По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович. Страница 1

Микола ДАЛЕКИЙ

ПО ЖИВУ І МЕРТВУ ВОДУ

Роман

1. НІЧ. ДВОЄ

Вони стояли лицем в лице, міцно стискаючи одне одному руки, наче боялися, що хтось силою роз'єднає їх, розметає нарізно по темній землі, і вони вже ніколи не зможуть знайти одне одного.

На обличчя дівчини, злегка піднесене догори, падало скупе світло зоряного неба. Воно біліло невиразною овальною плямою; ледь окреслювалися брови, очі, рот, лагідні контури щік, підборіддя. Чубата голова хлопця зовсім зливалася з темрявою — він був чорний, смуглявий, і тільки в двох місцях, наче в маленьких криничках, спалахували крихітні цятки світла. То яскраві зорі грали в Юркових циганських очах.

Так стояли вони довго. Мовчали. Вони чули дихання одне одного, відчували в нічній прохолоді тепло своїх розпашілих облич, чули, як десь у жилках під міцно сплетеними пальцями пульсує дорога, рідна кров. Хіба цього було мало, хіба це не було щастям?

Дівчина прошепотіла ледь чутно:

— Ти мене любиш, Юрцю?

Замість відповіді хлопець обережно торкнувся устами її щоки її ніжно провів по шовковистому пушку. Він знав, що в неї під скронь, де кінчається довге світле волосся, збігає золотавий пушок. Чомусь саме цей пушок особливо зворушував Юрка. Кожного разу, коли він дивився на Стефу, йому хотілось доторкнутися устами ясних волосинок, що пустотливо збігали вниз, погладити їх. Зараз Юрко вперше наважився на такий несміливий поцілунок. Їм рідко випадало бувати вдвох, і вони ще не навчилися пестити одне одного. Їх ніжність була полохливою.

— А я не вірю… — з невеселим кокетством сказала Стефа.

Хлопець незграбно, однією рукою пригорнув до себе дівчину. Так можна було стояти до ранку. Хвалити бога, місце для побачення вони вибрали безпечне — край села, між покинутою плебанією і кладовищем, там, де понад ровом росли столітні липи. Тут Юркові її Стефі ніщо не загрожувало. Мертві не могли накликати біди на голови двох закоханих. Спорожнілий дім ксьондза з повибиваними вікнами й зірваними з завіс дверима теж не лякав їх. Привиди? Хто тепер вірив у ці казки? Не привидів, а звичайних живих людей їм треба було остерігатися. Тільки люди могли заподіяти лиха.

Та, здавалося, все живе спало. Нічна тиша огорнула село, що сховалося у вибалку. Велика Ведмедиця, наче чумацький віз, котилася зоряним небом. До ранку було далеко.

— Хіба любиш? — знову запитала Стефа й принишкла, чекаючи відповіді. Темрява ховала її невпевнену, щасливу й сумну усмішку.

Він тільки міцніше притис її до грудей.

— І не боїшся? Вони повбивають нас… І тебе, й мене.

Груди в хлопця піднялися високо, наче він збирався пірнути в холодну воду. На кілька секунд Юрко затримав подих. Однак серце його билося рівно — страху перед майбутнім він не мав.

— Ой, не вірю, Юрку… Не буде нам щастя. Не буде…

Голос її звучав сумно й розсудливо, наче то говорила літня жінка, що вже багато горя зазнала на своєму віку.

— Ти лише на рік старший від мене, а мені нема й шістнадцяти. Ми — діти, Юрку, бавимося в кохання. А час не такий. Ой, не такий нині час.

Видно, Стефа висловлювала не свої думки, а повторювала те, що їй казала бабуся або покійна мати перед смертю. Але ж це не міняло становища. Що Юрко міг заперечити їй? Він міг, певне, до її гірких слів додати свої, ще гіркіші та безнадійніші. Адже він знав набагато більше… Але хлопець був гонористий, упертий і самовпевнений. Молода, незаймана, розквітаюча сила переповнювала його. Йому здавалося безглуздим, смішним саме припущення, що хтось зможе перешкодити його коханню, стати на шляху до щастя. Ні, дзуськи! Коли б уже пішло на те, він одурить усіх, обійде небезпеку, проб'ється силою, обкрутить усіх круг пальця, але не дасть скривдити себе й Стефи. Не на такого натрапили. І не пхайте носа не в свою справу. Геть з дороги!..

Навіть смерті він не боявся.

Він уже вчений у таких справах…

— Згадай, Юрку, як любив вуйко Орест свою… Адже не було в наших Підгайчиках жінки, котра б їй не заздрила. А на чому скінчилося? Власними руками і її, й… гарну, як янголятко…

Юрко не дав їй доказати, затулив рота долонею. Він міг слухати все, що завгодно, лише не цю історію про Ореста Вайчишина.

Одначе Стефині слова вже розбудили те, що він так старанно ховав і присипляв у своїй пам'яті. Картини недавнього похорону дружини Ореста Вайчишина і його трирічної «гарної, як янголятко», дочки промайнули перед очима.

… Дві забитих труни на возі — велика й маленька. На маленькій сидить хлопчик у голубій вельветовій курточці, зляканий, з заплаканими очима, з шматком білого хліба в руці.

… Змарніле, схудле, але все ще гарне обличчя пана бухгалтера, вуйка Ореста, що йде за возом у святковому костюмі її чепурних чоботях «англіках».

… Легко полощеться на вітерці жовто-блакитний прапор, прикріплений до сріблястого держака, прикрашеного алюмінієвим тризубом.

Мовчазні постаті людей вздовж дороги й обличчя, обличчя, нерухомі, наче закам'янілі, з виразом подиву й глибокого страху: «Такого ще не було в нашому селі, такого й старі не пам'ятають».

Юркові аж горло звело судомою. Потрібно було кілька секунд, щоб збити, затоптати, погасити в пам'яті своїй, наче головешки з вогнища, ці непрохані яскраві спогади й оволодіти собою. Тьху ти, чорт! Йому, Юркові, завжди стає моторошно, коли отак раптом, несподівано заводять мову про те, що сталося в сім'ї пана бухгалтера. Він би її не повірив, що Вайчишин міг вчинити таке, коли б на власні очі не бачив двох трун із свіжоструганих дощок — великої й маленької. Пан бухгалтер ішов за возом з домовинами дружини й дочки в тому «елегантському» костюмі, в якому він усього лише три роки тому «брав шлюб» у церкві з гарною молоденькою полькою Іреною. Люди, що діється з вами? Ви ж свою кров губите. Отямтеся!

Юркові уста лишалися стиснутими. Безмовний крик пролунав у його душі, і в ній, наче в холодному порожньому лісі, прокотилася зловісна луна. Хлопець стер долонею піт з чола, тихо, переконано сказав дівчині:

— Слухай, Стефо, хіба ти не розумієш, що пан бухгалтер — то вар'ят. Ну, скажи, чи могла нормальна людина…

Стефа з обуренням перебила його:

— Тепер усі вар'яти. Згубити жінку, дитину маленьку…

Вона заплакала. Щоб утішити кохану, Юрко почав гладити її плече.

— Ну, чого ти? Відразу в сльози… Не суши собі голови чужою бідою. Не завжди будуть такі порядки.

— Поки гладкий схудне — худий здохне…

— Треба потерпіти, почекати.

— Будемо чекати, а тебе до Німеччини на роботу поженуть.

— Уже ганяли.

— В українську партизанку заберуть. Ще гірше…

— Там мені нічого робити.

— О, вони знайдуть тобі роботу…

— От ти яка! — обурився Юрко й навіть підвищив голос. — Усі ви такі. Баби… Кажу тобі — я все обміркував. Головне — якось протриматися, поки прийдуть совіти. Тоді боятися нічого. Для совітів не має значення, якої людина національності чи, скажімо, релігії. Їм на це плювати, в них усі нації одним миром мазані й ніякої різниці немає.

— Безбожники. До костьолу не ходять, не вінчаються.

— Е-ех, Стефо, слухай свого ксьондза, він тобі накаже. Ясна річ, при совітах ксьондзам не буде таких розкошів, як перше. Совіти взагалі релігію не дуже-то шанують, це правда, але таки й за совітів хто хотів, той і вінчався, й дітей хрестив, і службу божу в костьолі слухав. Не боронили. Та той же… — Хлопець мало був не навів як приклад Ореста Вайчишина, та вчасно прикусив язика. Ото ще напасть! Злощасний «пан бухгалтер» не йшов з думки й наче переслідував Юрка.