Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В.. Страница 23

Богун сидів на лаві поряд з Нечаєм, перевіряючи зброю. Уважним оком помічав найменші щербини на шабельному лезі, підсипав пороху на пановки пістолетів та мушкета, поправляв за поясом оздоблений золотом і самоцвітами турецький ятаган – один з багатьох нових трофеїв. Покінчивши з цим, поглянув у бік отаманської чайки. Там, стоячи на високому чердаку, Соколець розглядав у далекоглядну трубу ворожі береги. Кавалькада застигла на місці, піднявши догори блискучі на сонці весла, з яких стікали струмочки води…

Та хіба то був той самий Богун, який ще зовсім недавно захоплено позирав на Січ з вершечка пагорба на шляху? Змінився, змінився Іван! Чарівним сном пролетіли для сина реєстрового хорунжого з далекого Поділля три тижні походу. П'янкою музикою стали для нього мушкетні громи, свист куль та блиск бойової криці. Поряд з іншими запорожцями, як рівний з рівними, рубав він шаблею яничар та переляканих до смерті ополченців, бив, застосовуючи науку, передану колись Омельком і відточену роками виснажливих вправ. Ліз, стискаючи в зубах ятаган, по абордажних мотузках на високий облавок галери, занурював гостре лезо в податливу плоть, трощив оселі і сипав у мішки дзвінку монету – кривавий хліб козацький. Тоді серед вогню, криків розпачу і грому пострілів уперше пізнав він жіноче тіло. Перелякана турчанка стала для нього військовою здобиччю, не відмінною від цехінів, дукатів і аспрів, [39] що їх шапками черпали запорожці після перемог. Жорстокий час породжував жорстоких людей. Іван ставав воїном, бійцем, який жив війною, щодня позирав у очі смерті, тому брав від життя все, що міг. І вважав такий стан речей справедливим. Тому, що міг загинути будь-якої миті, так, як загинули в нього на очах кількадесят відчайдушних братчиків, поряд з якими кидався в бій. Буяв початок жорстокого сімнадцятого сторіччя… Соколець рвучко відірвав далекоглядну трубу від очей і змахнув рукою.

– Уперед, молодці! – розлігся над водами бухти його гучний голос. – Там наша слава!

І летюча ескадра вмить ударила веслами. Набираючи швидкості, побігла до близького берега.

– А що, лицарство, знудилися без роботи? – почув Іван вигук Омелька. – За козацьку славу!!!

– Слава! – ревонули у відповідь запорожці.

– За віру!!!

– Слава!

– За Україну!!!

– Слава!

– Уперед!!!

І Омелько першим стрибнув через облавок, зблиснувши шабельним лезом у променях сонця. За ним, здіймаючи хмари бризок, занурюючись по коліна у воду, кинулись козаки, що шаленіли в передчутті бою.

– Уперед, уперед, браття, – не вгавав Омелько, – рубай клятих, бий бусурман!

Із сотень горлянок вирвався крик, і страшна хвиля покотилася до берега, на якому отетеріло завмерли натовпи людей. Вони й не думали тікати або боронитися, піддаючись відчуттю, подібному до того, яке примушує отару овець завмирати безсило й поглядати на вовків, котрі ріжуть їх одну за одною.

Бризками крові було позначено початок козацьких відвідин. Запорожці шаленіли, як шаленіє дикий звір від вигляду крові. Ті нещасні, що застигли на пристані, за хвилину впали під ноги нападникам скоріше схожими на криваві лахміття, аніж на тіла людей. А назустріч козакам уже поспішали загони озброєної варти. Скоро й вони один за одним почали помирати в скаженому галасі. [40] Цієї хвилини козакам не міг протистояти ніхто. Штормовими хвилями вони розлилися по пристані, захопили її і рушили до міських мурів, які скоріше були схожі на огорожу – не дивлячись на те, що Синоп уже кілька разів було зруйновано запорізькими набігами, його мешканці не були готові до серйозного опору.

А позаду вже наздоганяли, несучи зняті з човнів фальконети, нові десятки запорожців. Серед гавані один за одним захоплювали купецькі кораблі. Напад набирав усе більших обертів.

Ворота проскочили на плечах у втікачів. Кілька сейменів спробували було стати на заваді, але було пізно. Спочатку руки переляканих міщан, а потім оскаженілих запорожців розкрили настіж ковані залізом половини міської брами. Сторожа сміливо кинулася в бій з нападниками, утворюючи першу перешкоду на шляху загарбників, але все, що змогли сеймени, – це померти смертю воїнів протягом кількох неймовірно коротких хвилин опору. Кого кулею, а кого гострим лезом, усіх турецьких вояків навіки заспокоїли запорожці.

Невдовзі в місті почалася різанина. Спочатку від казарм бюлюка [41] міської сторожі вдарило кілька залпів з яничарок – там турецькі командири наспіх вишикували батаву і спробували дати відсіч. Але у відповідь запорожці одразу ж залягли і почали шалено відстрілюватися, використовуючи для прикриття низькі халабуди міського базару. Незабаром підтягай фальконети і гаківниці. Після двох залпів з них турки припинили опір. Коли розсіявся дим, стало зрозумілим, чому – там, де тільки що стояла рівна батава, купою лежали один на одному понівечені трупи сейменів.

Почалася смертельна гонитва вузькими вуличками міста і жорстоке вбивство тих, кому доля призначила нещастя опинитися в непотрібному місці в непотрібний час. Богун не відставав від інших. Могутніми ударами кованих чобіт вибивав він двері осель, трощив скрині та дорогі меблі. За волосся, за бороди витягував заціпенілих хазяїв на подвір'я, з погребів, ям та хлівів випускав невільників, котрі не могли повірити своєму щастю і часто були не менш наляканими, аніж їхні господарі. Худі й обірвані, стояли вони табунцями, не наважуючись далеко відходити від своїх тюрем. Ошаліло глипали очима, поглядаючи, як помирають від козацьких ножів ті, котрі ще вчора володіли ними, немов худобою, розпоряджались на власний розсуд їхніми волею та життям. Іван, як і всі без винятку, чітко виконував наказ Сокольця – в господі, де було знайдено християнських невільників, господарів вирізали до ноги. Без жалю і огляду на вік або стать…

Іван втратив відчуття часу, коли, нарешті, серед кривавого бенкету опинився перед високим ґанком великого, побудованого в розкішному східному стилі будинку. Судячи з виламаних воріт і трупів кількох яничар на сходах, він завітав сюди не першим. Хотів уже бігти далі, наздоганяючи братчиків, але щось затримало його. Кілька хвилин Іван роздивлявся кипариси і платани в садку оселі, вузькі продовгасті вікна з невеличких різнобарвних вітражів, що мав будинок, блискучий на сонці мармур колонади. Урешті вирішив зайти, не розуміючи, що саме зацікавило його тут.

Швидкими стрибками Іван вибіг по сходах і пірнув у широку арку дверей, про всяк випадок стискаючи в одній руці руків'я шаблі, в другій пістолет.

Він був приголомшений красою і розмірами внутрішнього устрою будинку, який доречніше було назвати палацом. Велетенська, вимощена білосніжними мармуровими плитами зала, що зустріла його, була залита сліпучим сонячним сяйвом, яке проходило крізь вітражі і широкий отвір дверей. Розписану химерними арабесками стелю підтримували чотири колони, які були виконані в античному стилі – круглі конічні ноги, які поступово звужувались доверху, закінчуючись прямокутними, з майстерним ліпленням, підпірками. Задраповані щирим шовком стіни вигравали гарячими тонами у світлі вітражів. Іван пройшов кілька кроків і завмер – у великому, на половину стіни дзеркалі він побачив своє відображення – линялі блакитні шаровари, полотняна вишиванка і кудлата бараняча шапка з червоним шликом. З-під неї поглядали уважні сталево-сірі очі. Правильні риси обличчя, прямий ніс, міцне підборіддя, тонкі вусики, що ледь-ледь почали з'являтися, гарно підкреслюючи юнацьку красу. Він механічно витер кров зі спітнілої щоки.

Раптом з гори, куди вели широкі, застелені килимом сходи, почувся брязкіт і гучні розмови. Богун рвучко повернувся, спрямовуючи в той бік пістолет. По сходах чимчикували четверо запорожців.

– Свої, братику, не тривожся, – недбало кинув один з них – козак з важким парусиновим мішком за плечима.

Богун опустив зброю.