По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович. Страница 20

— Файно! — стрибаючи на, одній нозі й намагаючись попасти другою В холошу, якось по дитячому радісно сказав Богдан. — Правда? Люблю таке життя… — несподівано запитав, скоса позираючи на Тараса: — Слухай, ти справді злодій?

— Еге! — з невинним виглядом підтвердив Тарас. — Я коней краду й продаю циганам. Буває, й банк пограбую. Але це коли мене запрошують до Америки. Там банки багаті.

Богдан аж рота роззявив від подиву, але, почувши про банки й Америку, зрозумів, що хлопець одверто насміхається з нього Це йому не сподобалось. Насупився, запитав суворо:

— А за що в тюрмі сидів?

— Е-е… — зневажливо махнув рукою хлопець. — Дрібниці! Всього лише кошик яблук.

— Потяг усе-таки! — неприязно пирхнув сотник.

— Тягнув інший, я — сидів.

— Таке буває! — повеселів Богдан, — Рідко, але трапляється. Значить, так. Розказуй про себе все. Тільки не круги! Як у попа на сповіді. Мене не бійся. Я тобі нічого поганого не зроблю, а допомогти завжди зможу.

Вони вже йшли стежкою вздовж берега річки. Шмагали швидко, намагаючись зігрітись — білизна намокла, прилипла до тіла. Тарас цокотів зубами. «Терпи, карасю» — в думці промовив він, і посинілі губи здригнулися в гіркій усмішці.

— Ну? — нетерпляче кинув через плече Богдан. — Давай!

І Тарас розпочав свою розповідь.

Після того, як Тарасові вдалося за допомогою Оксани підірватися в Полянську від поліцая, що переслідував його, і він затесався в колону людей, яких висилали на роботу в Німеччину, щастя наче відвернулося од цього бувалого, кмітливого хлопця. Дальші події його життя були ланцюгом суцільних злигоднів. Не встигав він вирватися з однієї біди, як відразу ж потрапляв у другу. Вже в перші дні дороги невільники здогадалися, що на них чекає в Німеччині. Їх везли в закритих вагонах. Відро води і дві буханки хліба на добу на сорок чоловік. Тараса лякав не голод. Він не міг примиритися з думкою, що в той час, коли його товариші воюватимуть, пускатимуть гітлерівські ешелони під укіс, йому доведеться тягти лямку на заводі чи фермі в Німеччині. Такої ганьби Тарас не зміг би пережити. Однак справа оберталася погано. Дві спроби втекти по дорозі закінчилися тим, що Тараса й двох його нових приятелів відлупцювали й перевели в карцер — вагон з оббитою листовим залізом підлогою і загратованими вікнами. Вагон цей відразу ж одержав гірко-іронічну назву: «Привіт на батьківщину!»

У місті Бреслау, куди прибув ешелон, невільників помістили у величезних бараках розподільчого пункту східної робочої сили. Тут у Тарасовій голові виникла оригінальна ідея щасливого повернення на батьківщину. Він пронюхав, що декількох хлопців і дівчат після того, як вони пройшли всі комісії розподільчого пункту, відправляють додому. В чому справа? Звідки таке щастя? Тарас звірив кілька обхідних листів з листами щасливчиків і зрозумів, що справа в четвертій графі, заповнюваній медичною комісією. У тих, кого повертали додому, запис у цій графі було зроблено червоним чорнилом. Виник простий і цілком здійсненний план. Ешелони зі «східною робочою силою» прибували кожного дня, в бараках новоприбулі змішувалися з тими, хто сидів тут уже кілька днів. При такому безладді легко було, приєднавшись до новачків, одержати чистий бланк і знову обійти всі комісії, крім медичної, а четверту графу заповнити самому.

Виконання цього блискучого плану зірвалося через прикру, чисто технічну дрібницю — ні в кого в бараці не було червоного чорнила… Тарас здався не відразу. Чим можна замінити чорнило? У нього сяйнула думка — кров! Він розрізав шматочком скла палець і спробував. Але кров, висихаючи на папері, набувала якогось непевного, бруднувато-рудого кольору. А чорнило в ручці лікаря було яскраво-червоне з якимось отруйним відтінком. Тарас готовий був лікті гризти з досади, але так нічого й не придумав. Довелося визнати свою поразку.

Через день відібрали наймолодших, низькорослих, і слабосилих, вишикували їх на плацу перед бауерами, що приїхали вибирати батраків. Тарас іще з одним хлопцем потрапив до товстого німця в зеленому капелюсі з маленькою голубою пір’їнкою збоку біля шнурка. Німець ходив накульгуючи, із скрипом. Як виявилося, ногу він втратив під Верденом ще в першу світову війну, і вже чверть століття її замінював протез. На господаря не можна було особливо нарікати. Він не знущався з молоденьких батраків, не бив їх, як де» які його сусіди. За шість місяців вірної служби Тарасові припало від нього всього три ляпаси. Притому цілком заслужено. Годував, правда, бауер препогано — парена бруква, капуста, дві-три картоплини, шматочок хліба та жолудева кава, ледь забілена молоком і підсолоджена сахарином, — такий добовий раціон. Але картоплю батраки їли від пуза: крали з відер із варивом, приготованим для свиней. Картоплі для свиней бауер не шкодував. Звичайно, виходило негарно, а колишньому партизанові було просто-таки образливо жерти те, що призначалося свиням, але голод не тітка, змусив. Господар пробував накрити їх на цьому (здогадався, видно, від чого його батраки почали поправлятися), але не зміг, — скрип його протеза попереджував про небезпеку. В загальному цілком можливий був господар. Проте Тарас не завжди був задоволений з нього, і під кінець навіть почав його ненавидіти за його незлий, лагідний характер.

Тарас не втрачав надії на те, що йому вдасться виконати план, який зірвався тільки тому, що в нього не виявилося під рукою кількох крапель червоного чорнила. Але для цього треба було знову потрапити на розподільчий пункт. Тарасова макітра зварила. Відразу ж, як тільки бауер привіз їх до себе, хлопець почав грати роль старанного й полохливого роззяви. Для цього талану в нього вистачило. Все відбувалося так природно, що підозріння не могло виникнути. Явна готовність батрака виконати будь-який наказ господаря підкуповувала й роззброювала. Тарас намагався догодити бауеру з усієї сили. Здавалося, він з льоту ловив бажання господаря й намагався виконати їх якомога швидше. Отут і почалося. Ненароком зачеплене й перевернуте відро з водою або їжею для свиней — це сущі дрібниці. Тут великого розуму не треба. А от змусити сумирного коня відчайдушно брикатися, коли його запрягають у воза, зуміти самому заплутатися в віжках ногами й полетіти сторч під колеса воза або впасти разом з драбиною, будучи вже на верхньому щаблі, з мішком крейди на плечах і постати білою гіпсовою фігурою перед господарем, що ледве встиг відскочити вбік, — це вже вимагало неабиякої майстерності. Кожного дня щось. траплялося. Бауер за голову хапався, лаяв недотепу-батрака, використовуючи, весь свій запас лайливих слів, з яких «йолоп» було найніжнішим, а часом таки й сміявся. А Тарас після кожної вдалої витівки ходив наче в воду опущений, пригнічений безперервними невдачами.

Майже, сім місяців довелося Тарасові випробовувати терпіння господаря. На лихо, до його атракціонів почали звикати й ніби аж чекали, чим ще він потішить публіку. Тоді, з відчаю, Тарас вирішив устругнути щось надзвичайне. Два дні возив він у поле спеціальним візком з бочкою гноївку. Працював на совість — комар носа не підточить. Та коли цю роботу було закінчено, виявилося, що він полив дорогоцінним добривом не поле господаря, а чужу ділянку. Помилився… Це був його коронний номер. Тут терпець бауера урвався. Зопалу він вліпив батракові ляпаса, а наступного дня відвіз до міста, щоб обміняти на іншого, розумнішого.

Тарас з’явився в знайомому бараці у всеозброєнні: він мав чорнило не лише червоне, а й зелене, синє, чорне — підготувався до будь-якого чорнильного варіанту. Далі все йшло як по маслу, й він став власником відпускного свідоцтва. Все було б «гут» і «ауфвідерзейн», якби не підвели Тараса його доброта й запаморочення від успіхів. Впав йому в око хлопчина в бараці, і він вирішив прихопити його з собою. У хлопця знайшлася дівчина. Тарас оформив і її обхідний листок. Дівчина попросила за подругу. Зробив і тій. Тут до нього відразу дві, просять, благають. Тарас зрозумів, що насувається лихо, треба терміново ліквідувати «канцелярію». Відмовив навідріз, пішов викидати в туалет каламарі з чорнилом, але по дорозі його перехопив здоровенний похмурий хлопець, ткнув під ніс кулачище з татуїровкою — серце, пробите кинджалом, і напис: «Нема щастя на землі», — і сказав півголосом: «Тільки про себе дбаєш, шкура? Давай червоне чорнило, а то зараз же продам німцям». Довелося віддати. На щастя, вже набралася велика група з відпускними квитками, і їх відправили. «Ауфвідерзейн, Дойчлянд, бодай тебе вік не бачити…» Але на душі в Тараса було неспокійно — гуляє каламар по бараці, а в ньому червоного чорнила багато… Обов’язково попадуться, дурні. Відпускні свідоцтва наче гроші паперові — номерні. Німці перевірять папери й дадуть услід утікачам телеграму: тих, у кого свідоцтва з такого номера по такий, затримати й під конвоєм відправити назад. І — привіт на батьківщину! Йому, як головному призвідникові, концтабору не минути. Вирішив відразу ж за Шепетівкою зійти з поїзда. Там — ліси, а коли ліси — знайдуться й партизани.