Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В.. Страница 92

– Самі мусимо собі раду дати, на те тут і поставлені, – буркнув він.

Височан, відчувши зміну настрою полковника, наповнив чарки вдруге:

– І дамо! Нумо, пане полковнику, за Україну!

Повертався Іван досить пізно, коли яскраве око місяця поливало залиту кров'ю недавньої битви кригу холодним сяйвом, а пронизливий вітерець примушував холодіти тіло під залізними обладунками і щільніше кутатись у кирею. Іван переїздив Південний Буг на чолі супроводу, який складався з півсотні козаків, і все ще думав над розповіддю Омелька. А може, той, котрий і сам раніше без міри вірив Хмельницькому, був правий ще тоді, під час пиятики у Вороновиці, коли все твердив про зраду гетьмана? Ні, це неправда, не може зрадити Хмельницький справу, яку сам і розпочав!.. Хіба якщо досяг своїх власних, відомих лише йому цілей. Був же незрозумілий договір у Зборові, було Красне і смерть Нечая, і смерть та все ще потребувала помсти з боку гетьмана, якому брацлавський полковник так віддано служив. Було порушення українського кордону п'ятнадцятитисячним польським військом, на яке Чигирин не відреагував жодним чином.

Від невеселих думок відірвав приглушений вигук Миколи Охріменка, який їхав одразу ж позаду Богуна:

– Там якісь вершники, Богуне! – вигукнув він і незграбно схилився в сідлі, схопившись за бік. У повітрі засвистіли десятки стріл, які посипались на козаків так несподівано, що ті спочатку розгубились.

– Ляхи! Ляхи, пане полковнику! – забринів чийсь напружений голос і одразу ж потонув у сичанні шабельних лез і клацанні курків.

– До бою! До бою, молодці! – щосили гукнув Іван. – Відходимо оборонною рукою!

І закипів швидкий і жорстокий бій, закрутилися вершники, відбиваючи удари криці і завдаючи нових, загриміли пістолетні постріли, примушуючи варту на мурах Вінниці і монастиря бити на сполох. Десь там, нагорі, стурбований шумом бою Височан уже давав наказ опустити підвісний місток і розчинити браму, готуючись вирушити на допомогу полковнику з кількома десятками козаків. Проте він нічим не міг уже зарадити Богуну – не розвідувальний загін, не передова чата, увесь польський авангард під булавою самого Мартина Калиновського, використовуючи темряву, скритно підійшов мало не під самі стіни фортеці і атакував дрібний відділ Богуна, котрий аж ніяк не розраховував на такий перебіг подій. У якусь мить Іван навіть зустрівся очима з Калиновським, мимоволі пригадавши Корсунську перемогу, заюшеного кров'ю і вимащеного в баговиння бранця, що його волік на налигачеві велетень Пилипенко.

– Богун! – видихнув Калиновський так, немов побачив примару, та за мить уже вказував на нього жовнірам лезом свого палаша. – Узяти лотра! Негайно взяти його!

Іван миттєво зорієнтувався:

– Хлопці, мерщій усі до Височана! За мною їхати забороняю! – і він, ударивши стривоженого Цигана острогами, полетів до середини річки, очолюючи темні лави переслідувачів.

Та чи не запізно? Хроплять, хроплять зовсім поряд коні під польськими вершниками, оскаженіло виють гусари, чути навіть важке дихання котрогось з них мало не над вухом. Богун не повертав голови, хоч як не хотілося цього зробити, хоч як не пекла шия, очікуючи шабельного удару. Бачив лише темну стрічку води в місці, де вода не замерзала навіть у лютий мороз.

– Уперед, Цигане, не видай, конику-братику! – шепотів він у кінське вухо, все нижче схиляючись до чорної гриви.

Та не встигає вірний Циган донести свого хороброго вершника до порятунку. Зовсім трошки не встигає! Ось поряд з'явився Єжи Рогальський, прапороносець гетьмана, за ним ще кілька жовнірів.

З хрипким сміхом Рогальський щосили вдарив Івана держаком прапора, на якому вилося зображення гербу Калина, по голові, хтось на бігу спробував затримати полковницького коня, кинувся хапати за ноги Івана.

– Попався кос! [53] Наш, наш єстиш! – радісно зашипів Рогальський.

Але передчасною була радість прапороносця. Широко розправив плечі козацький полковник, і полетіли з нього жовніри, немов хорти з ведмедя. Махнув гострою шаблею раз і вдруге – бризнула гаряча кров з розсічених вен, застогнали смертельно поранені. Ще зусилля – і ось уже Циган, піднятий вправною рукою у високий стрибок, занурюється в темну воду на стрімнині посередині річки, а кілька драгунів його величності, ледве встигши зупинити коней на межі міцної, не підмитої течією криги, змогли лише, давлячись від безсилої люті, спостерігати, як зникає в темряві вороний кінь і його закутий у блискучий панцир наїзник, який тримався рукою за луку сідла.

Того ж вечора, оточивши Вінницю кільцем з багать і шатрів, Мартин Калиновський розпочав побудову військового табору і облогу Вінниці.

VII

Міцний і надзвичайно заклопотаний справами, як може бути міцним і заклопотаним справами малюк віком у три з половиною роки, Тарас Богун грався посередині застеленої килимами світлиці з величезною, майстерно вирізаною з дерева фігуркою коня – подарунком Омелька, котрого він не випускав з рук ні вдень, ані вночі, вперто протестуючи проти намагань розлучити його з іграшкою навіть перед тим, як мав заснути. Поряд з малюком, зручно вмостившись у кутку, пряла, намотуючи пряжу за допомогою веретена, баба Гапка, яка приглядала за полковницьким сином. Управними рухами намотувала стара на клубок шерстяну нитку, не забуваючи подивлятися за малим.

– Іго-го-го! – сміючись, наслідував коня Тарасик. Після того вхопив у руку свою крихітну дерев'яну шабельку і сів на іграшку верхи. – Слява! – вигукнув щосили.

Богун, слідкуючи за сином, мимоволі всміхнувся:

– Слава, Тарасе. Козацьке гасло. Ти ж у нас козак?

– Косяк! – погоджуючись, закивав головою малюк.

– Козак! – знову посміхнувся Іван. Він повернувся до дружини і продовжив перервану розмову. Ганна сиділа за великим столом навпроти Івана і, поволі попиваючи каву, слухала його розповідь про останні новини.

– Справи не такі вже й погані, як того можна було очікувати. Кілька останніх штурмів на міські укріплення показали повну неспроможність Калиновського швидко домогтися перемоги – їм явно бракує сил. Щодо монастиря, то Височан там сидить так міцно, що викурити його Калиновський не зможе, доки там залишаться дієздатними принаймні кілька десятків козаків. Калиновський, як я помітив, закинув ідею оволодіти монастирем, тож усі сили спрямовує проти нас. Це найкращий, як на мене, розвиток подій – маємо хоч і невелику, але все ж таки підтримку в тилу у ляхів. Це довів учорашній штурм: кілька вдалих влучень армати Височана, і німці втратили бойовий дух ще до початку великого штурму, тож не дивно, що повернули назад після яких-небудь п'яти хвилин бою.

– Вони не надто завзязаті.

– Більше аніж так.

– Іване, – Ганна відставила чашку і витерла губи серветкою. – Я хотіла б поговорити з тобою про одну справу…

– Радий вислухати, – з удаваною серйозністю схилив голову Богун.

– Але справа і насправді серйозна.

– Безумовно.

– Я говорила з дружиною цехмейстра різників, Марією Пістрюгою, з дружинами цехмейстрів стельмахів і крамарів, Мотрею Боженковою і Яриною Морозовською. У нас є одна цікава задумка, котру не завадило б запровадити тут, у Вінниці. Але для цього я повинна порадитись з паном полковником, отже, прошу пана покинути поблажливий тон і вислухати мене з усією уважністю.

– Я слухаю тебе, Ганнусю, – узяв Іван долоню дружини до своєї долоні і ледь-ледь стиснув її, відчуваючи тепло рук коханої.

– Це стосується дітей, котрим волею долі доводиться жити в умовах облоги і ризикувати власним життям так, як і нам, дорослим. Ми підрахували – дітей віком до чотирнадцяти років у Вінниці триста дев'ять душ. Ще п'ятдесят підлітків від чотирнадцяти до шістнадцяти років. Ми повинні подбати про них і зробити все можливе для їхньої безпеки.

– Ти маєш якісь конкретні ідеї?

– Звичайно! Насамперед ми повинні вирішити проблему харчування дітей. Адже ми не знаємо, коли буде знято облогу.