Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В.. Страница 140

Іван мовчки притис Ганну до грудей і зміг лише натомість ласкаво погладити її голівку. Що він міг відповісти? Чим міг заспокоїти людину, котра так щиро кохала його, так гідно переносила їхнє подружнє життя, котре він сам перетворив на суцільну смугу розлук і коротких побачень, витримувала тривогу довгих одиноких ночей, коли холодна постіль була для неї страшнішою кляштору. Того кляштору, на який обіцяла приректи себе колись давно, повставши проти волі Конєцпольського і Ястржемського. Чи раніше не відчував того відчайдушний полковник, що життя без нього стало нестерпною мукою для дружини? Відчував і знав напевне. Та що він міг подіяти з цим… Ми не обираємо боротьбу за Батьківщину, вона обирає нас. А обравши, примушує віддати не лише власне життя, вона потребує життя найдорожчих людей. Жорстока борня ся.

Але Ганна вже примусила себе заспокоїтись. Зібрала свої емоції й наказала їм згаснути так, як то може зробити лише жінка.

– Не відповідай мені, Іване. Давай просто мовчки постоїмо. Усе добре, любий мій. То лише буревій. То лише громовиця налякала мене. Обійми мене, милий, і давай помовчимо.

– Так, серденько, так, горличко моя люба. Ми помовчимо. Нам достатньо стояти так, ми зможемо пережити наш страх, коли будемо поряд.

– Так, якщо будемо поряд.

Довго, повільно тягнеться час. Уже баба-покоївка визирнула на ґанок і, помітивши панів, які завмерли в обіймах один одного, мовчки похитала головою, мимоволі схлипнула й пішла вкладати панночок. Уже й Тарас, закашлявшись від гіркого тютюну, покинув незвичну поки що люльку й тихцем подався до своїх покоїв. Затихла, вирушивши на захід, гроза. А вони все стояли, стискаючи одне одного в обіймах. І як багато говорила їм ця їхня мовчанка! Так, як не могла б сказати найщиріша розмова. Не винайдено слів, щоб оповісти ту тугу, біль, кохання й ніжність, яку мали передати одне одному Іван і Ганна тієї неспокійної ночі.

VI

Рік минув, а по тому ще рік. Здійнялося сонце в зеніт, щоб знову завмерти, котячись над обрієм, раз і вдруге. Померла природа після буяння, стихла в білій німоті, щоб ще раз прокинутись весняним дзюркотінням ручаїв, блиском сонячних променів у діамантах танучих бурульок на високих, критих червоною черепицею, дахах будинків шляхти. Звеселило навіть почорнілі солом'яні стріхи селянських помешкань у містах та містечках Литви. Заколосилися ниви, після чого вийшли на них косарі, збираючи свій урожай. І знову був сніговий сон природи, і знову весняне буяння. Два роки подорожував Іван Богун, виконуючи накази гетьмана Юрія Хмельницького, залитими багнюкою або вкритими рудим пилом шляхами північної частини Речі Посполитої. День накладався на день, тиждень подорожував за тижнем. Важкими були ті два роки для Івана, неймовірно важкими. І навіть не тому, що доля вперто кидала його назустріч все новим і новим боям, звик до них Іван. Та й що пам'ятав він у своєму житті, окрім цих безкінечних битв, сутичок, похідних буднів і ночей у польовому шатрі? Важкими були самі часи, що настали, примушуючи полковника кидатися від одного союзу до іншого, бити вчорашніх союзників і, зціпивши зуби, простягати руку вчорашнім ворогам. Лише одне додавало йому наснаги – ніхто й ніколи не зміг би звинуватити полковника Богуна в діях, котрі б шкодили Україні, ніколи не шукав він власної вигоди, а подекуди й відверто нехтував нею, часто-густо викликаючи підсміювання зажирілої генеральної старшини. О, не та то була старшина, яка свого часу підтримала Богдана! Не та, хоч обличчя її не змінилося. Ті самі Тетері, Брюховецькі, Виговські й ще десятки подібних до них. Не обличчя змінилися, змінився їх вираз. Зажиріли від сотень тисяч злотих, отриманих усіма можливими шляхами, обличчя ті. Розпростерли свої зажерливі руки над тисячами ланів дарованих Москвою і Варшавою земель, забули не лише тих, чиїми кістьми пройшли до свого панування, забули й самі ідеї покійного гетьмана. Та не таким був Богун. І хоч змушений був кидатись то на ляхів, зупиняючи спільно з Остапом Гоголем та Ханенком похід польських військ на Брацлавщину, збурюючи козаків та жовнірство до конфедерації за припинення війни з Москвою, то кидатися під знаменами Хмельниченка на Лівобережжя, проти знахабнілих московських воєвод, лише вигоду Україні виборював полковник. Утрачав усе нових і нових соратників, отримував свіжі рубці, доповнюючи ними колекцію отриманих у минулих боях. Але не зупинявся і не оглядався назад.

Одного не встигав Богун – ніяк не міг знайти вільну днину, щоб відвідати залишену у Вінниці сім'ю. І хоч страждав від цього, жодного разу не принесли швидкі коні полковницького почту до міста над Південним Бугом, того, яке колись лише власним талантом полководця й безмірною хоробрістю відданих собі людей зміг втримати від навали. І лише скупі нечисленні листи доносили до Ганни новини із життя полковника Богуна. Не надто ніжними й зовсім короткими були ті листи. Але вміла проміж рядків прочитати їх Ганна. Раділа їм немов юначка першим зізнанням у коханні, цілувала крадькома цупкий, пропахлий пилом і шляхами папір, дякувала Богу за те, що живий ще Іван, щоденно відвідуючи церковні служби. А ночами гірко плакала, зневірившись побачити його, такого коханого, не дивлячись на роки, які пройшли в їхньому подружньому житті.

Раз і вдруге відродилась і померла природа. Раз і вдруге одвічна круговерть життя завернула свої кола, що ім'я їм роки. І врешті-решт почало справджуватись те, чого так боялась Ганна. Закрутилися, згущуючись над головою Богуна, чорні хмари. Надто непримиренним до сильних світу цього став полковник Богун, надто багато вимагав від них. Бо хіба можна вимагати справедливості від тих, хто має владу? Хіба можливо чекати доброчесності від них, котрі забули про все, окрім грошей і збереження тієї влади? Не можна і неможливо. Немає честі в людей тих…

– Пане полковнику, зрада! – Нечипоренко увірвався в закривавлених латах, з шаблею наголо. – Ляхи порубали наші чати, йдуть сюди! Утікай, Богуне, коні готові!

Богун обернувся до осавула. Він стояв біля вікна невеличкої селянської світлиці, яку обрав для своєї резиденції на час перебування реґіменту в невеличкому литовському селі неподалік від Бреста. Нечипоренко помітив, що на полковнику був повний обладунок, включаючи залізні наплічники й поруччя. Блискучий шолом лежав поряд, на столі. Богун немов чекав на появу осавула.

– Великі сили? – запитав спокійним, навіть сумним голосом.

– Великі, пане полковнику, – видихнув Нечипоренко. Він стяг з голови шапку, стомлено стер з чола піт і підійшов до відра з питною водою. Напився з ковша, проливаючи воду на вологе сукно жупана і вкритий кривавими плямами панцир. – Ляхів немов зірок у небі.

– Я очікував на них.

Нечипоренко підійшов упритул.

– Ось що, Богуне. Ти нічого не врятуєш. У них наказ взяти тебе живим або мертвим. Більшість наших хоругв зрадили тебе, ті ж кілька сотень, котрі залишилися вірними нам, радше допоможуть вдома, аніж тут. Потрібно утікати.

Іван зробив заперечливий жест, та Нечипоренко притримав його за руку.

– Заради всього святого, полковнику! Ти нічого не вдієш! Хіба не зрозуміло, що все зроблено лише для того, аби усунути тебе… Господи, Богуне, їдьмо, інакше Україна втратить ще й тебе!

Десь неподалік, розриваючи ранкові сутінки, загриміла шалена мушкетна стрілянина, яку супроводжували несамовиті крики і тупіт коней. На подвір'ї козаки похапцем готували до бою кілька гармат і десяток гаківниць – усе, що було в розпорядженні особистої охорони полковника.