Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В.. Страница 149

Коли Богун, вперше за багато часу, веселий і жвавий повернувся до свого шатра, Миколи Охріменка там уже не було. Далеко за межами табору торохкотіли вози, послані за наказом Богуна в навколишні села за дровами й фуражем.

VI

Що відчуває людина, знаходячись за крок від смерті? Коли шалений або розмірений, повний подій або занурений у сиву нудьгу ритм її життя має ось-ось обірватися, підкорюючись всесвітнім законам? Що думає вона, переповнена планами на завтрашній день, котрого вже не має? Можливо, серце приреченого стискається від незрозумілої туги, а свідомість пригнічена передчуттям чогось страшного, хоч до часу й невідомого? Чи у свідомості тим або іншим чином відбивається невмолимий хронометр, що вже почав відраховувати останні хвилини непростого, а для більшості людей неймовірно складного, але такого бажаного усіма земного життя?

Іван Богун не відчував крижаного подиху скорої смерті, коли, оточений кількома вірними козаками, вирушав з королівського табору під Глуховом до невеличкого села Комань, що заховалося в густих верболозах на березі невеличкого потічка за кілька верст від Новгорода-Сіверського. Саме там його мали очікувати посли від гетьмана Брюховецького, щоб отримати останні умови переходу десятитисячного корпусу відданих Богуну козаків на сторону антипольської коаліції. І вони з нетерпінням очікували на візит легендарного полковника, образ якого став чи не єдиною надією на закінчення війни з більш-менш легкими наслідками для Брюховецького і московських воєвод. А Богун, у свою чергу, мав що сказати посланцям лівобережного гетьмана – не дивлячись на всі спроби утримати його в залізному кулаку, звістка про те, що Богун гуртує навкруг себе вірних людей і має виступити за закінчення братовбивчої війни, швидко поширилась серед козацької черні і так прискіпливо зберігалась у таємниці, що про неї не дізнався жоден зі шпигів Тетері або Яна Казимира. Козаки поводилися спокійно, продовжували виконувати накази, припинили навіть збурення, яке зовсім недавно не на жарт лякало Тетерю і його генеральну старшину. Ім'я Богуна, пригасле в пам'яті рядового козацтва за час його перебування у Мальброку, знову засяяло над буйними козацькими умами знаменом волі й боротьби за козацькі привілеї, затоптані в багнюку новими порядками на Правобережній Україні. Тож коли Іван вирушав у Комань, усе було готово до повстання, призначеного на передранкові години наступного дня. Після гасла, отриманого від Богуна, таємно призначені старшини мали тихцем вивести з королівського табору озброєних і готових до кількаденного переходу козаків, після чого вести їх оборонною рукою до Комані, де разом з Богуном на них повинні були очікувати два вислані Брюховецьким комонні полки. Після цього об'єднане військо форсованим маршем повинно було відійти до місця розташування війська Брюховецького, за двадцять верст на схід від Новгород-Сіверського. Іван Богун знову був на чолі, він знову був готовий кинутися у бій, не зломлений і небезпечний для ворогів батьківщини. Як колись, під знаменами Богдана Хмельницького. Проте невмолимий фатум вирішив інакше…

Дозор польського війська, висланий так далеко у степ, був, судячи з усього, зайвим – чат ворожого війська, ані будь-яких їхніх слідів виявлено не було, що мовило про те, що цілком вистачило б і варти в самому таборі. Тож двацятичотирирічний поручник з довгим і манірним ім'ям Ян Володислав Почобут-Одланицький відверто нудьгував у оточенні двох десятків своїх мовчазних драгунів, котрі, час від часу, по-черзі відокремлювались від загону з метою виїхати на невеличкий пагорб і оглянути місцевість. З напівсонного стану його вивів крик одного з жовнірів:

– Троє вершників за кількасот сажнів на схід, пане поручнику!

– До зброї! – стріпнувся Почобут-Одланицький. – Не дайте їм утекти, нам конче потрібен «язик»!

Драгуни, привчені довгим військовим життям у степу до будь-яких несподіванок, без зайвих допитувань пустили коней у чвал, розтягуючись широкою підковою, ріжки якої були спрямовані у бік незнайомих вершників. Проте ті, здавалося, і не збиралися утікати. Помітивши польську чату, вони зупинили коней, а над одним з них у струменях вітру затріпотіло невеличке біле полотнище.

За кілька хвилин поручник і кілька драгунів, тримаючи напоготові зброю, наблизилися до вершників, решта жовнірів приготувала до залпу мушкети за кількадесят кроків від невідомих.

– Хто такі?! Відповідати! – погрозливо залунав голос Почобут-Одланицького.

Найстарший з незнайомців, судячи з одягу козак, підняв, показуючи відсутність у них зброї, обидві руки.

– З ким маю честь? – запитав у свою чергу чистою польською мовою.

Ян Володислав, підкорюючись своїй юнацькій запальності, хотів уже відповісти щось грізне, але погляд очей незнайомця, холодний як погляд змії, примусив його полишити погрозливий тон.

– Поручник його величності Ян Володислав Почобут-Одланицький із жовнірами, – відрекомендувався він. – Дозор коронного війська. З ким я маю честь?

– Заховайте зброю, поручнику, – я та мої люди не несемо загрози короні. Загроза у вашому власному таборі. У мене важливе повідомлення до його величності.

– Але чому я маю вам вірити? – ошелешено закліпав очима поручник.

– Ось чому! – незнайомець тицьнув йому мало не під ніс шмат пергаменту з викарбуваною на ньому королівською печаткою. – Не марнуйте час, ваші козаки ось-ось почнуть бунт, а їхній ватажок Богун недалеко від місця, на якому ми з вами займаємося пустими балачками, домовляється з послами Брюховецького про зраду королю!

За кілька хвилин загін Почобут-Одланицького, котрий поповнився трьома вершниками, вже чвалав, не розбираючи дороги, до ставки Яна Казимира…

Військова рада, призначена на третю годину по обіді п'ятнадцятого лютого, почалася на добрих дві години пізніше призначеного терміну, і причиною того були три великі вози, котрі під посиленою охороною прибули ранком з Варшави до розташованої у монастирі ставки короля. У возах знаходились скрині горіхового дерева з новим гардеробом його величності, що їх не встигли доставити з Парижа напередодні виступу його величності у похід, тож Ян Казимир був серйозно зайнятий ще від ранку, розглядаючи і примірюючи численні туалети, пошиті кращими майстрами французької столиці. У великому шатрі військової канцелярії про це знали, а від того ще більше шаленіли, не в змозі відкрито протестувати проти такої наруги над командуванням коронного війська. Усе ж, коли стрілки великого нюрнберзького годинника, який було встановлено поруч із шафою для мап і паперів, показали за двацять хвилин п'яту по півдні, відлога шатра широко розкрилася, і в супроводі десятка гвардійців до шатра ступив бадьорий, одягнений у шиту з кращого англійського сукна кирею, з-під якої тьмяно виблискували воронені лати, Ян Казимир.

– Прошу пробачення у шляхетного панства за затримку, – сказав він, розташувавшись у кріслі, – мусив відволіктися задля деякої державної переписки. Отже, почнемо раду. Вважаю, час для рішучої битви настав, і ми нарешті повинні показати міць польської зброї схизматам, котрі, призвавши на поміч московського царя, відреклися ойчизни і зрадили нас. Хтось має пропозиції щодо місця і часу генеральної битви з Брюховецьким?

У відповідь на бравурну промову короля, з вулиці почулися збуджені голоси, серед яких долинуло навіть кілька криків і гучний постріл.

Ян Казимир перелякано глипнув на відлогу шатра.

– Що тут діється?! – гукнув він.

Кілька гвардійців з королівського оточення, а з ними пани Обухович, Храповицький і Єрлич, котрі були присутні на нараді, з шаблями в руках побігли до виходу. За хвилину, оточений озброєними шляхтичами, перед королем стояв козак, котрого кілька годин тому зустрів у степу поручник Почобут-Одланицький.

– Зрада, ваша величність! – видихнув він мало не в обличчя Яну Казимиру. – У ставці Брюховецького йде підготовка до поєднання з полками Богуна. Вони мають знятися вночі й вирушити на село Комань, туди підійде й кавалерія Брюховецького. Богун уже там, а разом із ним посли лівобережного гетьмана. Поспішайте, ваша величність.