх жидівських бебехах капосна жидівка! – сказала Балабушиха до Насті.

Вольчиха, одначе, встала, одімкнула двері й позіхала.

– Чого це ти, Вольчихо, так довго спиш? Мабуть, вже всі люди на світі повставали, а ти одна качаєшся в перинах,– сказала сердито Балабушиха.

– Якби була знала, що ви прийдете, я б удосвіта встала,– сказала Вольчиха.

Настя розгорнула взір, на котрому була ви-мальована райська птиця в гірлянді з чудових рож усякого кольору. Балабушиха вибрала гарусу. Вона з дочкою вернулась додому й таки зараз засіла за роботу й не одривалась од п'яльців. Олеся ще зроду так не працювала, як тепер коло тієї подушки.

Цілий тиждень вставала Балабушиха раніше за наймичок, працювала над подушкою, гнула спину. Через тиждень вже на канапі аж сяла подушка з блискучою райською птицею посередині, в вінку з випнутих стрижених рож та гвоздичків. В неділю привезли новий гарненький рояль, а по обіді надвечір приїхав Гануш. Балабушиха піднесла йому на двох руках презент.

Презент дуже сподобався артистові. Він звичайненько подякував.

Старий фортеп'ян винесли в возовню, й по йому вже ходили кури й стрибали горобці. В залу внесли новенький рояль. Гануш привіз з собою ноти, щоб награтись на доброму новому роялі. Він сів за рояль й почав вигравати арії з опер, а потім сонати Бетховена та Мо-царта. Балабушиха сиділа в кріслі й заслухалась. Вона одразу зрозуміла пишну класичну музику, чаруючі мелодії. Багаті акорди, симпатичні арії розворушили її артистичну вдачу. Вона покинула курити, згорнула руки на грудях і неначе замерла. Гануш грав з охотою, з душею; його зроду артистична душа почала виливатись в аріях. Він розходився й заспівав своїх рідних чеських пісень. Невеликий, але м'який симпатичний баритон сповняв невелику залу то веселими, то смутними мелодіями. Мелодії взрушили фантазію в Балабушихи. Перед її очима ніби малювались якісь картини, неначе виткані з туману, в душі заворушились якісь дивні мрії, принадні й неясні, неначе сни.

Гануш заспівав української пісні. Олесина душа стрепенулась, зачеплена рідними мелодіями.

Сонце зайшло, й тільки червоні плями жевріли на білих стінах. В кутках стали тіні. В залі розлився вечірній, стиха рожевий світ. Гануш розфантазувався й в кінець всього заспівав баладу Шуберта «Лісовий цар», його м'який голос став неначе шовковий. Він артистично й штучно удавав голосом, як манить до себе чарами потаємний голос лісового царя. Балабушиха вперше на віку почула справдішню артистичну музику, артистичний спів. її душа ніби прокинулась; вона ніби побачила очима дивний ліс при місяці, ввесь укритий інеєм, залитий синюватим, фантастичним світом. А з гущавини того ліса, з глибокої долини, закиданої деревом в інії, вона ніби почула чаруючий, як кохання, якийсь потаємний голос, побачила пишний чийсь вид. З очей її скотилось дві сльози.

Гануш скінчив. Балабушиха схопилась з крісла, простягла руки, як простягають на молитві, її очі блищали. Вона швидко перебігла залу й крикнула:

– Боже мій! Чом мене не вчили грати й співати? Я була б цілий вік щаслива, щаслива!

Вона трохи не крикнула, щоб Гануш вчив її співати, але схаменулась і чогось засоромилась, їй тепер одразу стало сором за все те, що вона трохи не призналась в коханні, що вона чіплялась до молодого хлопця. її хотілось просити, щоб Гануш вибачив її за всі слова, які вона сказала йому колись в саду; їй стало сором, що вона задумала брати уроки музики на старість. Кров кинулась в її лице. Вона ходила по залі та все слухала, як Гануш перегравав п'єсу за п'єсою, доки не втомилась і впала в крісло, затуливши очі долонею. В її вроді прокинулась не тільки романтична, а може, й справді артистична душа, закинута в сільську глушину, загублений вищий дар божий, заглушений сільською мертвотою.

Од того часу Балабушиха часто просила Гануша грати й співати й любила слухати його, сидячи в кріслі. Вона покинула свої уроки музики й годила йому вже за його артистичну музику та пісні.