Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В.. Страница 127

– Нехай буде по-твоєму, полковнику Богун. Я вирушив у цю мандрівку за наказом короля.

Іван з несподіванки аж присвиснув.

– Тебе відрядив…

– Мене відрядив Ян Казимир Ваза. Тепер ми можемо продовжити розмову?

– Так. Тепер я готовий вислухати, для чого королю знадобилося посилати тебе в таку неблизьку й далеко не безпечну подорож, – Богун випустив кільце тютюнового диму й уважно подивився в очі поляку. Той відповів твердим поглядом своїх вицвілих очей.

– Королю відома твоя позиція по відношенню до Переяславської Ради і віддання України під протекцію Московській державі. Це дуже необдуманий вчинок Хмельницького. Вчинок, котрий може призвести до надзвичайно тяжких для козацтва наслідків. Король підтримує тебе і має тобі дещо запропонувати. І повір мені, на таких умовах, котрі тебе влаштують значно краще, аніж примусова присяга, що до неї підштовхував вінницького полковника Хмельницький.

– Тобто ти хочеш сказати, що твоя поява тут є наслідком моєї відмови присягати московитам?

– Значною мірою. Ну і, звичайно, не слід забувати про конфлікт, що продовжує поглиблюватись між паном полковником і Хмельницьким. Так, не дивуйся, у Варшаві відомо багато чого з того, що діється у ставці гетьмана Хмельницького. А тепер, після викриття і страти Верещати, навіть більше, аніж Хмельницький може знати про стан речей у королівському палаці й сеймі.

– Верещагу страчено? – посміхнувся Богун. – Панове ляхи надто оптимістичні. У мене інші відомості: камергер його величності врятувався з фортеці і нині спокійно проживає в Україні. Це можу стверджувати, адже лише нещодавно я особисто зустрічався з паном Василем у Чигирині.

Тицевський мимоволі скривився.

– Я не маю необхідної інформації, щоб сперечатися з паном із цього питання. Та й доля шпига не є суттєвою для питань, котрі ми з тобою маємо розглянути. Отже, про твої непрості відносини із Хмельницьким нам відомо. Відомо й про те, що вже двічі Хмельницький мав намір стратити тебе, а одного разу навіть видав наказ закувати в кайдани пані Ганну. Ми вважаємо, що Хмельницький не є насправді тією людиною, котра нині потрібна Україні, ти згоден зі мною, полковнику?

– Продовжуй, – хитнув головою Богун.

– Він утрачає популярність, і це ні для кого не секрет. Нині вже значно менше пам'ятають Жовті Води і Корсунь, аніж Білоцерківський договір і виступи бунтівних Вдовиченка та Мозирі. [72] Пам'ятають і те, що в тих виступах був відчутний і голос полковника Богуна. І вважають дії полковника цілком логічними. Але ті події вже стали вчорашнім днем, натомість маємо події дня сьогоднішнього. І вони підказують нам, що гетьман Хмельницький зробив надто багато помилок. Ці помилки шкодять не лише Речі Посполитій, вони шкодять і козацькому війську. Московія чужа Україні, для України повинен бути інший шлях, аніж протекція царя Романова.

– І ви вважаєте, що я здатен повернути події в інше русло, віддаливши Україну від Московії і схиливши її в інший бік? Але я лише вінницький полковник, ви звертаєтесь не до тієї людини.

Тицевський повільно похитав головою:

– Не варто принижувати власного значення, пане Богун. Ваша популярність у війську після Берестечка і Жванця, а також слава серед місцевого населення Поділля, Брацлавщини і навіть східної Волині має такі розміри, що вже давно перейшла рамки, обумовлені посадою вінницького полковника. Якщо вам невідомо, я розповім: у селах і містечках аж до Кам'янця і Острога ім'я Богуна гримить значно сильніше, аніж ім'я самого Хмельницького. Це відомо у Варшаві. Тож там вважають, що Богун є людиною, здатною дещо перемінити у стосунках між козаками і Польщею.

І раптом Іван зрозумів, для чого прибув до нього ротмістр Тицевський. Для чого приїхав сюди, виконуючи вказівку самого короля і веде тепер такі довгі й приємні вуху полковника речі. А коли зрозумів, відчув до Тицевського холодну ненависть. Ні, він жодним рухом, навіть поглядом не виказав того, що з великим задоволенням стромив би цієї миті у горлянку ротмістрові лезо шпаги, котрою той діловито підгрібав до купи жаринки пригасаючого багаття. Лише втягнув у себе духмяне повітря галявини й кинув коротко:

– Ти пропонуєш мені підняти повстання проти Хмельницького?

– О, ні! – замахав руками Тицевський. – Я пропоную пану лише один келих вина! Звільнити Україну від божевільного Хмельницького тобі пропонує його величність.

– Зрозуміло.

– Ні, тобі ще не все зрозуміло! – голос Тицевського несподівано став твердим і категоричним. Умить пропала деяка дипломатична м'якість, навіть улесливість, що її дотримувався Тицевський раніше. – Пану відомо, що після Переяславської Ради Хмельницький, фактично, поставив крапку у стосунках з Кримським ханством? І результат не забарився: нині у Варшаві готується посольство до Бахчисарая. Дні Іслам-Ґерая пораховано, а новий хан, яким, безумовно, стане Магомет-Ґерай, значно радше прийме руку Польщі, аніж руку Хмельницького. Москва вам не допоможе, її значно більше турбує Смоленщина, аніж Україна. Отже, стає зрозумілим, що зовсім скоро ви будете змушені витримати ще одну надзвичайно важку кампанію. Разом з нашими хоругвами на Україну підуть тридцять тисяч татарської кінноти. На цей раз вам не вистояти. Тобі цікаво, яку мету переслідуватиме майбутня кампанія?

– Яку ж?

– Здобуття Поділля, Брацлавщини і далі, аж до Умані і Черкас! Ми викинемо вас з Правобережжя, а кров знову заллє цей багатостраждальний край! Але… – голос Тицевського знову пом'якшав, і він навіть винувато посміхнувся, – є інший план розвитку подій.

– І головну роль у ньому призначено мені, – продовжив Богу н.

– Так! І дуже скоро ти побачиш – ненависні тобі московити луснуть від зазіхань на землю України!

Іван кілька хвилин мовчав, намагаючись зібратися з думками.

– Добре, – нарешті мовив він, – що буду мати з усього я особисто?

Тицевський почав совгатись по колоді, на якій сидів.

– Пан практичний чоловік і з ним приємно вести розмову, – скоромовкою вирік він. – Як щодо пропозиції гетьманської булави Війська Запорізького? Мені було наказано запропонувати тобі посаду, що її обіймає Хмельницький, і ніяк не менше. Його величність вважає, що ти підходиш на роль гетьмана Війська Запорізького якнайкраще.

– І це все? – запитав Богун, холодно дивлячись в очі ротмістру.

– Звичайно, ні. Його величність уміє бути вдячним!

Іван рішуче піднявся.

– Дякую за пригощання, ротмістре, думаю, час мені вирушати. – Він одяг на голову шолом, поправив перев'язь із шаблею і рушив у напрямку свого загону.

– Але… Прошу пана, я не зрозумів, – підхопився й собі Тицевський.

– Що ж тобі не зрозуміло, ляше?! – рвучко повернувся до нього Богун. Він навис над пристаркуватою постаттю ротмістра – високий, стрункий і широкоплечий, із закутими у броню широкими грудьми і поглядом очей, що кидали блискавки. – Я не можу вбити людину, з котрою щойно розділив хліб. І я обіцяв спокійний відпочинок твоїх жовнірів до вечора. Я звик виконувати свої обіцянки, ротмістре, але стережися мене, коли не зникнеш з моїх очей після заходу сонця! Упень вирубаю весь загін, а твою голову власноруч насаджу на свій спис. Геть з очей моїх, мерзенний крамарчук, ти торгуєш зрадою! Так, у мене багато протиріч із Хмельницьким, але я ніколи не вчиню того, що ти тут пропонував мені. Я не бажаю союзу з Москвою, але й від вас, ляхів, не візьму подаяния. І я не боюся татарських псів. Якщо ви приведете їх сюди, знайду кожному по сажню подільської землі. Так передай королю і його псу Потоцькому!

Ще довго клекотало у грудях Богуна після того, як він повернувся до козаків, скочив у кульбаку і звелів повертати до фортеці. Невже він якимись своїми діями давав ляхам зрозуміти, що йому можна запропонувати зраду Хмельницькому? Невже не бився з ними жорстоко й нещадно всі останні роки? Де припустив помилку, котра дала ляхам привід для подібних візитів? Так, він не мирився з Хмельницьким, і це знали в оточенні гетьмана. Але він не дозволяв собі жодного натяку на сумніви в тому, чи справді гетьманська булава у тій руці, котрій повинна належати по праву. «А може, таких послів, як цей Тицевський, нині немало в Україні? – раптом змінили напрямок думки Івана. – Може, потрібно було стриножити старого й відіслати до Чигирина з листом до Хмельницького?» Від цієї думки Іван навіть притримав коня, але одразу ж рушив далі. Він пригадав обличчя Бутурліна в сінях дому Петра Тетері й заповнений людом майдан Переяслава. Натомість покликав Нечипоренка, який тримався позаду: