Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В.. Страница 9

Десь попереду гулко вдарила гармата, потім ще одна. Іван, опам'ятавшись немов від запаморочення, побачив, як козака, який стояв поряд з ним, щось вдарило в груди і той зник у хмарці багряної куряви. «Ядро з фальконета, – майнула думка, – невеличкого фальконета, з тих, що укріплені на носі кожної чайки!» Він рвонув з піхов шаблю і кинувся до берега Дніпра, туди, де, вишикувавшись у рівні ряди, стояли байдаки.

– Вперед, козаки! Вони стріляють з гармат, поспішімо! – почув він власний крик і поринув у давно забуту ейфорію бойовища.

На березі, охопивши невеличкою підковою ділянку у два десятки сажнів, стояли вишикувані у два ряди жовніри особистої сторожі генеральних осавулів Барабаша і Караїмовича. Закуті в потемнілі від річкової вологи лати, округлі іспанські шоломи-моріони, з аркебузами напереваги, нереально виглядали вони, твердо стоячи, одні проти цілого людського моря. Перша шеренга, завчено ставши на одне коліно, зі зброєю напереваги, друга, підставивши під стволи аркебузів металеві сішки. З високих, задертих догори носів чайок, що їх було витягнуто на берег, націлились у атакуючих козаків кілька дрібних морських гарматок. У руках у гармашів, зодягнених, як і їх товариші по зброї, в лати і шоломи, тліли, окурюючись білими хмаринками, запалені ґноти. На одній з чайок Іван побачив вишитий золотом каптан підстаркуватого Барабаша. Той вимахував руками і щосили кричав щось, але його годі було почути – здавалося, що всі шість тисяч реєстровців, які кілька хвилин тому слухали Филона Джеджалія, єдиною лавою кинулися до ненависного їм генерального осавула. Мить, і грім залпу вибухнув Богунові прямо в обличчя. Щось обпекло бік, і ось він уже змахнув шаблею над головою ландскнехта з блідим обличчям, сивуватою еспаньйолкою та величезними від жаху очима. Гарячу кров на обличчі відчув одночасно з неприємним звучанням шабельного леза, яке буває зазвичай, коли криця перерубує кістки. Розвернувшись, рубонув жовніра, котрий тягнув, відкинувши аркебуза, з піхов шпагу. Краєм ока ще встиг побачити, як той, вхопившись руками за шию, різко відвернувся від нього, зробив два кроки і впав. Шолом із широкими відлогами відкотився від нього на крок уперед, а руде волосся найманця швидкою хвилею розповзлося по витоптаній зелені трави. Поряд, устигнувши здійснити усього один залп, снопами валилися інші жовніри. Осатанілі від вигляду крові козаки подекуди не вдовольнялися одним лише смертельним ударом, і продовжували рубати навіть тих, хто вже перестав подавати будь-які ознаки життя. Скоро ця смертельна хвиля досягла чайок, і на одній з них важко здійнялися в повітря, на десятку ратищ кожне, тіла Івана Барабаша та Ілляша Караїмовича. Помайорівши якусь мить страшними прапорами, вони, одне за одним, шубовснули в темну воду Кам'яного Затону, супроводжувані брудною лайкою та прокльонами. Так закінчили свої життя двоє нерішучих, а тому й пропольськи налаштованих лідерів реєстрового козацтва. Навіки залишили по собі пам'ять як про людей, що їх убили власні підлеглі, розгнівані зрадою, невдалою політикою і потуранням ворогам своєї батьківщини. Господня кара нависла й над багатьма подібними їм…

Уже за годину козацька рада обрала наказним отаманом Филона Джеджалія і ухвалила рухатися на з'єднання із Хмельницьким.

Богун сидів на одній з лав своєї чайки і терпляче очікував, доки Михайло обробить його рану і перев'яже її. Поряд лежала закривавлена сорочка, пола каптана Богуна теж була вкрита темно-рудими плямами.

– Та тихіше, ідоле! Пече немов каленим залізом! – здригнувшись, мовив Іван до молодого козака, коли той особливо дошкульно зачепив досить велику рану, яка вже почала вкриватися запеченою кров'ю.

– То нічого, – бадьоро відповів Михайло. – От якби на два пальці праворуч, тоді…

– Що тоді? – кинув на нього нетерплячий погляд Богун.

– Тоді б пан чайковий отаман не гримав би на мене, а терпляче очікував би поки я закінчу… Терпи, кому кажу!

– А я що по-твоєму роблю?!

– От і славно, пане хорунжий…

Михайло ретельно промив краї Іванової рани оковитою, в якій перед тим розчинив півзаряда пороху, приклав шмат чистого полотна з якоюсь зеленкуватою маззю і щільно перев'язав довгим полотняним ременем.

– Ну, здається все. У сорочці народився, пане Іване! Ще б трохи, і… одне слово – натовкли б тобі груди олив'яними сливами. Я то бачив, як тебе отим ударило. Думав, усе, відкозакувався наш Богун!

Іван криво посміхнувся:

– Най спробують довбнею добити! – він обережно натяг каптан на поранений бік. – А що, багато братчиків у цій оказії полягло?

– Бог не без милості, козак не без удачі, – знизав плечима Михайло. – Але дванадцятеро полягли, як у степу трава. Кількох поранено – чув про це, коли за твоїм дорученням до Джеджалія бігав. Пан отаман звелів усіх на крутому березі Дніпра поховати, нехай дивляться на веселу Дніпрову хвилю… А поряд німців, які їх і постріляли. І навіщо нам з отим стервом баритися?

– Вони не стерво, Михаиле.

– Пхе! – насупився Михайло. – А хто ж бо? Та вони ж у нас стріляли, тобі он мало ребра не потрощили, братчиків побили. Якби на те моя воля, скинув би слідом за Барабашем!

Іван, скривившись від болю, що його завдав необережний рух, дістав з піхов шаблю. Оглянувши закривавлене лезо, заходився витирати його просоченою гусячим жиром ганчіркою.

– Ти на війні був? – запитав згодом у Михайла.

– Доси ні.

– Коли ти, Михаиле, хоч кілька разів заглянеш в обличчя смерті, коли відчуєш на собі її холодне дихання, ти або зламаєшся і зрозумієш, що класти власне життя на шальку терезів – це не твоє, або це затягне тебе і почне п'янити не гірше, ніж жбан оковитої. І ось саме тоді ти зрозумієш: воїн воїна повинен поважати, навіть коли вони знаходяться в націлених одна на одну батавах… Ті люди сміливо підняли зброю проти багатотисячного табору. Тому що це було їх роботою. Вони знали, яка доля на них очікує, але ні один не відступив. Хіба такі люди не достойні слави і почестей?

Михайло помітно знітився після таких слів хорунжого і нічого не відповів. Богун ще кілька хвилин витирав з блискучого полірованого леза плями запеченої крові, після чого стромив шаблю назад у піхви. Погляд його несподівано впав на зішкулене під лавою тіло за кілька кроків від нього. Розгон! За останніми подіями Богун зовсім забув про свого безталанного осавула.

– Михаиле! – гукнув він.

– А хіба що?

– Подивись лишень, бранець наш ще живий? Лежить он без руху.

Михайло швидко перескочив через кілька лав і схилився над Розгоном. Коли підвів голову, на обличчі його сяяла посмішка:

– Та він спить! Хропе, немов кабан у соломі!

– Підійми його, – і собі посміхнувся Іван.

Михайло несильно штурхнув лежачого ногою.

– Підіймайтеся, вашмость! Годі спати, так і суд Божий проспите.

Розгон гарячково підхопився, ударившись головою до лави. Дико зиркнув навколо і нарешті спинив погляд на постаті Богуна.

– Негайно накажіть мене розв'язати! – нервово скрикнув він.

Богун знизав плечима.

– Розв'яжи, – кинув Михайлу.

Короткий замах ятагана, і мотузки впали на дно чайки. Похмурий Розгон сів на лаву, не в силі стояти на затерплих ногах.

– Що ще? – заглянув йому в очі Богун.

– Глузуєш? – сплюнув за облавок Розгон. – Марно глузуєш. Відпусти мене негайно.

– А хто тебе, осавуле, тримає?

– Клянуся Богом, ти відповіси за все! Дарма посміхаєшся, лотре!

Раптом Івана осяяла здогадка.

– Слухай, Розгоне, ти що – ні пострілів не чув, ані литавр?

– Нехай це тебе не хвилює! Коли я доберуся до його милості пана Караїмовича, тоді ти почуєш, як на твоїй шиї рипить, затягуючись, зашморг!

– Здоровий сон, дай Бог кожному такий. Їй-бо, чоловіче, ти багато проспав, – помахав головою середніх літ козак, якого в сотні кликали Тетеркою. Він і ще кілька козаків Вороновицької сотні до цієї хвилини палили люльки і, не встряючи в розмову, сиділи на чердаку човна. – Ти, Розгоне, нещасний чоловік. Як тепер лизатимеш панські чоботи, розуму не прикладу.